Сценаристка та письменниця Аліса Ліндеман працює над книгою, в яку ввійдуть історії людей, що пережили війну. "Українські валізи" – повномасштабний цикл історій про українців, які через ескалацію війни з Росією 24 лютого були змушені залишити домівки заради безпеки і поїхати до Польщі. Про свідчення українців і про те, чому нас навчила війна Аліса Ліндеман розповіла в ефірі Українського Радіо.
Про початок повномасштабної війни
"23 лютого — останній адекватний день у моєму житті після ескалації війни. Тоді я проходила Лабораторію проєктів від British Council для креативних продюсерів і працювала сценаристкою серіалу про ДСНС, який, мабуть, ніколи вже не вийде", – розповідає Аліса Ліндеман.
Зазначає, що приїхавши додому писати сценарій, побачила багато повідомлень від різних іноземних друзів: "Останнім був дзвінок американського колеги з Лос-Анджелеса. Він сказав: "Ви ще в Києві? Виїжджайте. У США сказали, що у вас сьогодні все буде". Я сказала, що ми почекаємо до ранку, а потім побачимо. Я не хотіла виїжджати з Києва. Десь о 1:00 ночі закінчила з ним розмову і навіть не пішла спати в ліжко, тому що залишилось мені спати 3,5 години, щоб дописати серію".
Жінка прокинулася о 4:30, сіла писати і почула гучні звуки. Це були вибухи на Солом'янці. Вона стояла біля вікна й думала, що не хоче будити чоловіка й дитину, що потрібен план, набрати воду й піти в коридор.
"Я ще з літа відчувала це [повномасштабне вторгнення Росії — ред.] дуже капітально. І взагалі з 2019 року було постійно відчуття загрози, що це то ближче, то далі. А тут ситуація відчувалася дуже сильно. Весь лютий ми тримали час від часу повний бак в машині, харчі, які не псуються, свічки, ліхтарі, аптечки", – розповідає Аліса Ліндеман.
У них був варіант їхати в Закарпаття до батьків. З донькою, якій на той момент було 5 років, відбулась розмова без деталізації жаху. "Для неї не секрет, що війна триває вже давно, що був Майдан. Тобто історичні події складені в її голові вже давно. Вперше про війну серйозно ми поговорили минулого року, коли були на параді. Вона бачила ветеранів, питала, що і як сталося. Звісно, я не описувала механізм, як стається контузія чи відриває ногу, але ми говорили, чому в людей протез", – говорить Аліса Ліндеман.
Чому Росія почала агресію проти України
"Ми окрема незалежна нація з глибинною історією та корінням. Ми не монокультура. Ми маємо багато історії. Росія її не має. І вона шукає, де знайти це коріння. Так сталося, що ми це коріння. Відпустити від себе фундамент вони не можуть. Їм потрібно розпастися й перебудуватися, а на це імперія піти не може", – пояснює Аліса Ліндеман.
На її думку, з 2014 року ми почали відриватися семимильними кроками, проте дорогою ціною: "Нині ми платимо неймовірну ціну за нашу незалежність, самобутність та розвиток. Єдине, що мені хотілося б — щоб ми це не втратили в інших процесах. У процесах всередині, у державотворчих процесах під час відновлення нашої економіки, під час рефлексії щодо наших хиб, бо в нас їх чимало. Я з тих людей, які не погоджуються з твердженням, що це не на часі. Якщо не сьогодні, то коли? Якщо не я, то хто?"
Про життя за кордоном
Зараз Аліса Ліндеман з донькою мешкає в Ірландії. Вона пояснює, що донька знає, що відбувається і що її батько на фронті – їй необхідно це усвідомлювати. "Вона навчається в ірландській школі, а по обіді займається з українським вчителем. Також з нею ми говоримо про українську культуру, і я викладаю в її школі курс української культури. Я не можу сказати, що ми виїхали родиною, тому що частина родини тут і захищає Україну. Ми вважаємо це тимчасовою ситуацією", – розповідає письменниця.
Як виникли "Українські валізи"
З початку повномасштабної війни Аліса Ліндеман не припиняла писати. 24 лютого вона вийшла в ефір своєї Лабораторії від British Council. Було троє людей, які свідчили, що відбувається, та попросили опублікувати певні пости від British Council.
"Це було якесь шаленство. Я писала волонтерські тексти, тексти для міністерств, ми придумали бойкот російського ринку, писали звернення до світових письменників із тим, щоб вони відкликали свої права. Також писали компаніям, чому важливо піти з російського ринку. Я довго займалася цим, поки мій чоловік не пішов у військкомат. А потім сталася інстинктивна річ, яку я зараз мало можу пояснити", – говорить Ліндеман.
Письменниця та сценаристка втратила роботу, більше не працюю з серіалом про ДСНС, адже це стало неактуальним. А ще в неї було відчуття, що її професія стане неактуальною: "Я можу для себе щось робити, але кому потрібні люди, які пишуть тексти, якщо не буде чого їсти. Я добре знаю історію Другої світової війни, бо колись працювала з людьми, які пережили Голокост, і добре пам'ятаю їхні розповіді: потрібно знайти спосіб вижити. І я в Закарпатті пішла працювати оператором АЗС. Це містечко, через яке ти мусиш проїхати, коли їдеш за кордон або їздиш навколо".
