У Баку, в Yarat Contemporary Art Space з 27 лютого до 26 жовтня триває виставка "Я і ковчег, Я і потоп всесвітній". У ній куратор Костянтин Дорошенко об’єднав 12 художників з Азербайджану, Боснії і Герцеговини, Грузії, Литви, України та Чехії для переосмислення інтелектуального спадку азербайджанського суфія та поета Насімі.
Юлія Манукян розповідає для Суспільне Культура про те, як спариймається українське мистецтво у Баку та які смисли відкриває контекст Азербайджану.
Дорошенко задумав проєкт із директоркою Yarat Фарах Алакбарі ще у 2022 році — як діалог між Насімі (Імадеддін Насімі — азербайджанський поет та мислитель — Ред.) й сучасністю з усіма її викликами. І як певний вихід з межі європоцентричності, де культура Сходу й дотепер здебільшого екзотизується.
Це й про надзвичайну багатовимірність особистості Насімі, яка була значно вихолощена за радянщини. Вони не могли затерти його ім'я, але намагалися звести його пасіонарність до класової боротьби.
Виставка "Я і ковчег, Я і потоп всесвітній" повертає його складність у свій спосіб. Це — саме про відновлення епістемічної справедливості для всіх культурних ландшафтів, спустошених редуктивними й репресивними механізмами імперського виробництва знання, про що дуже влучно пише Катерина Ботанова.
Куратор розповів, що суфізмом він зацікавився ще студентом істфаку КНУ. Про недооцінену наявність суфізму в генезі європейської філософії розповідав йому сходознавець Омелян Пріцак:
"Тоді я вперше дізнався й про Насімі, постать якого грандіозна для свого часу — і сміливістю проповіді тотожності себе та людини взагалі з Аллахом, і акцентуванням того, що шлях суфія пролягає не лише через серце, але й обов'язково через інтелект, і його трагічною долею. Через свій потужний вплив на сучасників він зазнав переслідувань влади, досвіду біженця та показово жорстоко був страчений у Алеппо — з нього зняли шкіру. У 2019 році українською вийшла збірка поезій Насімі «І шляхом Істини постав я сам...». Сьогодні це вже бібліографічна рідкість, появі якої завдячуємо насамперед кураторці проєкту Марині Гончарук та перекладачці Пюсті Ахундовій. У цій книзі я особливо люблю рядки з «Теюґи», передані Миколою Мірошниченком: «Єдина коштовність на дні глибу людини, Таємини Бога одні — в честі людини. Шаліє шайтан по всі дні в крові людини, Бо всесвіту ключ у вогні духу людини»".
Моє зіткнення з Насімі сталося на Венеційській бієнале у 2019 році — у проєкті For, In Your Tongue, I Cannot Fit художниці з Мумбая Шілпи Гупти.
У сутінковому просторі старих склепінь 100 мікрофонів, підвішених над 100 металевими стержнями, кожен з яких пронизував сторінку з віршем, виспівували-шепотіли різними мовами вірші 100 поетів, репресованих упродовж тисячоліть. До цього сумного списку увійшли автори, починаючи з VIII століття і закінчуючи нашим сучасником, бірманцем Маунгом Саунгха — якого заарештували у 2016 році за вірш, з якого всі дізналися, що на його пенісі є тату обличчя президента М'янми.
Назва For, In Your Tongue, I Cannot Fit заснована на вірші Насімі "У мене вмістяться обидва світи, але в цей світ я не вміщуся...".
До слова, 2019 рік ЮНЕСКО оголосило роком Насімі.
Торік проєкт відтворили в межах виставки "Я з тобою" в PinchukArtCentre. І знов я була зачарована її поетичним смутком.
Виявляється, Yarat показав його ще у 2018 році.
Коментар однієї з художниць на виставці — "Знову і знову, як і там, де ми перебуваємо сьогодні, голоси правди викликають дискомфорт і відторгнення, однак резонанс залишається, і їх продовжують чути" — стає пророцтвом.
Злам усталених систем кидає тінь й на мистецьку сферу. Нам імпонує максима Насімі "все у світі є людина". Та мені важко виправдати людство як уособлення жаги до трансцендентного, адже іманентне зло надто опукло оприявнює зовсім іншу жагу — до самознищення.
Віра в кращий світ здається бранкою чергових дистопій — коли марення "золотою добою" ототожнюється з New World Order тоталітарного штибу.
Але чи можна вижити без голосів поетів, цих обраних носіїв вселенської пам'яті про утопію?
