Український режисер кримськотатарського походження Наріман Алієв у подкасті PRO Крим зі Світланою Стеценко розповідає про життя між двома реальностями після окупації Криму, відчуття вигнання та роль культури під час війни. Він пояснює, чому кримчани і материкова Україна дедалі більше живуть у різних інформаційних світах, а також розмірковує про українське кіно, культурну експансію Росії та майбутнє кримськотатарської культури.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
"Крим — це батьківщина, до якої у тебе немає доступу"
Окупація Криму в 2014 році – це вододіл, після якого почалися два різні шляхи. Як ми тут, на неокупованій материковій частині України, пам'ятаємо Крим зразка 2013 року, так і ті люди, які перебувають в окупації, пам'ятають Україну зразка 2013 року. І минуло вже достатньо багато часу. Є діти, які школу закінчили і навіть жодного уроку української мови в них не було. Це — дві реальності, до яких ми не дотичні.
Я не кажу: "Крим — проросійський", а маю на увазі ті обставини, які там існують, вони будують іншу реальність, навіть якщо ти щиро вболіваєш за Україну. Але до України в тебе теж немає повноцінного доступу, бо всі можливості медіа там заблоковані насправді. Якби ти сильно не хотів і не шукав способи отримувати інформацію з України, це насправді достатньо важко.
Так само і ми звідти не можемо отримувати якусь більш об'єктивну інформацію, тому що вона просто відсутня, інформаційне поле — повністю підчищене. А якісь особисті зв'язки — не завжди об'єктивні. Тому ми не можемо сформувати ні розуміння, ні контексту того, чим живуть люди і що їх турбує. А вони так само про нас. Це дві різні реальності, тому я кажу, що живу в екзилі, бо я не відчуваю, що знаходжусь на порядку денному для свого народу, що я є інфлюенсеромлідер думок або взагалі якось відображаю сучасне кримськотатарське суспільство, або той стан, який відбувається в Криму.
"Для мене війна не трапилась в один день"
Мій особистий досвід тягнеться з самого початку Революції Гідності. Для мене війна не трапилася в один день. Це був поступовий процес, за яким я спостерігав, і хоча не був безпосереднім учасником, але тим не менше був дотичним до цих процесів, поступових наступів на суб'єктність української держави. На четвертому курсі університету я почав знімати студентські роботи в Криму кримськотатарською мовою і почав розуміти, що це не просто екзотика для когось, а це про мене, те, що відображає мене.
Для когось війна почалася у 2014 році — люди відчули це особисто. Але просто комусь більш вдавалося закрити на це очі і не зважати. А хтось не міг закрити, бо він опинився в цих обставинах війни. Хтось навіть опинився, але закрив на це очі, тому що в багатьох речах ми не особливі, в реакціях, в тих діях, які вчиняємо. Частина стала — на захист, частина — втекла, частина — залишилася на місці і нічого не робить, частина — стала колаборантами. Це — не рівні частини, але і ситуації різні.
Та частина пасіонаріївПасіонарій — це . Це енергонадлишковий тип особистості, заповзятливий та ризиковий, який часто йде на конфлікт із усталеним суспільним ладом, які в 2014 році готові були захищати Україну, дозволила країні розвинутися до того етапу, в якому ми опинилися в 2022 році. І на їхніх плечах в 2022 році вдалося не реалізувати той "міф", який пропагувала Росія у світі про "Київ за три дні" і "Україну за два тижні". Але ціна за всі ці дії настільки велика, що навряд чи хтось зможе їх коли-небудь повноцінно оцінити та відзначити цю вагу.
"У суспільстві більш-менш знайдений консенсус у тому, що Росія — ворог, який хоче нас знищити"
Як на мене, є якісь загальні ознаки, які нас об'єднують, але в деталях вони можуть сильно різнитися і скупчують нас в бульбашки, де ми виявляємо якусь свою ідеальну Україну, в якій би ми хотіли жити. І цих бульбашок, як на мене, не мало. В чому, я думаю, більш-менш знайдений консенсус, так це те, що Росія — ворог, який хоче нас знищити.
