14 січня Суспільне Крим почало збір фотоспогадів про український Крим. Ми просили читачів і читачок поділитися світлинами з коротким описом та трьома словами, з якими асоціюється наш півострів. Своїми історіями поділилися люди з різних куточків України. Ми переглянули усі і вдячні вам за кожен надісланий лист.
Це були історії про українські книги для моряків, про кримський відпочинок у бабусі, світлину з мавпочкою у Ялті в 2000-х, про те, як дикі кабани пограбували під час походу в гори, про кримське море, де співачка Руслана Лижичко навчилася плавати, про пляшку кримського вина, що чекатиме перемоги.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Публікуємо фотоспогади, які, на думку нашої редакції, допомагають відчути атмосферу українського Криму.
Льоля Філімонова, гідеса, амбасадорка української культури на Кіпрі
“Дуже важко описати трьома слова любов до Криму. Але найбільше, мабуть, для мене Крим — це #гори #кримськотатарський_чебурек #джаз. Вперше до Криму я поїхала після другого курсу навчання в Києво-Могилянській Академії, і потім кожен рік на збережені кошти їздила до Сімеїзу. Це було місце свободи, пісень під гітару, купи нових друзів, жити "дикунами" під Кішкою і дивовижні інтерʼєри вілли "Ксенія". А ще там була найкраща кримськотатарська "чайна" в світі із запашним чаєм з кримських трав і свіжим лавашем!”.
“Похід в Кримські гори – це був мій перший гірський похід, я в тому геть нічого не розуміла і пішла з дуже поганим китайським "похідним" наплічником. Ох і натер він мені плечі, але і навчив усім законам похідного життя. Але найголовніше – цей півторатижневий похід відкрив мені абсолютно інший Крим – Чуфут-Кале, Мангуп-Кале, Айя-Петрі, Бахчисарай, Демерджі, Балаклава. Найдивовижніші краєвиди, історія Криму з караїмами, кримськими татарами, українцями".
"Працюючи в туризмі з прийому в Україні з 2006 року, в тому числі гідесою по всій Україні, я щаслива була колись показати 70 французам наш Крим, де вони захоплювалися винами інституту Магарач, виноробень “Масандра” та “Інкерман”. Вдома в мене лежить подарунок директора інституту – пляшка вина 1990 року, яку я бережу з того 2007 року для важливої події – і тепер вона у нас всіх одна – Перемога! І мрію випити її на березі Чорного моря, в Коктебелі під звуки джазу. Цінність цієї пляшки ще й в тому, що сам інститут був знищений окупантами”.
Євгенія Аратовська (Київ), засновниця проєкту "Україна без сміття", народилась в Криму
“Зробила ці фото в свою передостанню поїздку додому. Чисте Чорне море, пляж "під сідлом", дуже красивий, тут мало місця і ніколи не буває забагато людей, адже спуск непростий. Якщо прийти рано вранці, можна побачити первісну природу у всій красі.
Квітучий чебрець на горах, який мама щороку сушить, щоб взимку додавати в чай, дуже люблю цей смоляний присмак. Люблю вийти рано вранці і йти "в похід" далеко горами, так за декілька годин можна дійти до Коктебеля. В дитинстві ми часто ходили сюди всім класом з вчителями”.
“Дуже сумно від того, що не можу показати дітям свій Крим, вони були дуже маленькими, коли сталася окупація. Селище міського типу Орджонікідзе (нині Кайґадор — ред.) – дуже маленьке, 6 квадратних кілометрів, і має чисельність населення до 3 тис людей”.
Ілля (Чернівці)
“З Кримом, я пов'язаний з дуже раннього віку, практично з перших років життя, відтоді, коли людина ще не в змозі все чітко запам'ятати. Крим поступово і плавно увійшов в мою пам'ять та життя, ставши невід'ємною частиною мене. З самого раннього дитинства, кожного року, інколи і двічі на рік, ми з батьками та друзями сім'ї їхали відпочивати. Ялта, Гурзуф, Алупка, Сонячногірське, Алушта, Судак. Це була свого роду традиція. Я дотепер пам'ятаю найсмачніше хачапурі в Сонячногірському, чи бамбук в Нікітському саду, та як малим фоткався з павичами в Алупці, Кримські серпантини, чи пекучу гальку на пляжі та кришталево чисте море, від якого паморочиться в голові перші хвилини, бо не помічаєш, де закінчується вода. Найтепліші спогади...
