З перших днів повномасштабного вторгнення німецький стиліст та дизайнер Франк Вільде почав публікувати у своїх соцмережах “ліфтолуки” на підтримку України. Тепер він збирає кошти та привозить до Києва евакуаційні автівки.
Чи змінилось ставлення німців до українсько-російської війни, у чому полягає його менторство над кримським художником Богданом Зізою та які успіхи з вивчення української мови Франк Вільде розповів в інтерв’ю Суспільне Крим.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Ви щодня публікуєте відео, фото на підтримку України в соціальних мережах. Що вас надихнуло це робити та з чого все почалось?
Це довга історія. Мої “ліфтолуки” існують вже років тридцять чи сорок. Для мене це як щоденник: щодня роблю фото чогось важливого для мене, чогось, що має значення.
За два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, я виклав фото з маскою Путіна й темним шкіряним пальтом, схожим на нацистський. Назвав його “Don’t Look Now” – як старий фільм жахів. Не дивіться, якщо не готові до цього.
А коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, я сказав собі: “Я присвячу цю серію Україні”. Я буду підтримувати Україну, доки триватиме війна. Я вперта людина, тому тримаюся обіцянки: залишаюся з Україною й буду залишатися. Бо увага світу зменшується, а я хочу, щоб Україна перемогла. І я впевнений, що так і буде.
Нещодавно ви стали наставником кримського політичного в’язня Богдана Зізи. Чому ви прийняти таке рішення? І чому обрати саме Богдан Зіза?
Виглядає так, ніби я раптом став наставником Богдана Зізи. Типу: “Ого, вау”. Але це не з’явилося просто так. Я дізнався про його справу, здається, наприкінці 2022 року. 16 травня 2022-го він зробив акцію в окупованому Криму – облив адмінбудівлю синьою та жовтою фарбою. Взагалі вся ця справа отримала великий розголос у медіа, бо це було щось справді сенсаційне.
Я стежив за цією справою і писав йому у в’язницю. І отримав відповідь від нього, яку передав його адвокат. Це було на початку 2023 року. Одна з причин, чому я обрав Богдана Зізу для наставництва, у тому, що я вже давно стежу за його справою. Ми говорили про наставництво щонайменше пів року з моєю кримською спільнотою в Берліні. Це довгий процес. Це не так, що сьогодні вирішив – завтра вже наставник. Є багато питань, на які треба відповісти. Треба офіційно подати заявку і пояснити, чому ти це робиш.
Причина, чому я обрав саме Богдана, у тому, що я дуже особисто відчуваю його історію. Він митець. Він вільна людина. І це мені близьке. Я теж художник. Я люблю свободу. Люблю право самому вирішувати, як себе виражати. Жити так, як хочеш. Кохати того, хто тобі підходить. Для мене важливо бути справжнім у тому, що я роблю. Я не хочу робити вигляд чи прикидатися тільки тому, що це може здаватися важливим. Тому Богдан для мене був природним вибором.
А потім я зустрівся з його сестрою – і в Берліні, і нещодавно тут. Ми говорили про його справу і про те, наскільки важливо, щоб політичні в’язні мали наставників. Бо люди часто забувають про них. І політики теж забувають. Ми бачимо це зараз дуже чітко. Наприклад, американська адміністрація за Трампа прямо каже: “Крим втрачено, всі тимчасово окуповані території України треба віддати Росії”. Хоча частина цих територій навіть не окупована Росією, а Україна їх відвойовує. Тому наставництво важливе – воно тримає увагу на цих людях і показує, що їхня боротьба не забута.
Що ви знаєте про Крим?
Мої знання про Крим, чесно кажучи, трохи обмежені, бо я там ніколи не був. І це дуже-дуже сумно. Я завжди кажу: “Перш ніж померти, я хочу хоч раз ступити на землю Криму у звільненому Криму”. Це для мене як життєва мета. Все, що я знаю про Крим, я знаю від людей, які мені про нього розповідали.
Коли я нещодавно був у Харкові, купив там кілька прянощів. І серед них був один, який називається “Крим”. І мені сказали, що є люди з руху опору в Криму, які доставляють для них інгредієнти. Отак я і пізнаю Крим – через такі маленькі речі
Які місця в Криму, ви б хотіли відвідати?
Я просто хочу поїхати в Крим. Все, що я чув від людей, і зараз я спілкуюся з багатьма українцями – буквально тисячами, – всі, хто був у Криму, розповідали мені, що для українців це як рана. Бо Крим дуже красивий, там різноманітні ландшафти, він неймовірний. І, звичайно, це Україна. Але про нього ніби забули, і це великий біль, велика травма.