Процитую Джона Кеннеді на церемонії в Amherst College у 1963 році: "Коли влада веде людину до зарозумілості, поезія нагадує їй про її обмеженість. Коли влада звужує сферу занепокоєння людини, поезія нагадує їй про багатство й різноманітність її існування. Коли влада розбещує, поезія очищає, бо мистецтво встановлює основні людські істини, які повинні слугувати пробним каменем нашого судження. Художник, всупереч вірності своєму особистому баченню реальності, стає останнім поборником індивідуального розуму та чуттєвості проти настирливого суспільства та офіціозу держави. Тож великий митець є самотньою фігурою. У нього, як сказав Фрост (поет Роберт Фрост), «сварка коханця зі світом». Переслідуючи своє сприйняття реальності, він часто мусить плисти проти течій свого часу".
Це найточніший коментар і до виставки в YARAT, адже її учасники перебувають у перманентній сварці зі світом, точніше, з його потворними проявами. І про самотність антимейнстримності зможуть теж багато розказати.
Доля самого Насімі є найліпшою ілюстрацією. Якщо рухатися містичним шляхом суфізму в постсекулярній парадигмі, мистецтво — це усмішка бога на тлі підвищеної есхатологічної тривожності.
До слова, в Європі активно обговорюють суфійські практики "для лікування світських і релігійних страждань", зокрема сакралізацію "зранених" урбаністичних ландшафтів (що зазнали катастрофи за довгу історію).
Так "релігійна" та "терапевтична" сфери дифузуються. Наводять приклад Берліна, де суфійські молитви відбуваються на телевізійних вежах, тріумфальних колонах та будівлях Бундестагу: "Можливо, можна було б пов’язати наполегливість берлінських суфіїв щодо «зцілення міста» із сучасним описом істориків Берліна після Стіни — як «міста, яке ніколи не забуває»".
Універсальна суфійська терапевтична медитація в цьому разі фокусує увагу на стійкості "пам'яті" в місті, наповненому "матеріальною історією", не лише виражаючи потребу зцілити колективне тіло та його травми, але й створюючи розширене, посилене сприйняття ландшафту, що викликає минулі та теперішні травми.
Власне, "сакралізований" низкою жорстких випробувань "Ландшафт" Володимира Буднікова (2023) теж ніколи не забуде. Не рамкуючись ані фізично, ані ментально, простираючись в усі боки травми.
Анатомія воєнного краєвиду, з викривленою перспективою та понівечиними нутрощами назовні, видається оптимальною ілюстрацією до "квантової" теорії пекла.
Є гіпотеза, що небеса відповідають квантовому стану з нульовою ентропією, де інтелект існує в ідеальній узгодженості, вільному від безладу та втрат (божественний порядок), а пекло є системою з високою ентропією, де інтелект руйнується до незворотної фрагментації та страждань.
У цьому контексті пекло — це не просто покарання, а квантовий стан вічної відокремленості від цілісності та сенсу.
Про незворотну фрагментацію нам кажуть "Уламки" Михайла Алексеєнка (2022).
Проєкт містить відео, зроблене в експедиції до деокупованих населених пунктів біля Києва — документація наслідків окупації та намагань мешканців навести колишній лад у майже зруйнованих будинках.
Серед розтрощеного побуту художник найчастіше бачив битий "кришталь" — колись символ радянського добробуту, а зараз маркер крихкості "божественного порядку". Коли він торкнувся начебто цілої чарки в Бучі, вона розсипалась на дрібні уламки. Михайло їх склеїв, зробивши відеофіксацію процесу. Вкрита кракелюром, немов шрамами, чарка демонструється на лайтбоксі — мистецька і людська відповідь ентропії.
Черговий "ландшафт пам'яті" — проєкт "Батьківщина" Наталії Васадзе (Грузія, 2025), утілений в костюмі, прикрашеному брошками.
У Грузії, особливо в Самегрело, існує традиція носити на одязі брошки зі світлинами померлих членів родини. Художниця прикрашає костюми брошками-портретами загиблих у війнах, що спіткали країну на пам'яті художниці. Фізична важкість вбрання відсилає до тягаря травматичного досвіду — індивідуального і колективного.
Художниця пише:
"Я пам'ятаю громадянську війну. Тоді мама наказала побудувати металевий паркан навколо нашого двору та встановити залізні решітки на вікна.
Я також пам'ятаю прибуття біженців із Самачабло та Абхазії. Я забула ім'я моєї єдиної однокласниці-біженки. Я виправдовуюся тільки тим, що вона відвідувала наш клас лише рік і більшу частину часу хворіла.
2008 рік. Російські війська наближаються до Тбілісі. Я качаюся в гамаку в сільській місцевості та телефоную друзям. Вони йдуть на війну. Над моєю головою гримлять російські літаки. Раніше школа біля заміського будинку, де я живу, була радянською військовою базою. Якщо бомблять, жінки та діти можуть сховатися у підвалі школи. Війна тривала п'ять днів".
