"Битва тривала 20 годин". Історія буковинця, який брав участь у звільненні Металіста

"Битва тривала 20 годин". Історія буковинця, який брав участь у звільненні Металіста

Ексклюзивно

17 червня 2014 року відбувся перший бій за звільнення селища Металіст Луганської області — воно було стратегічно важливим, бо через нього пролягала траса Харків-Луганськ. Після 20 годин боїв селище повністю звільнили від проросійських сил. Тоді загинули 16 військових, вісім з яких — з Чернівецької області.

Буковинцю Василю Москаленку вдалось вижити, але він поранений потрапив у полон. Суспільне Чернівці запитало його про той бій. Далі розповідь Василя прямою мовою.

"Ми їхали на допомогу "Айдару" і потрапили у засідку"

17 червня 2014 року нам поставили завдання виїхати на підмогу добровольчому батальйону "Айдар", який тоді перебував у гольф-клубі на околиці Луганська. Виїхали три БТР-80 по десять людей в кожному.

На жаль, ми не встигли навіть доїхати, як попали у засідку, яка, на мою думку, була дуже грамотно спланована. Вони відкрили вогонь з великокаліберної зброї по нашій колоні. Збили нашу машину двома пострілами з гранатомета, перший БТР вже був збитий. У тій засідці зав'язався бій і ми попали в оточення. На жаль, не всім судилось вийти з цього бою.

Після вибуху я майже нічого не розумів і не чув. Все горіло, було багато диму і смороду. Аж потім побачив, що машина майже пуста і лише Ігор Крисоватий, він був молодшим сержантом, лежав. Він стікав кров'ю. Коли я потягнувся, щоб допомогти йому, побачив розірвані кінцівки — він був мертвий. Тож я так і залишив його на своєму сидінні у машині.

Також у тяжкому стані був Ілля Леонтій, він з першого БТРу, був поранений і не було змоги надати йому медичну допомогу. Сепаратисти знімали на відео, як він лежав та помирав там.

Загалом з першого БТР-80 загинули всі хлопці, з нашого — другого — загинув один Крисоватий, і з третього – ще троє хлопців.

"Вони прицілились у мене і хотіли вистрілити"

Коли я трохи прийшов до тями, ми зайняли кругову оборону і почали відстрілюватись. Але після такого гучного вибуху я нічого не чув, але ще цього не розумів. Коли почав стріляти, думаю, чому натискаю на гачок, а він не стріляє. Вже потім зрозумів, що він стріляє, лиш я не чую. Побачив, що гільзи вилітають і до мене дійшло.

Добре пам'ятаю пекучий різкий біль, бо у мене було кульове поранення зверху у руку. У очах почало темніти і я втратив свідомість. Коли прокинувся, мене перенесли в іншу сторону і біля мене лежали інші хлопці. На мене закинули футболку — вони подумали, що я вже двохсотий. Хтось з бойовиків прицілився і хотів вистрілити, але інший сказав, що не треба, бо можуть отримати винагороду, якщо візьмуть мене у полон.

"Мене переховували"

Я не один потрапив у полон, були ще хлопці, просто нас вели порізно. Мене везли із закритими очима до Луганська. Потім тримали у якихось ямах і час-від-часу викликали на допити. Питали все: коли і чому приїхали, питали за сім'ю, за скільки "продались" і так далі. Це все вони знімали на відео і викладали. Скільки часу це продовжувалось — не знаю, я втратив відчуття часу, бо постійно був із закритими очима.

Моя рана продовжувала боліти і під час останнього допиту, коли я почав плутатись у показаннях, вони мене почали бити. Тоді рана почала стікати кров'ю. Тож вони прийняли рішення відправити мене у лікарню на перев'язку і повернути назад на допити.

Але назад я більше не повернувся. З лікарні вибрався завдяки українським спецслужбам і мене повернули додому.

"Битва за Металіст була моїм останнім боєм"

Коли повернувся, мене одразу відправили на лікування, спочатку у Чернівцях, потім в Києві. Я досі лікуюсь, хоч і пройшло вже десять років — поранення дало свої наслідки.

Цей бій за селище Металіст став початком його звільнення. Тобто наступної доби його вже звільнили. Ніхто не сподівався, що ця битва буде з такими великими втратами, але це був 2014 рік, початок війни і ніхто не мав військового досвіду.

Я до того служив у армії ще у 1995 році, у розвідувальній роті. А після — був на заробітках закордоном. У квітні 2014 року мені подзвонили з військкомату і сказали, що потрібні люди. Мені тоді було 38 років. Через два дні я вже був у військкоматі і отримав повістку.

І в той час із забезпеченням були проблеми — у нас не було бронежилетів взагалі, волонтерів не було. Добре, що під час цього бою якраз була поставка "броніків" і багатьом хлопцям це врятувало життя.

Всі думали, що ми займемо позиції і надіялись на краще, але наше становище було все гірше і гірше.

Про загиблих побратимів

З декількома хлопцями, які загинули, я був знайомий. З деякими ми познайомились вже під час служби і здружились. Особливо близькі були з Віктором Мігованом, він був сержантом. Ми планували продовжувати дружбу й після служби, але так склалось, що його також вже немає з нами.

17 червня 2014 року загинули вісім буковинців: старший лейтенант Владислав Файфура, сержант Віктор Мігован, молодший сержант Ігор Крисоватий, солдат Максим Доник, солдат Юрій Мізунський, солдат Ілля Валявський, солдат Ілля Леонтій та помічник гранатометника Віктор Піцул.

Я знаю, де поховали кожного і щороку навідуюсь до них в цю дату.

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

На початок