З 29 по 31 серпня у Дніпрі триватиме триденний фестиваль "Конструкція". Це вже дев'ятий фестиваль, що об'єднує події сучасного мистецтва та експериментальної музики.
Темою цього року стала "Рутина мінливості" — ідея виникла із того, як місця, ідеї та явища під впливом війни набувають нового значення, часом навіть несподівано протилежного.
"Конструкція" — це фестиваль низових ініціатив, андеграундної, авангардної та DIY-культури. Власне, цього року всі ці напрямки звучатимуть у різних публічних місцях, які куратори та організатори залучили до фестивалю.
Куратори публічної програми Катерина Русецька та Міхал Муравськи цього року спільно з художницею та архітекторкою Даною Косміною створили національний павільйон України на архітектурній бієнале у Венеції. На "Конструкції" в Дніпрі вони продовжать порушувати ті теми, які були заявлені на бієнале.
Яким буде цьогорічний фестиваль і які безпекові межі для глядачів заплановані — розповідають куратори та організатори фестивалю.
Розкажіть про те, як ваш досвід кураторства українського павільйону на Венеційській бієнале з архітектури вплинув на підхід до створення програми цьогорічної "Конструкції"?
Катерина Русецька, кураторка дискусійної та візуальної програми фестивалю "Конструкція", співзасновниця ГО "Культура Медіальна": Програма "Конструкції" 2023 року Ukrainian Hardcore: Learning from the Grassroots, яку ми курували разом із Міхалом Муравським, вплинула на програму українського павільйону на Венеційській бієнале (зокрема, на публічну програму Dakh і частково на концепцію).
Тоді ми працювали з низовими ініціативами, учасники яких поставили на паузу свої художні чи інші практики, щоб займатися відбудовою. У 2025-му ми запросили частину з них на архітектурне бієнале.
Саме під час цієї співпраці та тривалого спілкування з учасниками виникла концепція дискусійної програми цьогорічної "Конструкції" Frenemies.
Розкажіть про те, чим для вас особисто є "Рутина мінливості". Чи це позитивне, чи негативне явище? Як до цього адаптуватися і як ви особисто це сприймаєте?
Катерина Русецька: Слово "рутина" для мене — це про дисципліну, щоденно повторювані дії, може навіть ритуали.
У команді ми часто говоримо про підлаштування під нову рутину — сну чи безсоння, соціально-економічну рутину й суперечності нашого життя тепер. Треба якось виживати фінансово, але водночас твоєю рутиною мають бути щоденні донати на військо, підтримка друзів і рідних, які служать, різних важливих ініціатив. Це про дію попри постійну втому.
Я також думаю про рутину в контексті прийняття. Тобі просто треба прийняти, що кожен день і ніч можуть бути абсолютно непередбачуваними й несхожими на попередні. Але ми живемо так уже три з половиною роки.
Рутина — це ж звичка, і ми поступово звикаємо. Сьогодні ми прощалися з Давидом Чичканом. До втрат наших людей ми ніколи не звикнемо, але вони є, і їх стає все більше. Ми розуміємо, що це триватиме: ми знову будемо втрачати — людей, домівки, території. І все ж ми продовжуємо з цим жити.
Мені здається, не існує якогось туторіалу, як до цього адаптуватися. Але ми робимо це через дію, на практиці, щодня. Колись ми казали, що Київ обстрілюють менше, ніж Дніпро чи Харків. Але ситуація змінюється — і ми адаптуємось. Люди продовжують створювати нові проєкти, організовувати культурні події тощо.
Міхал Муравськи, співкуратор дискусійної програми "Конструкції IX", антрополог архітектури і мистецтва, доцент Школи слов'янських та східноєвропейських досліджень Лондонського університетського коледжу: Рутина мінливості — це суперечність і парадокс.
Це відображає моє спостереження, що люди говорять про рутину в Україні та про цю ситуацію, коли війна — хай як жахливо це звучить — більше не має горизонту. І ніхто не сприймає всерйоз ці смішні спроби Трампа зупинити її, надаючи постійно мінливі дедлайни. Обіцянки Трампа закінчити війну за 30 днів або 24 години — настільки безглузді.
Сам час став безглуздим, частково через геополітичну кон'юнктуру, створену президентом США, який мав бути союзником України. Зараз неможливо побачити кінець війни і на чиєму боці насправді перебуває Америка.
Тож питання тимчасовості війни та її впливу на повсякденне життя людей, а також неможливості довіряти своїм ймовірним друзям тісно пов'язані. Це один зі способів, у який я бачу зв'язок між "Рутиною мінливості" та темою Frenemies, яка також стосується геополітичної ситуації, в якій опинилася Україна.