А є люди, у яких родичі досі живуть у Криму, тоді як вони самі мешкають у Києві, і в деяких із них трапилися особисті сімейні трагедії, бо іноді вони не спілкуються один з одним, що, звичайно, жахливо.
Ви час від часу приїжджаєте в Україну. Яка ваша головна мета?
Коли я приїжджаю в Україну, головна причина – це доставка евакуаційних авто, для яких я збирав гроші. Я працюю з організацією “69 sniffing brigade / NAFO”. Зараз я вже проводжу свою восьму таку кампанію, тож можете долучатися, якщо є можливість. І я здебільшого їду саме тоді, коли автомобілі доставляють. Це основна причина, через яку я приїжджаю. А вже потім можу робити й інші речі.
Але головне для мене — це говорити з військовими. Бо я щиро вірю: якщо люди серйозно ставляться до допомоги українським захисникам і збирають гроші, щоб вони мали автівки, то це реально допомагає і може врятувати до п’ятдесяти життів.
Насправді добре, коли ти особисто приїжджаєш, говориш із людьми й показуєш: “Привіт, я тут. Я не організація, не політична партія, у мене немає якоїсь прихованої мети. Я людина, і я роблю це, бо вважаю, що так правильно”.
Знаєте, часто кажуть: “Армія — це така чоловіча справа, там багато гомофобії й усього такого”. І так, у цьому є частка правди. Але я часто думаю про це, коли люди кажуть мені: “Франк, що ти робиш?”. Я відповідаю: а як ви очікуєте, що суспільство зміниться, якщо ви самі не докладаєте зусиль, не йдете до людей і не говорите з ними? Так, вони дуже гетеросексуальні, дуже мужні. Мені це не заважає.
Я цього не боюся. Я знаю, що можу з ними поговорити й показати: дивіться, я можу бути геєм, ви можете дивуватися, що цей хлопець тут робить. Але я покажу вам, що я роблю, і покажу, що я допомагаю вашій перемозі й підтримую ваших людей. І ви навіть не уявляєте, скільки людей можна переконати. Бо упередження залишаться назавжди, якщо не докладати зусиль, щоб їх змінити.
Це справа кожного. Не варто банити чи ігнорувати людей лише тому, що вони думають інакше. Навпаки — залучайте їх до розмови. Намагайтеся зрозуміти їхню логіку, але при цьому не зраджуйте власним принципам. Саме такий обмін думками, як на мене, і є найважливішим.
І це великий плюс соцмереж, і взагалі поїздок в Україну — я отримую дуже хороший зворотний зв'язок. Люди вчаться чомусь у мене, а я вчуся у них. Я починаю розуміти, як влаштована війна, що саме потрібно і де я можу допомогти. І, чесно кажучи, це важливо ще й тому, що ми робимо там багато фото, відео та іншого контенту.
Тому, коли я пізніше викладаю пост про доставлені автівки, це показує донорам, куди пішли їхні гроші, у чому сенс цієї допомоги, кого вони підтримують і чому це важливо. Це також готує грунт для наступного збору. Я хочу завжди бути чесним з усіма, з ким спілкуюся, щоб люди мені довіряли.
В одному з інтерв’ю, ви сказали, що почали вивчати українську мову. Ви вже можете щось сказати українською?
Це так складно. Але я хочу бути максимально чесним. Минулого року в інтерв’ю на українському телебаченні я пообіцяв, що вивчу українську. Десь наприкінці грудня я згадав про це і подумав: "Я ж реально це пообіцяв, а я ненавиджу порушувати обіцянки". Тож я знайшов собі неймовірну вчительку української.
Ми почали займатися, але якраз тоді в Києві почалися блекаути, і стільки всього навалилося... Спочатку вона скасувала один урок, який ми мали провести в Zoom. Потім я скасував заняття, і все ніби розвалилося. Я думав: "Боже, до чого котиться цей світ?". Знаєте, люди зазвичай не очікують від мене такого, бо звикли бачити мене сильним і впевненим — завжди таким "на драйві". Але насправді це не зовсім так. У мене є приватна сторона, яку я просто не показую.
Я ще не вмію нею розмовляти. Щодня я кажу собі: "Франку, продовжуй. Ти ж сам почав. Ти любиш українську. Ти любиш українську музику, ти любиш українську літературу, і це зовсім інша річ, якщо ти здатний вести розмову українською мовою та з українцями, бо, знаєш, у перекладі багато чого втрачається, особливо такі нюанси, як гумор та все інше, і, ймовірно, знадобиться близько п’яти років, поки я справді розумію ці нюанси, але це того варте, і я досі в цьому переконаний.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
