"Не боявся втратити чиюсь ласку". Архівні спогади рідних і колег про буковинського актора та режисера Миколайчука

"Не боявся втратити чиюсь ласку". Архівні спогади рідних і колег про буковинського актора та режисера Миколайчука

Іван Миколайчук спогади
Іван Миколайчук (по центру). Ніна Матвієнко, Леонід Осика (вище), Лесь Сердюк. Суспільне Черінівці

Цьогоріч 15 червня буковинському актору та режисеру Івану Миколайчуку виповнилося б 83 роки. Він помер у 46 років від онкозахворювання. Після смерті Миколайчука у Чернівцях та рідному селі актора Чорториї щорічно відбуваються вечори памʼяті, на яких виступають родичі та колеги Миколайчука.

До Дня народження актора публікуємо спогади з цих вечорів різних років з архіву Суспільне Чернівці.

Лесь Сердюк, народний артист України, 1989 рік

Вчора вперше у своєму житті я ступив на землю Чорториї. Я про неї все знав від Івана. Знав про маму, про батька. І навіть коли Іван мене затверджував на роль Данька, ми тоді розійшлися о п'ятій ранку, бо він розказував про Карпати, про Буковину свою, яку він любив. І боявся, щоб її не скривдили.

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Скільки б не розказував про Івана, продовжуватиму, щоб усі знали, як важко йому було. Не було у нього дороги у квіточках і трояндах, попри те, що з першого курсу він був заслуженим і визнаним.

Він одразу грав дві великі ролі — Шевченка і Палійчука. Скільки в нього сили було і мудрості, яка пізніше забуяла буйним цвітом! А скільки ж тоді в нього було того, що тільки він знав.

Ніна Матвієнко, народна артистка України, 1989 рік

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Іван — філософ. У нього є праці, які Буковина повинна зібрати. Кожен його сценарій був про цей край. І десь в душі він у нас виховував любов до свого.

Якщо я бачу, що цей чоловік так любить свій край, то і я повинна щось зробити для свого. А що, нам в школі виховували таку любов? Навіть до батька і матері? Ні. А в Івана була своя правда. Подивіться “Тіні забутих предків”. Ті ритуали, традиції — все зберігається у фільмі.

Леонід Осика, кінорежисер, 1989 рік

Ми перевіряли на Іванові майже всі наші роботи. Завдяки йому створено, на мою думку, найпрекрасніші фільми, які увійшли до золотого фонду українського кіномистецтва. Його вклад як актора та режисера був величезним. Ми не знаємо, ким сьогодні можна його замінити в кіномистецтві. Нас привчали, що незамінних людей немає, але вони є. Серед них — Іван Миколайчук.

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Він прожив важке життя. Його нагородили Шевченківською премією лише посмертно. Іван при житті був гіршим актором, ніж після смерті? Звісно, ні.

Неоніла Крюкова, народна артистка України, 2006 рік

Я приїхала в Київ із села східної України. І ще на першому курсі театрального інституту плакала на демонстраціях, коли несли портрет маленького Леніна. А потім я познайомилася з Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Іваном Миколайчуком, Іваном Драчем. І я перестала плакати, коли несли маленького Леніна. Я почала плакати над долею тих людей, яких нищила система. Я думаю, що комуністична система має відповідати не тільки за голодомори, за репресії, вона мусить відповісти і за смерть Івана Миколайчука, бо це вони його знищили. Бо Іван нагадував українцям, що вони українці. Кожним своїм словом, кожним днем.

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Я сьогодні подумала, яка це була красива людина. Він красиво говорив, він був красивий від природи. Він красиво косив, він красиво співав. Він не любив фальшу у співі і не прощав фальшу у жодному слові.

Фрозина Грицюк, сестра, 2011 рік

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Іван завжди стояв на своєму і не боявся втратити чиюсь ласку.

Одного разу в травні на Великдень ми прийшли з церкви та снідали разом. Тут приходить директорка Брусницької школи, і каже до Івана: "Чи не могли б ви поїхати в клуб у Брусницю до дітей?", Іван каже: "Ну, раз до дітей, то поїдемо." Ми разом прийшли під клуб, там всі його вітали.

Потім Іван виходить на сцену і перед повним залом каже: "Христос Воскрес". І в залі стає тихо. Хтось один відповідає: "Воістину Воскрес." Після концерту я кажу Івану: "Нащо ти казав "Христос Воскрес?" Вчителі у першому ряду аж голови похилили." А він каже: "А ти що хотіла, щоб я теж голову хилив? Я цього не буду робити." Зараз я розумію, що він був правий. Але тоді був такий час.

Марія Миколайчук, дружина, 1998 рік

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
15 червня кожного року я з Іваном на цвинтарі.

До нього приходить багато людей. Стоїть памʼятник, стоїть хрест. І стоїть калина у ногах Івана, яку привіз брат з Чорториї. І якщо ви будете в Києві, то зайдіть до нього, він буде радий вам.

Валентина Ковальська, народна артистка України, 1998 рік

Скриншот з архіву Суспільне Чернівці
Колись у селі ми співали пісню, і Іван жартома сказав: "Дівки, ви ж не забудьте, як я вмру, то, щоб ці слова були у мене на могилі". Ці слова витесані на хресті Івана Миколайчука.

"Ой устань, козаче,

Устань молоденький,

По діброві ходить, блудить

Твій кінь вороненький.

Та нехай він ходить,

нехай собі блудить,

прийде така годинонька,

що він мене збудить."

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]

На початок