У фестивалі багато уваги приділяється амбівалентності — просторам, які можуть бути як безпечними, так і ворожими. Розкажіть про те, як це працює на одному з прикладів у Дніпрі.
Катерина Русецька: Одна з дискусій програми Frenemies буде присвячена поняттю оселі: як у вузькому сенсі — власний будинок або власна територія, так і більш глобально — на рівні міста або країни.
Ми будемо говорити про оселю як про місце, де ти можеш збиратися зі своєю родиною під одним дахом, де зустрічаєшся зі своїми друзями, місце тепла і затишку. Але водночас це місце, яке перше стає вразливим і може постраждати від ворога, та місце, яке ти потенційно вимушений покинути.
У нашому випадку, ми думаємо про Дніпро як про вразливе місце, яке розташоване недалеко від лінії фронту і до якого ця лінія фронту рухається. Але це місце, в якому ми попри все продовжуємо створювати для нашого ком'юніті, яке фігурує в наших мріях та планах, близьких і далеких, яке ми хочемо розвивати та де хочемо розвиватись.
Міхал Муравськи: Громадська організація "Культура Медіальна" роками працювала з амбівалентною спадщиною, особливо з модерністською, захищаючи її і водночас усвідомлюючи її радянські та колоніальні виміри.
Цікаво, що "Культура Медіальна" протягом кількох років розміщувалася в будівлі, яка свого часу була офісом губернатора та штабом армії як в імперську, так і в радянську епохи.
Попри це, вони з любов’ю відремонтували цю споруду і перетворили її на простір для опору та побудови спільного у місті. І Центр сучасної культури у Дніпрі (DCCC), і "Культура Медіальна" є надзвичайними та надихаючими прикладами того, як можна управляти такою амбівалентністю. Їхній досвід може бути поширений по всьому світу для колег у таких місцях, як Центральна Азія, Польща, Близький Схід тощо, де виникають подібні проблеми з амбівалентною спадщиною.
Як ви бачите розвиток "Конструкції" за ці роки? Чим став фестиваль для міста?
Андрій Палаш, директор фестивалю "Конструкція", голова ГО "Культура Медіальна": Перша "Конструкція" у 2014 році була дуже масштабною — 10 локацій за 7 днів. З роками ми почали дивитися вглиб, думати не про кількість локацій та учасників, а про наповнення фестивалю, про те, які теми актуальні зараз для нас і що ми хочемо цим фестивалем сказати.
"Конструкція" стала поштовхом для того, щоб створити організацію "Культура Медіальна". Інші проєкти, які з'являлися потім, зокрема "Сцена" та Центр сучасної культури у Дніпрі, були зв'язані між собою ниткою "Конструкції".
Перша "Конструкція" була яскравим спалахом і подарувала надію, що в цьому місті може з'явитися щось круте, якийсь великий проєкт. Усі події фестивалю були переповнені, навіть найбільш "зубодробильні" експериментальні концерти.
Зараз "Конструкція" вкорінилась у Дніпрі та стала подією, яка у багатьох асоціюється з нашим містом. Але вона досі не така, як я уявляв її з самого початку: фестиваль, що повністю охоплює простір міста — тут якась інсталяція, там перформанс, тут за годину почнеться концерт, а там в ангарі величезна виставка сучасного мистецтва. Тобто я уявляв собі зовсім інший масштаб. Ці очікування не були реалізовані на 100 % — частково через війну.
Як ви оцінюєте повернення фестивалю в публічні простори міста, особливо у обставинах війни та обстрілів? Як ви працюєте з поняттям безпеки?
Катерина Русецька: Поруч з усіма основними локаціями є укриття, інформація про них буде у фестивальній навігації. У разі загрози ми повідомимо відвідувачів і пояснимо, як дістатися найближчого укриття.
В Україні зараз майже немає місць, де на 100 % безпечно проводити події, хіба що в Ужгороді чи в інших прикордонних з ЄС територіях. На жаль, у Дніпрі мало локацій із повноцінними укриттями — не тільки культурна, а й міська інфраструктура загалом не була до такої ситуації готова.
Одна з цілей Росії — залякати нас, щоб ми сиділи в підвалах і нікуди звідти не вилазили. Ми ж прагнемо розвивати наявні простори й привертати до них увагу спільноти. Наприклад, у "Будинку з жабами" — маєток Веріго на вулиці Дмитра Яворницького — мистецька спільнота разом із художнім музеєм робила попап-івент; тепер частина людей, які почали займатися розвитком цього публічного простору, служить у ЗСУ.
Я вважаю, що це наш обов’язок як людей, які продовжують працювати в тилу, — продовжити їхню справу.