"У мене вмістяться обидва світи…" — цю строфу каліграф Тарлан Горчу й Уджал Горчу (Азербайджан, 2025) взяли для свого омажу Насімі як одному з апологетів хуруфізмуХуруфізм — містична традиція, що виникла в Ірані в XIV ст., згідно з якою літери арабського і перського алфавітів та їхні цифрові відповідники можуть використовуватися для розкриття прихованих смислів у релігійних текстах. Засновником вважається перський поет і містик Наїмі, чиїм учнем був Насімі. Головна теза хуруфізму: Anā al-Haqq (Я є Істина). — через анімаційну каліграфічну відеопроєкцію.
Ідея спирається на значущі суфійські поняття — Eşq (любов) і Heç (ніщо).
Випадково перевернувши аркуш із написом Heç зворотним боком до світла, Тарлан виявив, що Heç є дзеркальним відображенням Eşq:
"Це було як прозріння: порожнеча і повнота, ніщо і все, мале і велике виявилося абсолютно однаковим відображенням двох різних світів".
На білому полотні спочатку з'являються лінії, потім слова у дзеркальному написанні, далі в тому ж порядку зникають.
Біле — універсальний символ аскези. Суфії медитують перед чистою стіною (термін суфізм походить від арабського кореня слова "ас-сафа" — чистота).
Світло-повітряна скульптура Hiç (Ніщо) Тарлана Горчу (2025) — спроба торкнутися суфійського "небуття".
Ніщо — це місце, де немає "я", де суфій зустрічає Бога. Художник віддає данину мистецькій традиції опанування "ніщо" та власного его, встановивши порожній мармуровий постамент для скульптури в центрі чорного простору під сліпучим променем штучного світла.
"Сесія" Рімаса Сакалаускаса (Литва, 2015), навпаки, масштабує проблему "ніщо" до монументального рівня, акцентуючи ту саму екзотизацію.
3D-мапінг на бюсти античних авторів (Платон, Сократ, Гомер, Есхіл) є критикою європоцентричності філософії, а також епохи постправди, з популістськими маніфестами автократів та "техноєвангелістів".
Ефемерність проєкції, яка міксує класичну красу і постмодерністську іронію — коли з рота "мислителів античності" вивергаються клубки звивистих червоних ниток — натякає на фейкові цитати великих у соцмережах, що замінили істинне знання.
Мармурова "Дидактична стіна" Младена Мільяновича (БІГ, 2019–2025) є кричущою антитезою фальшивій "мудрості" профанів.
Це монументальність іншого ґатунку, яка вміщує обтяжливий досвід біженства, вигравіюваний у малюнках, діаграмах та текстах, що ілюструють реальні історії.
Проєкт було вперше показано як site-specific (у спеціально заданому просторі — Ред) у місті Бихач — місці масового блокування мігрантів прикордонною владою ЄС і Хорватії.
Вимушений номадизм через війни, утиски та природні катастрофи здавна асоціюється з нескінченною дорогою. Тут є певний референс до центрального суфійського поняття "тарикат" (шлях). Окрім концептуальності, автор пропонує довідник кишенькового формату, що містить цілком практичні поради щодо подолання можливих перешкод до "омріяної землі".
Скульптура Birlikdə (Разом) Павли Нікітіної (Україна — Чехія, 2025), здавалося б, артикулює менш драматичний меседж — "подолання міжкультурних відмінностей".
Але за цими сухими словами ховається болюча історія втрати.
Відпочиваючи в дитинстві у Бахчисараї, мисткиня познайомилася з кримськотатарською дівчинкою з порушеннями слуху, що спонукало Павлу вивчити мову жестів для спілкування з нею.
Нова подруга навчалася у спадкового ювеліра Айдера Асанова, який відроджував традиції кримськотатарської срібної філіграні, і подарувала художниці прикраси, створені власноруч.
Анексія Криму та вторгнення унеможливили спілкування. На бюсті-автопортреті Павла в подарованих прикрасах відтворює мовою жестів слово Birlikdə.
Це щире висловлювання про вірність дружбі попри кордони має й інший шар: Крим був одним із центрів суфізму — ба більше, під його впливом кілька кримських ханів зреклися престолу, обравши життя дервішів.
Відлуння суфізму буквально чуємо в роботі Bayatı-Mürğ (Баяти птахів) Орхана Гусейнова (Азербайджан, 2025).
Восьмиканальна аудіовізуальна інсталяція створена на основі традиційного мугамного ладу Баяти-Шираз, зазвичай меланхолійного за звучанням.
Мугам є фундаментальною формою традиційної музики Близького Сходу, яка зазвичай інкорпорує у свої композиції поетичні образи. Один із найпоширеніших мотивів — "Соловей і Троянда", що символізують чоловіче та жіноче начала, і квітучий сад — уособлення земного раю.
