Володимир Путін має особливий сентимент до того, що він називає історією. Втім, з його численних висловлювань стає очевидно, що вабить його не так справжнє минуле, як радше його сфальсифікована форма.
Шляхом довільної інтерпретації історичних подій Росія шукає виправдання своїй агресії проти України, вона підбирає історичні та політичні псевдоаргументи на захист репресивного режиму у власній державі тощо.
Путінські заяви, промови та навіть статті – це лише верхівка айсбергу російської історичної дезінформації. Глибше – розгалужені мережі Telegram-каналів, ботів, державних медіа та інших пропагандистів, які нетипово часто говорять про минуле. Більшість цієї дезінформації залишається непоміченою нами.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Суспільне Крим поспілкувалося з дослідником історії Криму, автором книг "250 років фальші: російські міфи історії Криму" та "Скоропадський і Крим: Від протистояння до приєднання" Сергієм Громенком про найбільші фейки про минуле Криму, проблеми аргументування через історію та шляхи протидії історичній дезінформації.
Пане Сергію, чому Росія так часто вдається саме до історичної дезінформації й вкладає у неї такі великі ресурси?
Це пов'язано з браком юридичних аргументів. Росія вдається до історичної дезінформації кожного разу, коли вона стикається з якоюсь нерозв'язною проблемою й не може її розплутати за допомогою прийнятних інструментів, зокрема міжнародного права. Найочевиднішим прикладом такої ситуації є, звісно, Крим.
Отже, Росія хоче захопити півострів. В неї немає юридичних аргументів для того, аби це зробити, особливо враховуючи те, що лише між 1991 та 2014 було укладено понад чотири сотні різних документів, зокрема й міжнародних, де Крим визнавався українським. І тепер це все відкотити назад неможливо, а тут ще й Генасамблея ООН підтверджує територіальну цілісність України… І саме в таких випадках Росія вдається до так званої «історичної аргументації». «Так, – кажуть в Кремлі, – ну і що, що тепер міжнародне право визначає Крим українським? Але ж з погляду історичної справедливості…» – і починається екскурс в минуле, причому в дуже вигідне минуле. Російська сторона завжди апелює до часів утворення Радянського Союзу, коли Крим був російським; до часів Російської імперії, коли Крим підпорядковувався Петербургу… А в глибшу історію, коли, скажімо, Крим був під османським протекторатом, російські пропагандисти не залізають, тому що це вкрай невигідно.
В результаті навіть не можна сказати, що Росія вдається до історичних аргументів – вона вдається до псевдоісторичних аргументів, до історичної дезінформації. І робить вона це саме тому, що в неї немає жодних можливостей в інший спосіб довести свою правоту.
Виправдовуючи повномасштабне вторгнення, президент Путін каже про потребу «денацифікації», тобто прямо апелює до історичного досвіду Німеччини після 1945 року. Тому що жодних інших аргументів для виправдання свої агресії в нього нема. Україна не нападала на російську територію, Україна не вчиняла жодних дій, які можуть дати привід для гуманітарної інтервенції, ну і так далі.
Ми вже чудово знаємо, що Росія – це країна з непередбачуваним минулим. З російського минулого можна дістати все, що завгодно, й інтерпретувати так, як заманеться.
А в чому полягає найбільша проблема такого аргументування через історію? Адже не тільки росіяни вдаються до цього.
Так робити не можна передусім тому, що це не працює. Умовно кажучи, минуле в нас одне спільне на весь світ, і його змінити неможливо. Але проблема полягає в тому, що для того, аби використовувати його в якості аргументу, потрібно, щоби всі сторони домовилися про однакові підходи до минулого. А цього досягти неможливо апріорі, навіть якщо постаратися. Навіть в одному суспільстві, якщо воно розвивається нормально, тобто не за жорсткого тоталітарного режиму, одного спільного підходу до минулого бути не може.
Повертаючись знову до Криму: росіянам вигідно апелювати до ранніх радянських і до імперських часів, коли півострів був частиною Росії. А апелювати до османських часів їм категорично протипоказано, тому що за таким принципом варто було б визнавати й суверенітет Туреччини над Кримом. Але ж це абсолютна маячня і з політичної точки зору, і тим більше з точки зору інтересів Росії! Це що тепер, Крим Туреччині віддавати?
