Дефіцит медичних працівників, зарплати вдвічі менші, ніж у будівельників, і відсутність мотивації. Так стан медицини в окупованому Криму описує лікар, який виїхав з півострова, але підтримує зв’язок з колегами в окупації.
На умовах анонімності співрозмовник Суспільного Крим розповів – чому лікарі звільняються, про дефіцит медпрацівників, як нове "керівництво" ставиться до місцевих кадрів, і куди насправді йдуть мільйони бюджетних коштів.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
“Моя зарплата була на рівні з людьми, які кладуть асфальт”
— Як би ви описали розвиток медицини в Криму до 2014 року і що змінилося вже після окупації?
Дивіться, на показниках моїх колег за 2013-2014 рік зараз базуються доповіді товариства хірургів. Ми до 2014-го реально прогресували та розвивалися, їздили на конференції. Зараз, щоб ти там почав розвиватися, треба, щоб у тебе був "дах" у прокуратурі. А без цього одразу або посадять, або посунуть.
Зараз там завдання — приборкати. Севастополь — не дуже велике місто, Сімферополь теж не дуже велике місто. Якщо лікар більш-менш нормальний, він має якусь підтримку в суспільстві, має багато знайомих, має статус, він може тобі розповісти щось "не те".
От, наприклад, моя зарплата була на рівні з людьми, які кладуть асфальт на дорогах. Це важка праця, безперечно. Але зарплата — така сама, як у хірурга. І це, м’яко кажучи, образливо.
А зараз, от я читаю новини, ForPost... Там пишуть, наприклад, зараз зарплати в Севастополі: у будівельників і у водіїв тролейбусів — 100-110 тисяч рублів30-33 тисяч грн. А хірург отримує 60-70 тисяч рублів18-21 тисяч грн. Немає жодної мотивації.
— Окупаційна влада заявляє, що у лікарнях Криму зараз гостра нестача медпрацівників: і фельдшерів, і медсестер, і лікарів. З чим це пов’язуєте?
Зарплата — це зрозуміло. Майже всі, хто там працював, або звільнилися, або пішли на пенсію за віком. Бо приїхали нові люди, які відверто вважають тебе "другим сортом". І працювати з ними неприємно.
Ті, хто міг — поїхали. Але таких небагато, бо сім’ї, квартири, батьки — усе тримає. Уже у віці ти нікому не потрібен на новому місці. Люди просто звільнялися, йшли на пенсію, і багато хто потім швидко помирав. Просто бах — і немає людини. Сукупність факторів — психологічний, фізичний. Ти все життя працював і, виявляється, нікому не потрібен.
“Гроші до бюджету прийшли — їх треба освоїти”
— А що з лікарями, які не виїхали?
Депресія там. Це реальна хвороба, яку я побачив. Я думав, що це тільки у фільмах. Ні, там це все є. Усі невеселі. Ходять на роботу із сумним обличчям. Чекають на цю зарплату на картку.
Але є там ніби люди, які точно впевнені, що стало краще. І це ще більше пригнічує медпрацівників. Ти бачиш, що водій, будівельник, якийсь продавець у магазині, він живе добре, чи якийсь там чоловік, який автівки перепродає, живе добре. Ти знав його все життя. Він все життя ходив, тобі в кишеню заглядав. А тут — навпаки, ти ходиш і розумієш, що ти просто напівжебрак.
Зарплати вистачає тільки на життя, на їжу, на якийсь бензин. Дім — робота, дім — робота, і все.
— Чи справді російське фінансування йде на розвиток медицини?
Розповім приклад. До 2014 року у нас почали робити капремонт у лікарні. Робили фасади, вікна. Здали в експлуатацію. А потім наш головний лікар, з яким я сидів пліч-о-пліч, каже: "Ще треба дах робити". І після того, як вони зробили фасади та вікна, вони потім наново поставили нові ліси і почали робити дах. Звичайно, фасади знову треба робити після цього. Я говорю: "Слухайте, а ви раніше не могли подумати про це все?". Кажуть: "Нам було завдання робити, то ми так і робили". І все.
Тобто, мети зробити чітко, добре, красиво, послідовно, щоб це було на роки — немає. Є мета: гроші до бюджету прийшли, а там пристойні надходять гроші до бюджету, і їх треба освоїти. Ось і все. І вони так і роблять. Купують купу безглуздого обладнання, яке стоїть, ніхто не знає навіть як називається, гарне обладнання. Потім списують його, бо ним ніхто не користується. Там німецькі дренажі, багато нових апаратів. Вони їх купили на початку окупації, а потім я дізнаюсь, що його списали.
Ось в цьому і проблема: туди грошей вбухається купа, але до конкретних людей, які мають працювати та бути щасливими і приносити користь іншим людям, це не доходить. Це все затримується на конкретних верхівках, де все "дерибанять", а потім зарплата відповідна. Як сказав колишній російський президент: "Грошей немає, але ви тримайтесь". І цю фразу вони всім кажуть. Особливо, коли ти у цьому перебуваєш, це взагалі неприємно. Безпорадність, що в тебе далі нічого гарного взагалі немає і, в принципі, бути не може.