Вірю: обов'язково повернусь в той Крим, наш, український, вільний та гостинний”.
Руслана, співачка, музикантка, переможниця Євробачення у 2004 році
“Для мене Крим – це потужне море, яскраве сонце, високі гори. Мої перші спогади про Крим починаються тоді, коли мені було 5 років і я вперше опинилася на морі – це була любов з першого погляду. Саме там я навчилася плавати. Саме там я вперше запливла за буйки. Моє улюблене місце в Криму? Карадаг! Саме туди ми приїжджали з батьками… Це ще було до їх розлучення. Тому для мене Крим, в першу чергу, – це про сім’ю. Коли мама і тато були разом”.
“Ай-Петрі… Я особливо любила Ай-Петрі. Ми з Сашком безліч разів там піднімалися і спускалися пішки… Звісно, пізніше у Криму ми робили безліч зйомок. Ми знімали там приголомшливі, дуже непрості кадри з гелікоптера… Балаклава, Херсонес, Карадаг… Я дуже сумую за Кримом і чекаю на момент, коли я зможу знову піднятися на Ай-Петрі”.
Зарема Ялибойлю, фотографиня, народилась в Криму
“Я – кримська татарка. Зі змішуванням різних племен ми сформувалися в Криму, тут поховані наші предки, і ми завжди повертаємося сюди, як би нас не намагалися стерти з цієї землі. Кожне місто, кожна яйла, кожен поворот несе історію мого народу, моїх рідних. Крим по моїх венах. Три слова, які асоціюються з Кримом: дім, кров, сім’я.
Я обрала три фотографії. На двох із них зображені мечеті Криму — наші рідні мінарети. Після нашого повернення з місць заслання було дуже складно відновлювати мечеті, але це ставало можливим завдяки звичайним кримським татарам”.
“На четвертій фотографії – мітинг 18 травня, День памʼяті жертв геноциду кримських татар. Щороку до 2014 року ми виходили на площу у Акʼмесджіті і вимагали одного й того самого: “Криму – статус кримськотатарської національно-територіальної автономії у складі України”. Знаю, що б не відбувалося, ми обов'язково повернемося додому”.
Іванна Кобєлєва (Київ)
“Я була у Севастополі лише раз. Це був 2011 рік. І найцікавіше, що причиною поїздки стали військово-морський ліцей і корвет "Придніпров'я". Весною того року ми з друзями із київського осередку Спілки української молоді в Україні організували збір книжок українською мовою для бібліотеки Військово-морського ліцею в м. Севастополі та вояків ВМС України. Ліцей був відкритий у 2009 році на базі Академії ВМС ім. П.С. Нахімова і потерпав від браку українських книжок. У книгарню "Нашого формату" в Києві, де була точка збору, люди пакетами приносили книжки. Чимало видавництв долучилися до акції. За місяць ми зібрали кілька десятків коробок”.
“Наприкінці травня нас троє СУМівців поїхали потягом до Севастополя. Ми забрали з пошти усі ці коробки з книжками і завезли до військово-морського ліцею. Там нам зраділи, книжки прийняли, а нас нагодували. Половину коробок ми віддали морякам, зокрема на корвет "Придніпров'я". Один офіцер провів нам екскурсію околицями. На тлі блакитного моря цвіли червоні маки, виднівся Херсонес. Через три роки російські окупанти захопили військову частину, де знаходився військово-морський ліцей. Мережею розійшлося відео, на якому курсанти ліцею співають гімн України. Можливо, це ті самі юнаки, яким ми всією Україною кілька років перед цим збирали книжки українською”.
Ліна Кашпур (Запоріжжя), вчителька
“Крим – це моя друга батьківщина. Там живе моя бабуся, там поховані всі родичі. Жодне літо не проходило без Криму і його неперевершених куточків. Ну хто не знає легенду про гору-Ведмедя, який так і не зміг випити море і повернути свою наречену? Хто не їздив по серпантину і хвилястій дорозі на Ай-Петрі? А, зібравшись на гору, не спробував кримськотатарського запашного плову і не сфотографувався з опудалом ведмедя? Кожен куточок, кожен запах травинки – це спогад про дитячу безтурботність, про загадковий і овіяний легендами такий рідний, такий близький і одночасно далекий Крим”.