Тому росіяни маніпулюють тим, що зупиняються на зрозумілому і вигідному їм рубежі. А турки, якщо би, наприклад, хотіли обґрунтувати своє право на Крим, апелювали б до подій не трьохсотлітньої давнини, а п'ятисотлітньої давнини. Завжди можна знайти якийсь прецедент в минулому, потрактувати його на свою користь і зробити якісь хибні висновки. І навпаки, інша сторона може знайти свій прецедент і зробити прямо протилежні висновки. Ця маячня ніколи не закінчиться. Завжди в історії можна занурюватися все глибше і глибше, йти все далі й далі й знаходити собі аргументи на підтвердження.
Все це проходила Європа в минулому столітті у міжвоєнні роки. Нацизм прийшов до влади, укріпився і розв'язав Другу світову війну під гаслами відновлення історичної справедливості. От, мовляв, принизливий Версальський мир, розділена нація, історичні землі… Всі розуміють, до чого це призвело: до війни, до масових страждань, і саме тому після Другої світової війни люди так активно взялися впроваджувати ідею стабілізації кордонів. В 1975 році в Гельсінкі уклали заключний акт НБСЄ, за яким силовий перегляд кордонів заборонений. Тому що ця тяганина має початок, але не має кінця: дозволиш комусь одному відновлювати так звану історичну справедливість, і інші також захочуть. Зупинитися буде просто неможливо.
Саме тому в міжнародному праві ніхто не апелює до історії, а всі апелюють до поточних політичних домовленостей. І тільки тоді, коли вже поточні політичні домовленості в принципі не працюють, робляться якісь обережні кроки, і то не завжди, спираючись на певні етнодемографічні фактори. Але навіть якщо беруться до уваги національність чи віросповідання, люди все одно спираються на поточний стан речей, а не на те, хто там в що вірив і де розселявся сто п'ятдесят років тому.
А стосовно Криму, адже ви цією темою ґрунтовно займаєтеся, як би ви коротко сформулювали чотири найбільші міфи про історію півострову?
Ну, пункт перший: Крим – це «ісконно руская зємля». Росіяни говорять: «от подивіться на результати переписів, і побачите, що в Криму живе майже шістдесят відсотків росіян. Значить, ми просто повернули собі своє». Очевидно, що на сьогоднішній день Крим – це справді єдиний регіон [України], в якому етнічні росіяни становлять більшість. Але питання в тому, як це сталося. Це сталося завдяки тому, що Росія цілеспрямовано проводили політику витіснення кримських татар з півострова упродовж двохсот п'ятдесяти років, і так само цілеспрямовано перевозила росіян з Центральної Росії в Крим.
Отже, якщо в 1873 році понад дев'яносто п'ять відсотків населення Криму становили кримські татари, то на початку двадцятого століття частка росіяни і кримських татар зрівнялася, а в 1944 році переважну більшість кримських татар вивезли з півострова й зробили з нього суто російський регіон. Така ситуація склалася внаслідок імперіалізму, депортації, расизму в буквальному розумінні цього слова. Крим зробили російським силою. А споконвічно він таким, звісно ж, не був.
Цей міф – це абсолютний топ, тому що на результати переписів постійно звертають увагу російські агенти по всьому світу. На Заході також можна почути від недоброчесних аналітиків про те, що Севастополь закладений росіянами, що це місто російської слави і тому подібне. Але насправді ж Крим – це регіон з дуже довгою писемною історією, набагато старішою, ніж в Росії. І Крим був захоплений росіянами завдяки грубій силі. Це абсолютно ніяк не значить, що Крим завжди належав Росії. З трьох тисяч років писемної історії півострова російський період займає лише п'ять з половиною відсотків. Навіть якщо дивитися на радянський період, то Крим перебував у складі радянської України довше, ніж у складі радянської Росії. Це теж важливо розуміти.
Другий з важливих фейків полягає в тому, що кримські татари нібито не корінний народ Криму, що вони якісь зайди з монгольських часів. Це і неправда, і маніпуляція.
Правда полягає у тому, що кримські татари не прийшли з монголами. Кримські татари – це нащадки місцевих кримських тюркських народів, які проживали тут в Середньовіччі. Від монголів їм дісталася лише династія, і це абсолютно нормально для всього світу. Німецька династія Меровінгів не зробила Францію німецькою країною. Скандинави Рюриковичі не зробили наших предків на Русі скандинавами. Так само й монгольська династія Гераїв, яка походила від Чингісхана, не зробила кримців монголами.