Працюючи там, письменниця почала зустрічати людей, які їхали з усіх куточків України. Вона запам'ятала чоловіка із Сумщини, який говорив, що її більше не існує. "Я розгубилась трохи й кажу: "Знаєте, все зміниться. Назавжди так не залишиться. Буде вам ваша Сумщина". Я так впевнено це сказала, але оця фраза чоловіка "вся моя Сумщина у валізах" так мене підшкрябала, що я пішла і записала її на серветку", – говорить Аліса Ліндеман.
Тоді вона почала фразами записувати історії інших людей на серветки, і зрозуміла, що те, що вони говорять, дуже схоже на свідчення тих, хто пережив Голокост. Їх Ліндеман записувала 12 років назад.
"Я досі записую інтерв’ю для Польського радіо. Крім того, буде розширений варіант "Українських валіз", а саме книга. Там буде моя історія та історії людей, яких я зустрічаю. Це розмови про те, як ми живемо і як жили. Іноді ми розмовляємо про те, чого ми прагнемо, а також обов'язково про те, що у нас у валізах. Через ці речі люди часто розповідають про себе більше, ніж коли вони говорять: "Я такий і я такого хочу".
Що було у валізах українців, які рятувались від війни
"Я записую не лише тих людей, які виїхали в Європу, а також людей, які залишилися і які повернулися. Останнє, що мене дуже вразило — це поліцейський з Донеччини. Для нього це був другий переїзд: у 2014 році був Донецьк, а у 2022 — Маріуполь. І зараз людина продовжує служити державі в Донецькому регіоні. У його валізі була форма, документи, речі родини, а також він забрав своє приладдя для малювання. Тому що навіть зараз між виїздами та роботою він малює дуже глибокі ілюстрації до того, що він бачить і відчуває", – говорить Ліндеман.
Коли з'явиться книга
Ліндеман розповідає, що поки є приблизний графік. І спочатку книга вийде англійською мовою. За 9 місяців вона навчилася не засмучуватися і просто переплановувати. Попередньо це буде навесні 2023 року.
Як змінилася Аліса Ліндеман
"Я з вересня розбираюся з тим, як змінилася. Мені так хотілось законсервуватися. Я навіть стрижку намагалася відтворити ту, яка була. Але жити між світами не виходить. Ми всі змінюємося. І прийняти це вчасно, мабуть, найздоровіший для психіки варіант.
Ірландія навчила мене не поспішати. Той темп, з яким я звикла жити, для ірландців неприйнятний. Для них якщо щось не сталося, то і яка різниця — станеться пізніше. А якщо і пізніше не сталося, так повинно бути.
Ми живемо на межі цивілізаційній, на межі часів, на межі, коли "якщо не сьогодні, то може і не статися". І забуваємо про ціну. Це трошки підлітковий варіант сприйняття дійсності, коли я хочу зараз і хоч ти трісни. Дійсно, ми повертаємося в Україну і бачимо, що сервіс у нас найкращий. Але чого це вартує? Коли відпочивають ці люди? Чи гідну оплату праці вони отримують нам дійсно потрібно щось прямо зараз?" – запитує Аліса Ліндеман.
Вона зазначає, що очікуючи перемогу "тут і зараз", ми забуваємо часто про ціну, яку за це платимо. Бо іноді краще не "тут і зараз", а "поволі і ціліші". Та додає: "Я думаю, що як нація ми дорослішаємо. Хоча, звісно, в якихось моментах хочеться, щоб хтось про тебе подбав і вирішив замість тебе виклики та проблеми".
Нині Ліндеман живе на три країни. Її робота пов'язана з Польським радіо і ще з одним польським медіа. Вона завжди знає, котра година в Києві, Польщі та Ірландії: "Я не можу не бути подумки десь, де знаходиться моє серце. Я з тих людей, які встають за київським часом, щоб подивитися, що сталося на тій частині фронту. Я хочу додому".
Чого українцям бракує для перемоги
"Я не експертка, щоб сказати, коли перемога. І я не люблю ці гадання на кавовій гущі. Мені здається, що нам ще далеко, є що робити. І це марафон, а не забіг. Ніяких "кілька місяців". Все, що ми можемо, — проживати кожен день на своєму місці і максимально з користю. Є ресурс для того щоб, займатися волонтерством? Добре. Є ресурс для того, щоб донатити? Взагалі класно. Зараз треба потурбуватися про те, щоб були робота і прибуток, аби закрити хоча б себе.
Нашої перемоги не буде без допомоги союзників. Я цю війну відчуваю як війну цивілізаційну. Це війна світів. Автократичне колишнє бореться з демократичним майбутнім, яке теж має трансформуватися. А разом з цим світом і ми", – підсумовує Аліса Ліндеман.
Також наостанок додає, що кожна людина, яка виїхала за кордон, є амбасадором своєї країни. Якщо є можливість говорити й виходити на площі й мітинги, спілкуватись до преси навіть на місцевому рівні, то треба це робити та пояснювати про війну в Україні. Адже іноді це змінює дуже багато. Бо чим ближче до Гринвіча, тим далі цей світ.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