У "Будинку з жабами" буде представлений проєкт Віталія Матухна — митця, який працює з темою пам’яті. Він вимушено переселений з Лисичанська, і його проєкт присвячений досвіду втрати дому. Для нас важливо про це говорити.
Які виклики ви бачите в роботі з культурною спадщиною в контексті війни — коли історичні об’єкти стають у прямому сенсі полем бою?
Катерина Русецька: Можна говорити багато про що: нестачу ресурсів у інституцій для евакуації об'єктів культурної спадщини чи надмірно бюрократичні процеси. Але головний виклик – це фізичне зникнення.
Частина команди "Культури Медіальної" зараз на конференції, присвяченій роботі зі спадщиною. Тут багато ініціатив з окупованих і прифронтових територій. Ми познайомились із науковим співробітником одного з музеїв Запорізької області, який разом із колегою їздить у прифронтові села та вивозить із місцевих музеїв найцінніші експонати. Вони також спілкуються з мешканцями, записують інтерв'ю зі старшими людьми, які розповідають про історію та традиції своїх сіл. І все це — поруч із Гуляйполем, у місцях, де спокійно літають FPV-дрони.
На цій конференції видно, що в нас є багато людей, які роблять надважливу справу для збереження культурної спадщини. Про них мало хто знає, вони не медійні, але займаються цим щотижнево, щоденно, на волонтерській основі. Це неймовірно, що є такі відважні люди. Ми не настільки відважні, та все ж займаємося збереженням культурної спадщини у свій спосіб.
У "Конструкції" чимало уваги приділено взаємодії з локальними ініціативами. Чи є відчуття, що в час війни низові рухи стають головним рушієм культури?
Андрій Палаш: Коли ми робили "Конструкцію" у 2023 році, мені здавалося, що багато залежить від волонтерів і низових ініціатив. Зараз же більшість таких рухів у сфері культури практично знищена: немає фінансової підтримки, чоловіки, які у 2023 році ще цим займались, зараз воюють, людей розкидало по світу. Хтось поїхав навчатися або працювати за кордоном, хтось просто зневірився і поїхав. Тому вийшло, що найстійкіші інституції та ініціативи зараз — ті, що пов'язані з державою.
Держава їм дає постійне фінансування, надає військовозобов'язаним працівникам бронь у деяких сферах. Тим часом у громадських організацій немає capacityспроможності, немає компетентних людей, бо вони пішли працювати у міжнародні фонди із зарплатами в 10 разів більше, або до державних та комунальних установ, які мають стабільне фінансування. А низові організації зараз у максимально пригніченому стані.
Низовий рух був потужний у 2022–23 роках, коли всі фігачили просто на ентузіазмі, їм було начхати на гроші, на те, що вони їдять і чи їдять взагалі. Війна триває вже четвертий рік, ситуація погіршилась і буде ставати ще гірше, якщо це продовжуватиметься.
Ми у "Культурі Медіальній" не можемо планувати свою діяльність більше, ніж на рік. Фактично, ми займаємося виживанням. Поки нам вдається залучати грантове фінансування, платити зарплати працівникам, робити якісні та видимі проєкти, корисні для спільноти, з якою ми взаємодіємо. Але це може дуже швидко закінчитися.
Розкажіть про міжнародну складову проєкту: хто є вашими партнерами, спікерами та учасниками?
Андрій Палаш: Цього року нашими партнерами є House of Europe, які фінансують більшість програми "Конструкції". Дискусійна програма підтримується фондом "Партнери за сильну Україну", який фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Завдяки міжнародній підтримці всі події "Конструкції IX" мають вільний вхід, але ми заохочуємо відвідувачів зробити внесок у збір на будинок для родини з Новопавлівки, який ми запустили разом з благодійною ініціативою KHARPP.
У дискусійній програмі будуть деякі іноземні учасники, але загалом ми зараз не запрошуємо людей з-за кордону, бо перебуваємо в Дніпрі. Не кожен навіть в Україні готовий приїхати до прифронтового міста, щоб взяти участь у культурній події. Також під час повномасштабної війни фестиваль пріоритизує роботу з локальними артистами та культурними діячами. У нас обмежений ресурс і ми хочемо його витратити на людей, які залишаються в Україні, щоб підтримати їх через цей фестиваль зокрема.
Однією з тем, над якою ви працювали протягом останніх років, була тема відновлення: як сьогодні ви бачите цю проблему та тему в контексті незавершеної і тривалої війни, а також уже реалізованих проєктів?
Катерина Русецька: За останні кілька років багато чого змінилось, деякі ініціативи та люди, яких ми запрошували на "Конструкцію" у 2023 році, перестали займатися відбудовою. Хтось долучився до Сил Оборони або присвятив себе виключно допомозі війську, як Ксенія Кальмус, співзасновниця організації "Лівий берег", яка нині очолює ініціативу зі створення FPV-дронів "Клин". Інші, як KHARPP, продовжили займатися відбудовою, але змінили фокус, адже ті громади, де вони працювали, по-третьому та четвертому разу розбомблювали росіяни.