А маніпуляція полягає в тому, що питання корінного народу не пов'язано з тим, хто найдавніше жив на якійсь території. Це перш за все питання відповідності певним правилам та умовам. Наприклад, корінний народ має проживати на певній території на момент проведення кордонів, в нього не має бути своєї держави, але мають існувати певні національні органи самоврядування. Кримські татари відповідають цим вимогам: вони втратили свою державу, але проживали в Криму і на момент російської імперської анексії, і на момент утворення Радянського Союзу, і на момент утворення незалежної України. В них є своя система національного самоврядування – Курултай, Меджліс.
Тобто проблема корінних народів – це питання політичної відповідальності. Україна нарешті вирішила визнати кримських татар корінним народом, а Росія не визнає. Росіяни вважають, що корінні народи можуть бути лише малочисельні, менше 50 000 людей. А якщо в тебе трохи більше людей, то ти вже не зможеш отримувати таких прав. І робиться це, щоби не дати кримським татарам якихось додаткових політичних прав в Криму.
Третій пункт – це велика низка міфів про 1954 рік. Приміром, що нібито п'яний Хрущов подарував Крим Україні всупереч радянським законам. Це все маячня, Хрущов тут ні до чого, він в 1954 році не був одноосібним правителем. Документи про передачу підписували інші люди, а саме Маленков і Ворошилов. Тож п’яний чи не п'яний був тоді Хрущов – це вже не має жодного значення.
До того ж, передача відбувалася не в один день 19 лютого, вона тривала півроку й відбувалася у повній відповідності до радянського законодавства. Так, не без проблем: Президія Верховної Ради СРСР не могла своїм указом передати Крим 19 лютого, це була прерогатива винятково всього Парламенту. Але потім, в квітні того ж року, Парламент ухвалив два закони: один про передачу Криму, а один – про внесення змін до Конституції. Тобто все виправили, все привели у відповідність до радянської Конституції.
Коли вже були ухвалені нові Конституції в 1978 році, то в переліку російських регіонів Криму не було, а в українських був. Тобто в Радянському Союзі всі все розуміли, все відбулося законно і правильно. І спроби заявити, що, мовляв, щось там не відповідало радянським законам, показують лише незнання радянських законів. От і все.
Ну і четвертий, наостанок – що Крим передали Україні як мішок картоплі, що кримчан ніхто не спитав. Що кримчани лягли спати в одній державі, а прокинулися в іншій. Це вже новітній міф. Його, можливо, вигадав особисто Путін.
Правда полягає в тому, що кримчани все чудово усвідомлювали. Першого грудня в Криму також пройшов референдум на підтримку незалежності України, і п'ятдесят чотири відсотки кримчан проголосували на підтримку української незалежності. Тобто всі все розуміли і нічого тут такого екстремального не відбулося.
А як можна найефективніше протидіяти історичній дезінформації? Бо зараз в світі точаться дискусії про те, чи варто ганятися за кожним фейком чи маніпуляцією, чи все ж таки краще вигадувати певні захисні механізми. Який ваш погляд на це? На мою думку, не існує ніякого стовідсотково ефективного способу захищатися від дезінформації. Це якщо ми зараз не говоримо про ті випадки, коли люди розносять якусь бурду з найкращих міркувань – це окрема проблема корисних ідіотів.
Якщо йдеться про свідому дезінформацію, то її створюють спеціально навчені люди, і вони підбирають ключі до її розповсюдження через емоційну складову. Мало хто, поширюючи фейки, робить наголос на якихось вимірюваних академічних наукових речах. Зазвичай це робиться з акцентом на емоції, а такі повідомлення заразні. І до того моменту, коли фактчекери нарешті помітять фейк, напишуть спростування й почнуть його просувати, та дезінформація уже перепошириться безліч разів. Залишатиметься тільки ловити хвости.
Може, єдиний спосіб якось зарадити – це підвищувати загальну освіту наперед. Тобто щоби людина, коли б побачила якусь дезінформацію, вже на той момент знала, що написане в цьому пості чи в ролику неправда. Ніколи не буде другої нагоди справити перше враження. Тому треба добиватися того, аби першою була правда.
А показувати людям, що вони помилилися – це безперспективно. Таким є моє глибоке переконання. Марк Твен, здається, сказав, що набагато простіше обдурити людину, ніж довести, що вона обдурена. Адже тоді вмикаються персональні психологічні механізми, і люди починають відстоювати те, в що повірили.
Приймак Олексій для Суспільне Крим