Багато процесів в Україні були імплементовані зовнішньою загрозою. Тобто всередині, самостійно розвиваючись, проговорюючи, будуючи, це все повільно, у нас не було настільки багато часу, підтримки, політичної волі і суспільного бажання для того, щоб це розвинути. Якісь імпульси давала зовнішня загроза, але важко оцінити — це добре чи погано, але це просто факт. І ця зовнішня загроза не була ініційованою Україною, на це теж треба зважати.
"Контент, який створювався, робили або росіяни, або для росіян, або такий, де українці виглядають, мʼяко кажучи, непривабливо"
Російська Федерація здійснила не лише військову експансію, але культурну і мовну. Ці інструменти достатньо ефективні дистанційно. Російська Федерація, Радянський Союз, Російська імперія дуже добре користувалися цими інструментами і користуються досі. Якщо подивитися на ті окуповані землі, на яких проживали корінні народи, то скільки з них залишилось? А у кого з них збереглася своя мова, ідентичність, традиції? Ці цифри жахають.
Хтось може сперечатися, але якщо подивитися польське кіно, болгарське, румунське, ти можеш знайти багато універсального, але і багато такого, що притаманно лише їхнім культурам.
Так само ми кажемо про українську культуру. Якщо українська культура була відсутня і сприймалася як національний продукт російської культури — тобто ти читав книжки, слухав пісні, дивився кіно і з цими речами ти себе ідентифікував. У цьому сенсі ті фільми, які були зроблені з 2014 по 2022 роки, частково там і моє кіно, і моїх колег, багато з них не мали такої широкої уваги, як зараз можуть мати стрічки.
Але тим не менше в 2022 році це особливо видно по телебаченню. Українське телебачення, яке працювало на подвійну аудиторію, в 2022 році виявило, що нам вже нема чого показувати. Тому що виявляється, контент, який створювався, був створений або росіянами, або для росіян, або там, де українці виглядають, мʼяко кажучи, непривабливо.
І на цьому фоні всі згадали, що в нас є українське кіно. І починали діставати стрічки, які колись виходили, бо тоді, коли їх пропонували національним телеканалам, то їм відповідали, що це — "незручна тема". Тобто не за рейтинги якісь переживали. Вони працювали над тим, щоб людина не думала, а була в потоці розваг і бажання не перемикати. І не за те, щоб люди ставили собі якісь екзистенційні питання, задумувалися.
Якщо копнути глибше, то люди не бачили, не дивились, не читали. А воно було все, його насправді достатньо. Тобто це не така навальна кількість, яка може закрити потреби кожного напрямку вподобання, але її не мало.
"У нас зараз є можливості будувати своє. Не інтегруватися і знаходити місце в Радянському Союзі, а будувати своє, попри агресію, яка відбувається"
Якщо подивитися на кінематограф у великій кількості європейських країн, у яких краща економічна ситуація, ніж у нас, то вони щиро заздрили тій кількості стрічок, які у нас вироблялися десь з 2011 по 2022 рік. В нас були хороші можливості в цьому сенсі.
У нас основний потік заохочень пішов тільки, коли фільм вийшов і коли люди його подивились. І насправді "сарафаннеформальне поширення інформації, новин, чуток або рекомендацій від людини до людини, переважно через особисте спілкування" — це найкращий маркетинг, який в Україні досі існує. Може бути велика реклама, може бути все, але якщо ми не кажемо про якийсь комерційний продукт, який теж буває успішний, а саме про авторський продукт, то "сарафан" — це ключова річ.
Нас підтримувало достатньо багато кінотеатрів тоді — 130. У 2019 році кінотеатр "Жовтень" підбив показники мого фільму, то найбільше глядачів було на моєму фільмі за рік в кінотеатр "Жовтень" в порівнянні з усіма. Бо вони показували фільм навіть в маленькому залі на 50 людей, але кінозали все одно були заповнені.