Софія Яковченко
“2004 рік, моя перша поїздка до Криму, до улюбленої, теплої, сонячної Алушти. Батьки завжди мене возили до Криму в оксамитовий сезон.
Ця фотографія асоціюється з камʼяним пляжним берегом і мавпочкою, з якою дуже часто ходив чоловік та пропонував зробити фото. Я дуже сильно люблю тваринок і довго вмовляла батьків про таке фото і ось воно)
Після того мавпочка потягнула мене за косички:) Я дуже люблю Крим і безмежно сумую, проте всім серцем вірю, що він буде українським”.
Сергій Гончаров, кандидат медичних наук
“Останній раз у АРК я був у 2012 році, як потім з'ясувалося, за рік до окупації, але вона ще попереду. Ми – молоді науковці і науковиці — їдемо на конгрес патофізіологів у Мисхор, це кінець вересня. Ми тиждень "спускаємося" з гір, щоб потім купатися у морі з нічною біолюмінісценцією і потрапити на сам конгрес. Це був мій перший похід у Криму восени, зазвичай, всі були весною, коли ще достатньо води.
Цього разу ми зустріли “диких” кабанів, які нас пограбували. Цю зграю тварин очолювала біла свиня, а її компаньонами були "вʼєтнамці". Я як відчував щось і залишився після конгресу на один день, щоб з'їздити у Сімеїз вперше, так само встиг попрощатися з Алупкою. Фото з походу я не маю, а на цьому у якийсь з вечорів після конгресу ми з колегами проходили повз гойдалку і я не втримався”.
Єлизавета Юрченко (Київ)
“Мене звати Ліза, я народилась і живу у Києві, але найкращі спогади повʼязані тільки з Кримом. Мені дуже пощастило, адже щоліта я приїжджала до своїх рідних у Севастополь, тому це мій другий дім.
Про Сєвас я можу говорити годинами. Не знаю, чи вийде коротко та без сліз щось розповісти. Наскільки ж він прекрасний та улюблений. Місто, якому належить моя душа. Тут щороку бачиш ті самі місця, які любиш всім своїм серцем: центр, Херсонес, набережну з її прекрасними видами на бухту, пляж на Любимівці, Балаклаву з її білосніжними вітрильниками, від яких на сонці сліпить очі, Яшмовий на Фіоленті, до якого треба подолати шлях у 800 сходинок вниз. І так багато всього. Що може бути краще кримського дитинства? Востаннє ми бачились трохи більше 5 років тому. За цей час розлуки люблю його ще більше і сумую так само. Тепер бачу його лише у снах. Сподіваюсь, що побачу свій прекрасний Севастополь наяву. Мій Крим – це персики, мушлі, море”.
Ігор Кириленко, музичний продюсер
“Це в Кримських горах. 2009 рік. Фотографував мій тато, з яким я часто ходив в походи. Чоловік зліва від мене – його близький друг, який вчив мене грати на гітарі у 8-му класі. Перший досвід виступів і гри в колективі був з ним. На жаль, тато так і не побачив наживо мої виступи в Києві, хоч я хотів цього дуже сильно”.
Дар’я Баранова, народилась в Криму
“Крим в моїй ДНК. Я народилася в Криму, тут і досі живе моя бабуся і більша частина сімʼї по її лінії. Вона (бабуся) розповідала, що ту місцину, де вона мешкає (село Нове життя, Джанкойського району) заснували її предки. На жаль, я не знаю дат, але колись шість родин з Кубані привезли на північ Криму «освоювати» території. Першу зиму пережили в землянках… Мабуть, тому моя бабуся ніколи звідти не поїде, то її край, культурна спадщина! Я її не засуджую, вона дала мені неймовірне дитинство, дала мені імʼя. Влітку бабуся возила на море в Алушту: купатися, засмагати, їсти смаколики”.
“Мама возила взимку в Ялту показати іншу зиму, а влітку в аквапарк в Сімеїзі за новими враженнями. На шкільних канікулах ми їздили з класом по визначних місцях: Воронцовський палац, Нікітській ботанічний сад, Ханський палац… Або ходили у похід у гори. В більш дорослому віці відкрила для себе Севастополь, Фіолент, Херсонес. Мабуть, саме в Криму мене зацікавили інші мови, бо багато моїх друзів дитинства – кримські татари і завжди було цікаво, про що вони говорять. Досі пам’ятаю декілька слів. На щастя, більшість моїх спогадів лежать вдома в альбомі, у вигляді фотокарток. Обожнюю Крим, не дочекаюся зустрічі”.