Ви здивуєтеся, як часто Bayatı-Şiraz є джерелом натхнення для сучасних композиторів і музикантів.
"Рай складається зі знання, а пекельний вогонь — із невігластва", — цей постулат хуруфізму зчитується у роботі "Ніхто" Влади Ралко (2023).
Мисткиня розглядає формулу Насімі "Ана’ль Хакк" — "Я — Істина, я — Бог" не через призму антропоцентричності, а через шлях самосприйняття у єдності з божественним та Всесвітом.
Той, хто усвідомив, що "вміщує обидва світи", не стане затятим агресором.
Той, хто відмовився від самопізнання та відповідальності — "ніхто", небезпечний для світу й для себе.
Що таке розлюднення, ми відчуваємо наразі в абсолюті: "повномасштабне російське вторгнення в Україну вивільнило хтонічне дикунство, що ховалося за ширмою цивілізованості".
Документацією розгубленості перед цим дикунством є "Львівський щоденник" (2022–2024) Ралко — серія графічних малюнків, створених у Львові після втечі з Києва на початку вторгнення:
"Порнографічна реальність війни оголила крихкість природи людського в моменти, поки думка людини розумної спить".
Максим Тимінько (Білорусь — Нідерланди) у режимі відео оживив потвор цього жахливого коміксу, і їхній жаский поступ чіпляє геть не метафорично струни наших скалічених душ. Так насувається "пекло невігласів".
Про передчуття катастрофи — робота "Хмари збираються в небі над східною Україною і навіть Росія відчуває наслідки" Ельтурана Маммадова (Азербайджан, 2020).
Відстежуючи конфліктні зони по всьому світу, художник демонструє різницю між температурними індексами, які прогнозуються із двох різних країн для того самого регіону.
На прикладі "точних" прогнозів погоди, він демонструє, наскільки нам властиво трактувати навколишній світ через призму власного світогляду ("Все у світі є людина"). Простір для маніпуляцій обмежений тільки уявою.
Можна, звісно, покладатися на впевненість у голосі синоптика — сумнівний стандарт, але це як у політиці — перемагає апломб, а не факти. Нічого не нагадує?
Не дивно, що кореляція мови прогнозів в природі та в політиці є темою досліджень.
В експозиції є роботи з колекції Музею незалежності в Баку, як-от акварель "Селім" (Дитинство Селіма Турана) Алібека Гусейнзаде або Алі Турана (Азербайджан, 1923).
Автора певною мірою можна вважати "людиною Відродження", адже він був не тільки "основоположником сучасного азербайджанського живопису", а й професійним інфекціоністом, співавтором Енциклопедичного медичного словника, філософом та медіаменеджером. І нарешті, одним із засновників партії молодотурків "Єднання і прогрес" та ідеологів пантюркізму. Йому також належить авторство національного прапора Азербайджану.
Як політик Алібек зазнав переслідувань й у в'язницях рятувався мистецтвом, малюючи співкамерників.
"Селім" — портрет сина, в майбутньому першого турецького художника, який отримав визнання в Європі після Другої світової.
В експозиції представлена його робота — мобіль "Жінки, що танцюють" (друга пол. XX ст., з колекції Музею незалежності Баку).
Художник-номад, випускник Стамбульської академії красних мистецтв, Селім довгий час прожив у Парижі, у різні періоди звертаючись до абстрактного і фігуративного живопису, співпрацювати з архітектором Жаном Баладюром, створюючи артоб'єкти для його будівель, а також масштабні скульптури, інсталяції на площах і фрески для французьких міст.
У 1975 році, надихнувшись доколумбовими обертовими скульптурами з Перу, він почав створювати мобілі, чий рух по колу відсилає до суфійського кружляння (зікр) — "стовп, на якому ґрунтується весь тарикат". Недарма сукні жінок у танці нагадують вбрання дервішів.
Усі ці візії є спробою торувати власний "тарикат", що підтверджує коментар Ісмаїла Імана, азербайджанського драматурга, сценарного редактора фільму "Я працюю на цвинтарі" (у 2022-му увійшов у десятку рейтингу Netflix Movie in Ukraine):
"У Yarat і Дорошенка вийшла вельми цікава виставка. «Цікавий» тут не є черговим прикметником, а насправді відображає різноманіття учасників, представлених ними робіт і сенсів. Виставка багатошарова, вона дає ґрунт для роздумів, порушує важливі для людини взагалі та для багатьох країн, зокрема Азербайджану та України, питання. І в цьому гармонійно зібраному багатоголоссі головним мотивом стає таке потрібне в наш непростий час — надія".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