От за України побудували новий корпус. Мав бути ЛОР-корпус. Потім вони його перейменували на судинний центр, а він від початку не призначений для цього. Судинний центр — це зовсім інша має бути архітектура, інженерія та все інше. І вони почали його переробляти, і досі переробляють. Усередині щось лагодять, а воно не підходить. Там лежать хворі, і паралельно відбувається цей ремонт. А будівля, в принципі, нова більш-менш. Для ЛОР-корпусу вона була б чудовою, а от для судинного центру не підходить взагалі — ні по отворах дверей, навіть каталки не проходять.
Лікарі, які приїжджають, скажімо, з Москви, з Санкт-Петербурга, знають точно, що це "л*йно". Але вони цього не кажуть. Їм навіть вигідно, щоб таке “л*йно” було, бо тоді ти не можеш працювати. І, звичайно ж, пацієнти, які мають гроші, їдуть до них.
"До нас прибули 200 пацієнтів, з них 18 росіян"
— А як було до окупації? Чи багато операцій проводилось саме в Криму і чи багато відправляли на материк?
Раніше ми що могли, те робили на місці, і рідко взагалі відправляли пацієнтів до Києва. А зараз там така система: є обов'язкове страхування, і додаткове, те, що з федерального бюджету. Всі дорогі операції фінансуються із федерального бюджету. І ці операції, робити їх переважно відправляють до центральних лікарень, до центральних російських регіонів, бо бюджет туди йде. Малі лікарні регіональні борються за ці квоти, але повністю отримати їх не можуть. І виходить, що розвитку особливо ніякого немає.
І на великі курси тебе нікуди там не відправлять. Бо якщо тебе відправлять на великі курси в якийсь центральний російський регіон, якщо ти більш-менш розумний, ти там, в принципі, і залишишся. Звичайно, адміністрація це не робить.
В адміністрації нібито працюють місцеві, але по факту вони вже точно не наші. Там навіть доповідь на п'ятихвилинках звучала так: "До нас прибули 200 пацієнтів, з них 18 росіян". Тобто, 200 чоловік, 18 росіян, що приїхали з материка. Це просто ріже вухо. Тобто про цих доповідають окремо, а решта в купі, байдуже, що з вами трапиться, розумієте?
Хоча спочатку там взагалі все керівництво було завезене. Всі з материкової Росії – головні лікарі, всі з материка чи з [тимчасово окупованого] Донецька. Також такі, підковані. Я, знаєте, не був сильно політизований. Але ти чітко усвідомлюєш, що ти другорядний місцевий мешканець. Є люди, які приїхали, включно зі всілякими міліціонерами та іншими службами, а ти просто обслуговуючий персонал, який має все робити. Це неприємно, жахливо.
— Якою була головна причина, чому ви вирішили виїхати?
Коли ти почуваєшся людиною другого ґатунку, це неприємно. Навряд чи ти можеш з цим змириться. Щоб було не так, там був тільки один шлях — ти мав піти на якусь співпрацю з цими адміністраціями, стати дуже лояльним. Треба було стати зрадником для своїх колишніх друзів та товаришів. Ти повинен був їх "замовляти" для того, щоб тебе заохочували згори. І система заохочень дуже централізована. Тобто бюджет розподіляється за лікарем, головний лікар розподіляє далі, на завідувача відділення, і завідувач теж на власний розсуд розподіляє далі. І це дуже непрозора тема, але дуже зрозуміла.
Багато хто йшов з бюджетної медицини у приватну. Але приватна медицина — це “шарашкіна контора”, за великим рахунком. Вона там сильно розвинулася, але це все одно якісь медичні кіоски. Великого розвитку немає, тільки заробити грошей. Щоб ти відчував себе лікарем, гідною людиною, щоб якась повага була в суспільстві, такого нема.
“Краще не стає, лише гірше”
— Коли настала точка неповернення? Що саме змусило вас остаточно зрозуміти: треба виїжджати?
Я поїхав на курси у 2014-му і коли повернувся, то почалася в Криму "радянська влада". Приїхав, дивлюся і думаю: "Ого-го".
Сидимо якось в ординаторській і заходить хтось з адміністрації. Каже: "Ми не підготували табелі через незнання російських свят, тому потрібно, щоб ви написали заяви власним коштом на 4 дні”. Це щоб їх не покарали, що вони свят не знають. А ми були в шоці: чому ми маємо залишатися без грошей через ваші проблеми? Нам і так нічого не платять. Мене це так розлютило і стало останньою краплею. Мені дали папірець, я пішов за пів дня і звільнився.
Я думав, що це не буде вічно, розумієте? Я думав, що це минеться. Поїхав за кордон, вивчав мову, жив там півтора місяця. Приїжджаю назад. Дивлюся, а краще не стає, лише гірше. Я точно розумів, що я так не хочу. Раніше я їздив до Києва і якось приходжу до свого знайомого лікаря... Я колись у нього був на курсах ще у 2000-му і він мене запам'ятав. Розповідаю йому свою історію. Він каже: "Давай, спробуєш тут". Я, чесно кажучи, навіть вдячний тим неприємним людям, які тоді приїхали туди, що вони мене турнули, бо тепер я тут.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
