20 лютого – офіційна дата початку окупації Криму. У 2015 її закріпила Верховна Рада, адже за цього дня зафіксували перші випадки порушення Збройними силами РФ порядку перетину кордону України.
Для кримчан з проукраїнською позицію — окупація стала ще й психологічним випробовуванням. Почуття провини, бо залишилися в окупації, проросійські погляди близьких та цькування оточення.
З цим щодня стикалися герої кримчани, які вже виїхали з півострова і розповідають про психологічні травми, які довелося пережити в захопленому росіянами Криму.
Про те, як жили на захопленому ворогом півострові та як будували життя після виїзду, вони розповіли журналістам Суспільне Крим.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
Юлія і Ілія з Криму виїхали через п’ять днів після початку повномасштабного вторгнення Росії. Коли прибули до Вірменії, спалили вимушено отримані російські паспорти. Після пережитого під час життя в окупації, подружжя досі проходить психологічну реабілітацію.
"Я тільки в позаминулому році з психотерапевтом позбулася цього відчуття провини. Ми обговорили все, що сталося, як це сталося. Я повністю усвідомила, що це не був мій вибір залишитися", — каже Юлія Крестʼянникова — авторка блогу "Щоденники окупації".
Студентка третього курсу медуніверситету у Сімферополі, сама — з Хмельниччини. Юлія каже, не кидати навчання наполягла мама.
"Ми дуже сильно посварилися, вона мені прямо заборонила їхати. А я тоді була дуже слухняною дівчинкою. І я залишилася сама в гуртожитку, поки всі збирали речі і їхали додому, сідали на ті самі потяги. Я просто пам'ятаю, як я сиділа і плакала, бо мені було дуже страшно, самотньо", — розповідає Юлія.
Юлія згадує життя в Криму на початку окупації. За все проукраїнське — цькували, доводилося приховувати власну ідентичність, думки і погляди.
"Була одна викладачка, яка просто почала чіплятися до такої дівчини. Вона на своїх заняттях садила її перед собою і поливала брудом Україну. Це було від початку до кінця занять. Вона чіпляла цю дівчину, а всі інші були вимушені сидіти і це слухати. І тому я дуже боялася щось ляпнути", — говорить вона.
Чоловікові Юлії — Ілії на початку окупації було 13 років. Ріс у протестантській, аполітичній родині, не дуже розумів, що відбувається. Тим паче оточення було проросійським.
"Мій улюблений приклад — я в другому класі глянув на мапу Криму і кажу вчительці, що у нас же тут буквально від Росії кілька десятків кілометрів. То чого б нам не приєднатися до Росії?"— говорить Ілія.
Світогляд хлопця змінився, коли подорослішав.
"Коли я почав дивитися взагалі в бік України, коли я почав дивитися, що там відбувається, що там нормально йде життя, що там навчання, нормальні університети. Прямо до 2022-го року, до моменту нашого виїзду, звідти з України возили ліки, бо вони були нормальні, возили продукти, бо вони були смачні. Привозили показати український сік або українську мівіну або цукерки "Рошен". З іншого боку, ми були відрізані від звичайних речей, на кшталт зробити нормальну підписку в Apple Pay — це було неможливо, бо це Крим", — каже чоловік.
Вероніці у 2014-му було вісім. Своє обличчя дівчина приховує, бо рідні залишилися в окупації. Україну в Криму вона пам’ятає за смачнішими пиріжками в шкільній їдальні і українським гімном у щоденнику. Ту сторінку вчителі одного дня сказали дітям вирвати. Батьки відповідей на запитання уникали.
"Я запитала у мами, чому у нас не змінюється президент? Вона почала ухилятися, казати, що так правильно, мабуть, тому що народ так хоче. І тема на цьому була закрита", — каже Вероніка.
З часом у дівчини теж почали виникати запитання — про кримську освіту, яка ніде не визнається, відсутність свободи слова і пропаганду. А далі було повномасштабне вторгнення Росії.
"Я пам'ятаю, я прокинулася, звичайний день — у школу. Батьки щось між собою обговорювали, були увімкнені новини. Я підійшла, мені сказали, що я не йду в школу, бо почалася війна. Мені здається, що раптом усі люди, яких я не помічала весь цей час, почали казати жахливі речі. Вони почали казати ці всякі базові фразочки — "Київ за три дні" і тому подібне. Причому так казали і діти, і вчителі", — розповідає дівчина.
Вероніка потай від батьків готувала виїзд з Криму і, дочекавшись вісімнадцяти, зробила це.
"Зізналася якраз на свій день народження, коли мені було 18 років. Вони, мабуть, подумали, що це якийсь жарт, не сприйняли це серйозно", — говорить кримчанка.