Тетяна Сімчук (Рівне)
“Мій український Крим став улюбленим місцем відпочинку, коли я допомогла мамі зареєструватися в соцмережах і вона знайшла там свою близьку подругу, адресу якою вона колись загубила. Тьотя Люба жила у Феодосії і ми поїхали до неї.
До цього, я кілька разів була в Євпаторії, але поєднання гір та моря, котре я відкрила для себе на іншому узбережжі Криму, назавжди залишилося у моєму серці. Ми їздили туди кілька років поспіль: востаннє у 2012 році (аж не віриться, що вже стільки часу минуло). Щороку намагалися разок заїхати у Новий Світ. Тьотя Люба знала, коли приїжджають екскурсійні групи, і ми навмисне їхали дуже рано, щоб вже о 9-ій гуляти фантастичною стежкою, де з одного боку смарагдове море, а з іншого - гори, вкриті неймовірними "оксамитовими" соснами. Нам розповідали, що там знімали фільми, де події відбуваються на Кіпрі, бо пейзажі дуже схожі.
Улюбленим місцем щоденного відпочинку було селище Орджонікідзе (нині Кайґадор - ред.). Цікаво, як ці місця називали до того, як Совєти вирішили усе переназвати, щоб "переписати" історію"? На відміну від Феодосії, де можна було застати чистішу воду хіба що о 7-ій ранку, там, в Орджо, достатньо було перейти через гору і ми опинялися на "окремому" пляжі із кришталево чистою водою.
Я дуже любила "свій" Крим і мені дуже боліло, коли тьотя Люба підтримала анексію Криму, бо покійний чоловік (росіянин) "так хотів би", бо донька у Москві. В результаті, все, що залишилося від тих стосунків – це прекрасні спогади про "мій" український Крим”.
Люба Єфіменко (Сумщина), графічна дизайнерка
“Мій Крим - невід`ємна частина України і мене. Моя сім`я, моя юність. Обов`язково повернемо і повернемося! 2004 рік. Мені 5. Новий Світ. Я вперше приїжджаю з батьками до Криму. Після нічної подорожі ми лягли спати, а рано-вранці мама розбудила мене зі словами: "Йдем я покажу тобі море". Це було неймовірно, тоді я вперше побачила дельфінів, вперше стрибала на батутах, вперше ходила по горах і навіть навчилась плавати”.
"Останній раз я була на півострові у 2012 році. Ми з батьками поїхали до Гурзуфа. Відвідали Ластівчине Гніздо, Воронцовський палац, піднялися по канатній дорозі на Ай-Петрі і на самій вищій точці привʼязали стрічку з думками, що приїдемо наступного року. На жаль, через події, які набирали оберту, мрія так і залишилася мрією. Я була в Криму лише п’ять разів, але закохана в цей півострів кольору лазурі та аромату ялівцю на все життя”.
Тетяна (Житомир)
“Для мене Крим – благодатна земля, тепла, сонячна, щедра, смішна і радісна, як вся Україна! Я любила бути там, радіти життю, купувати смаколики, браслетики і магнітики на базарі! Любила пити сонячне вино і людей, які там жили, живуть і з якими будемо скоро жити разом в щасливій країні!”.
Саша (Ялта)
“Я досі його памʼятаю. Запах рідного “Мака” в Ялті. За свої 29 років я була в десятках країн, але жоден МакДональдз не пахнув так, як наш. Запах смачної картоплі фрі та бургерів. Запах свободи. “Мак” для нас, підлітків Ялти 00-х та 10-х, був місцем, де ми святкували дні народження, ходили на побачення, грілись взимку та ресторан, у який ми ходили після нової частини “Гаррі Поттера” чи шкільного випускного. Ялтинський “Мак” — це символ нашої епохи та дитячі спогади з хепі мілом. Це фото зроблене наприкінці 2011 року, мені на ньому 16 років і я ще вчусь в 11 класі. Все життя ще попереду… а наш МакДональдз колись стане автокафе, який як і все інше в окупації, втратить свою значимість”.
Лист з окупації
Насамкінець публікуємо фото з української Феодосії. Так цю світлину у листі підписав її автор.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
