23-річний буковинець Олександр Харабара був єдиною дитиною в сім'ї. Коли почалась повномасштабна війна, він залишився вдома з матір'ю, бо повістку отримав батько. Згодом батька звільнили зі служби – тоді хлопець сам пішов у військкомат, бо вважав, що хтось із сім'ї має служити.
Хлопець був розвідником й разом з підрозділом служив у Краматорську та Бахмуті. Торік у грудні він загинув на Донеччині внаслідок авіаудару. Батьки кажуть, у той день загинули разом із ним. Вони досі зберігають речі сина та його медалі – хочуть якнайдовше берегти пам'ять про нього.
"Хтось із сім'ї має служити"
На початку повномасштабного вторгнення першим із сім'ї мобілізували батька – Ігоря Харабару. Тоді 21-річний Олександр залишився вдома, щоб підтримувати матір. Коли через стан здоров'я батька звільнили зі служби, повістку отримав син. Він одразу пішов до центру комплектування, бо вважав, що хтось із сім'ї має бути в ЗСУ.
"Він сказав мені: "Тата забрали, то я буду біля тебе, бо хтось має бути". А, коли Ігоря повернули, він сказав, що вже не буде біля мене. Ми відмовляли його і просили не йти, він ще мав час, але його нічого не зупинило. Його знайомі прикордонники вже були на передовій. Син не захотів бути в тилу", – розповіла мати військового Світлана Харабара.
Олександр мав військовий досвід – він навчався на прикордонника та за рік до початку повномасштабної війни завершив службу за контрактом. Після 24 лютого 2022 року хлопець майже пів року служив на Сумщині – його призначили командиром відділення, втім він перевівся у солдати. Батькам пояснював, що не може наказувати людям, які старші за нього.
Загинув від авіаудару
З листопада Олександр став старшим розвідником у стрілецькому батальйоні 24-ої окремої механізованої бригади імені Данила Галицького. Мав звання старшого сержанта та позивний Хімік.
Про ситуацію на фронті хлопець майже нічого не розповідав батькам – завжди відповідав, що все гаразд. Разом з підрозділом був у Краматорську та Бахмуті – за оборону останнього отримав нагороду.
"Їх, як розвідників, відправили на позиції досліджувати ситуацію. Він розповідав, коли прийшли на оборонні позиції, там саме почався російський штурм. Вони також вступили в бій і два дні тримали ту висоту. Не віддали її – тримали", – розповідає батько бійця Ігор.
Згодом Олександр навчився керувати дроном та став аеророзвідником. Торік у грудні він загинув на Донеччині – це сталося у місті Торецьк. Тоді українські військові саме повернулися з позицій, щоб відпочити. Російська бомба влучила у будинок, де перебували бійці.
"Щодня чекаю на його дзвінок"
Додому Олександра привезли у закритій труні. Він є наймолодшим полеглим військовим із Сокирян. Батько бійця каже, вони ніколи не дзвонили сину першими, бо не знали, чи можна це робити. Так завжди очікували, коли зателефонує Олександр й спитає, чи все у них добре. Мати досі чекає цього дзвінка.
"Щодня чекаю, що він має передзвонити. Що поговорить з нами й скаже: "Мам, не переживай, у мене все добре. Бережіть себе". Коли втрачаєш єдиного й найкращого сина у світі – це нестерпний біль, який не полишає ні вдень, ні вночі. Він загинув й ми теж загинули. Не з ним, не там", – каже Світлана.
Зараз подружжя майже щодня приходить на кладовище, щоб відвідати могилу сина. Також зберігають його фото з фронту та бойові нагороди. Кажуть, мусять жити в пам'ять про Олександра.
"Нас Бог тримає тільки в пам'ять про нього. Піти на могилу, щоб поговорити з ним бодай там. Ми підтримуємо одне одного, щоб жити далі. Чим довше будемо на цьому світі, тим довше пам'ятатимемо його".
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].