Богдан — ровесник Вероніки, йому теж було 8, коли почалася окупація Криму.
"Я бачив новини, я слухав родичів і, це зрозуміло, що різні думки про це. І в мене це все перемішалося. Вони говорили, що з боку України тривають злочинні дії, вбивають людей. І мене налаштовували проти України, проти Майдану. Я пам'ятаю, що як дитина я в це вірив і теж казав "стоп Майдан", щось таке", — каже Богдан.
Далі російська пропаганда почалася в школі, розповідає хлопець.
"Я пам'ятаю, що з першого до третього класу, коли була Україна в Криму, я чув від моєї вчительки, яке значення мають слова у гімні, чому саме так, чому прапор такий, чому якісь слова саме такі, як є в українській мові. Ми вчили українську мову. І коли ми стали під РФ, під окупацією, це дуже швидко повернулося в інший бік. Усюди висіли портрети Путіна — кожен клас, кожен кабінет, там був цей портрет, це обличчя, прапор, і нам розказували історію, яку придумали там у Росії про Крим", — каже Богдан.
Батьки Богдана залишилися в Криму, тому на момент запису нашої розмови хлопець не показував обличчя. Каже, коли подорослішав, почав сам розбиратися в подіях, які сталися у 2014 році.
"У мене є така особиста риса — якщо мені щось цікаве, я розбираюся в цьому дуже швидко і тільки це мене хвилює. І я почав дізнаватися, що насправді сталося, чому був Майдан, яка у нього мета була. Я якось свою позицію до України змінив. Тобто це для мене, якщо зараз назад дивитися, така маленька перемога — що я зміг провести деокупацію мого мозку" — говорить він.
Через різні погляди хлопець почав сваритися з родичами.
"Коли слухав розмови про Росію, про Україну, їхні якісь думки, для мене це було особисто, тому що я не міг мовчати. Я завжди говорив свої думки — що я не вважаю, що російська влада гарна для народу Росії, що для Криму це негарно", — розповідає хлопець.
Нині Юлія і Ілія живуть за кордоном. Вероніка другий рік навчається в столичному університеті, Богдан виїхав нещодавно.
Психологиня Яна Фруктова каже — ментальні травми внаслідок окупації мають і ті, хто виїхав, і ті, хто залишаються.
"Вони не можуть адаптуватися в нових реаліях — психологічно, соціально, економічно, духовно. Вони втрачають зв'язки з родинами, які, як правило, розірвані по один і по інший бік розмежування", — говорить Яна Фруктова.
Найнебезпечніше, каже психологиня, коли люди закриваються в собі. Захисна реакція — забути про пережите.
"Забування — це нормальна функція психіки. Але саме це забування може бути захисним механізмом витіснення. Тому, як правило, ті, хто забули, отримали більшу травму, ніж ті, хто пам'ятають і готові про це говорити. Скоріше за все, так спрацювала психіка, розуміючи, що її об'єму недостатньо для того, щоб поглинути цю травму", — каже психологиня.
Тим, хто виїхав з окупації, радить говорити про пережите. Для тих, хто залишився, психологиня своєрідною терапією називає на перший погляд буденні речі.
"Це може бути заземлення — якомога більше мати контакт із природою. Знаходити красу в будь-чому. У філіжанці кави, у квітах на підвіконні, в нових фіранках, красу всередині себе. Знаходити гарні емоції, гарні стани, які можуть підтримувати довгий час у хронічному стресі. Третє — це все ж таки планування свого майбутнього", — додає Яна Фруктова.
Психологиня Наталя Сосновенко працює з дітьми, які пережили окупацію та депортацію. Каже, діти, хоч і не показують, теж мають психологічні травми.
"Для дитини важливо, щоб були такі безпечні дорослі поряд, з ким можна говорити, з ким можна проговорювати, коли страшно. І батьки думають у ці моменти, що коли вони будуть говорити "все добре, не плач, все буде добре", це буде допоміжно. А дитина таким чином вчиться не відчувати свої емоції. Якщо при мамі, чи при татові, чи при бабусі не можна плакати, а я цей біль відчуваю, то ці емоції накопичуються в тілі, і потім це дуже складні процеси", — каже Наталя Сосновенко.
Юлія після курсу психотерапії публічно веде блог "Щоденники окупації". Пише про власні рефлексії і спогади, діляться своїми і незнайомі їй люди. Вероніка навчається і працює, з батьками коло тем спілкування — побутові речі. Богдан після приїзду до Києва познайомився з ровесниками, які виїхали з Криму раніше. Знайти своїх у новому середовищі — теж своєрідна терапія.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