Зараз вони сконцентровані на тому, щоб допомагати тим громадам, які вже стоять у черзі на примусову евакуацію або на територію яких вже залітають FPV-дрони чи дістає артилерія.
В межах "Конструкції" у партнерстві з KHARPP ми запустили збір на купівлю будинку для родини із селища Новопавлівка Дніпропетровської області, яке після посилення російського наступу в Донецькій області стало прифронтовим. Це реальна можливість допомогти одній родині розпочати нове життя і ми заохочуємо всіх відвідувачів "Конструкції" зробити посильний внесок.
Ми в "Культурі Медіальній" використовуємо наші майданчики та ресурси, щоб підкреслювати роботу низових ініціатив, що займаються відбудовою, і давати їм можливість розповісти про їхню діяльність.
Хоча зараз пріоритет — підтримка війська та нагальних потреб, у довгостроковій перспективі для нас важливо говорити про відновлення різного рівня в Україні.
Ми віримо, що саме досвід низових ініціатив повинен лежати в основі цього відновлення і братися до уваги насамперед, адже це люди, які працюють на місцях, будують довірливі відносини з громадами, та розуміють, що людям треба тут і зараз.
Міхал Муравськи: Цікаво, що ми почали обговорювати розуміння того, що відбудова має бути вкорінена в спільному, у 2023 році під час фестивалю "Конструкція". Згодом ми перенесли цю ідею в український павільйон на Венеційській бієнале, а потім на Конференцію з відновлення України, яка присвячена мейнстримним глобальним розмовам про відбудову України.
На конференції переважав приватний сектор і вкрай неоліберальна мова. Ми були раді бути там, з нашим фокусом на спільному та спробах обговорити такі концепції, як "внутрішнє відновлення" (insourcing recovery), яку просувають колеги, зокрема Юлія Рудченко, та моделі відновлення, що ґрунтуються на суспільстві. Однак часто було важко зрозуміти, чи хтось насправді слухав. Це робить ще більш важливим продовження критичних дискусій про відбудову.
Розкажіть про власні мотивації займатися культурними проєктами та розповідати міжнародній аудиторії про значення культури для української перемоги.
Катерина Русецька: Головна мотивація для мене — не дати Росії забрати у нас можливість розвиватися, розвивати нашу культуру та відмежовуватись від їхнього імперського впливу. Для того щоб не дати Росії вбивати нашу культуру, нам треба її робити.
Також є внутрішнє відчуття, що ми робимо недостатньо. Багато моїх друзів та знайомих, людей, яких я не знаю, поставили своє життя на паузу і пішли захищати нас. Тому наш обов'язок у тилу — робити все можливе для розвитку громадянського суспільства, попри всі перепони.
Мені здається дуже важливим це відчуття відповідальності, розуміння, що ми повинні робити більше, аби ті, хто повернеться з війни, не соромилися нас, і щоб усе це було не дарма.
Міжнародні проєкти для мене передусім про освіту — вони показують, що в Україні є сучасна культура та мистецтво, здатне до критичного переосмислення. Вони допомагають міжнародній спільноті вийти з їхнього туманного, інфантильного, напівмаячного сну та зрозуміти — все, що відбувається навколо, є політичним і вони повинні бути залучені в це. Далеко не завжди це виходить, але якщо це виходить хоч із кимось, це вже непогано.
Андрій Палаш: Є мрія, яка з'явилася ще до війни, і мені здається, що мозок ніяк не може усвідомити, що зараз це нереально, та продовжує гнати тіло робити те, що було запрограмоване і заплановане, щоб її реалізувати. Я досі думаю про розвиток культури в Дніпрі, про нові культурні простори з різним функціоналом, які можуть з'явитися в місті.
Хотілося б, щоб це місто було дійсно важливим для людей, які цікавляться культурними проєктами, щоб тут було що відвідувати, щоб з'являлися нові організації та ініціативи, такі як "Культура Медіальна", а може й краще, щоб у нас був постійний обмін досвідом та знаннями, спільні проєкти.
Але зараз складно говорити про післявоєнне майбутнє — ми не знаємо, коли закінчиться війна. Нам треба адаптуватися до нової реальності і продовжувати робити те, що робимо. У нас немає іншої країни та іншої реальності. Зараз наша робота сфокусована більше на локальних спільнотах, підтримці людей, які залишаються тут. Коли війна завершиться, пріоритети та теми можуть бути зовсім іншими.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