Кіно — це така річ, як і книжка. Звісно, хочеться, щоб його дивилися на великому екрані, але воно має своє життя і після кінопрокату. Хтось його дивиться, хтось його відкриває. У нас зараз є можливості будувати своє. Не інтегруватися і знаходити місце в Радянському Союзі, а будувати своє, попри агресію, яка відбувається. Але коли побутові проблеми переважають, коли питання твоєго виживання стає більш гострим, екзистеційні питання ти задаєш собі менше. І це теж природно, але з точки зору перспективи, подивитися на події, наприклад, 2011 року, коли був "мовний закон Ківалова-КолісніченкаЗакон України "Про засади державної мовної політики", відомий як "мовний закон Ківалова-Колесніченка" (прийнятий у 2012 році), став одним із найбільш суперечливих законодавчих актів в історії незалежної України, викликавши глибокий розкол у суспільстві. Він був спрямований на розширення використання російської мови та інших мов меншин, фактично створюючи умови для демонтажу української мови як державної", хто про це зараз згадає?
Багато речей тут було інших, але про них зараз ніхто вже не згадає. Бо саме ти впливаєш на історію, на те, що тут буде і ким ти є.
"Кримськотатарське кіно і література робиться ентузіастами"
Те, що в Україні взагалі є кіно, це привілей. Тим паче під час війни. Багато країн, в яких немає війни, не можуть собі дозволити кінематограф. Вони не можуть собі дозволити, бо це дорого. У випадку кримських татар, це взагалі виключення. Ми там залежні повністю, у нас немає своїх інституцій, фінансових можливостей. Ми не збираємо податків, ми не акумулюємо, ми є частиною України.
Кримськотатарське кіно і література робиться ентузіастами, є люди, які в це вкладаються, але це завжди виключення. Тобто, немає системності та індустріальності. Але питання навіть не в тому, щоб нам зараз сказала Україна, ООН чи будь-хто: "Ось вам мільярд доларів на кримськотатарську культуру". Мають бути люди, хто буде про це говорити. Так само в Україні люди, які знімають кіно, пишуть пісні, книжки, не з'явилися нізвідки. Це поступово розвивалося.
Я і мої колеги теж можуть бути таким самим поколінням в перспективі. Бо, скажімо, у українському кіно, переважна більшість стрічок, які помітні, це перші і другі фільми. Тобто це не про митців, які 50 років знімають своє десяте кіно і розкрили талант. У нас є один-два шанси максимум, які ти або реалізував, або не реалізував. Багато потенціалу, може, ми не розкриємо ніколи, тому що не кожен може в першій своїй стрічці, альбомі, книжці дійти до тієї можливості, до якої він міг би дійти на своєму піку. Тому треба використовувати всі можливості. Я не скажу, що нам хтось ставить палки в колеса або щось таке. Питання в тому, що воно не з'являється все нізвідки.
"У нас є свої інтереси і в цьому різниця"
Будувати — не руйнувати. І коли хтось каже, що ми йдемо шляхом Росії, забороняємо, то ні, ми не йдемо їх шляхом. В тому сенсі, що забороняючи друк книг російською мовою в Україні, російська книжка не зникне, тому що вона все одно друкується в Росії. У неї все буде добре, це на неї ніяк не повпливає.
Якщо перестати друкувати книжку українською, то її не буде. Буде, знову ж таки, якийсь самвидав якихось ентузіастів, десь в світі, може, але її не буде. Ось в чому різниця, коли ви кажете про заборони або небажання цього робити. Це про відстоювання можливості знайти себе, тобто чомусь за рахунок нас і ми за рахунок себе. Ми ж не забороняємо друкувати книжки в Польщі російською або деінде. У нас є свої інтереси і в цьому різниця.
Те ж саме про війну. Зупиніть війну — якщо росіян не буде в Україні, війни не буде, українців немає на російській території.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
