Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю

Військовій Павліні Николаєвич 26 років, сім з яких — вона на фронті. Починала на посаді кухаря, а з початком повномасштабної війни перейшла на бойові посади. Відчула, що готова воювати, коли втратила побратимів. З того часу Павліна була командиркою відділення гранатомета, виводила побратимів з оточення й не раз рятувала їм життя.

Коли на фронті загинув її брат — рідні просили не повертатись на фронт. Цього Павліна зробити не могла, тому перевелась на іншу посаду. Зараз вона водійка евакуаційної машини. Про її життя на "нулі" — в інтерв'ю Суспільне Чернівці.

– На якому напрямку ви працюєте?

– Близько до Соледару. Схід став моєю другою домівкою: де найінтенсивніші бої, то там ми й перебуваємо.

— Як далеко від лінії зіткнення з противником?

За чотири кілометри від противника. Але для мене не важливо те, що там є противник, я маю якнайшвидше дістатись до пораненого.

Ми розташовуємося неподалік своїх позицій, бо кожна хвилина — це чиєсь життя. Якщо дуже важкі ситуації, медбрат виїжджає на самі позиції. Там надає першу медичну допомогу й готує до евакуації, де вже інші забирають й стабілізують у машині.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Фото надала військова

– Хто входить у склад цієї групи й чим ви забезпечені?

– Водій, лікар та ще одна людина, яка б допомогла мені перекласти ноші з пораненим у машину. Троє — це вже нормальна група евакуації. Лікар дорогою доповідає про характер поранення. Якщо там поранення голови чи інше складне, то вже наша інша група евакуації має бути готова до того, що треба підключити людину максимально до всього і дати їй якомога більше шансу на життя. Ось так ми працюємо.

Але не маємо хірургів. Звичайний педіатр — це вже великий бог на війні. Зараз мій начмед — лікарка-педіатр. У моїх очах це дійсно бог, бо вона робить таке, як мені здається, що у лікарні не завжди зможуть зробити.

– Ви водійка, але також виходите за пораненим?

– У нас є точка, де ми зустрічаємося, там виходимо, перекидаємо пораненого. Якщо немає обстрілу — ми його оглядаємо. Якщо є, то я вирушаю і дорогою лікар оглядає пораненого. Коли від'їжджаємо вже у безпечне місце, зупиняємося й починаємо його максимально швиденько латати й підключати до обладнання, і вирушаємо вже далі до свого місця призначення.

– Ми з вами спілкувалися, коли ви керували відділенням гранатомету. Знаємо, що раніше були і кухаркою. Від чого залежить зміна посади?

– Я була кухарем, потім старшим кухарем, потім начальником їдальні. Перед повномасштабним вторгненням мені це дуже набридло. Коли ти один начальник їдальні на весь батальйон, всім не догодиш. Я прийняла рішення перейти в бойовий підрозділ.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
На фото Павліна Ніколаєвич разом з побратимом. Фото з архіву.

Коли сталася повномасштабна, я вже була командиром гранатометного відділення. Але мене залишили у Івано-Франківську, бо я "дівчинка, яку треба поберегти". Мене почало дуже сильно накривати, бо всі мої друзі — на фронті. Ми зустрічали й проводжали їх у Івано-Франківську в трунах. І тоді я вирішила, що я йду до своїх хлопців, буду починати нове життя зі своїм підрозділом, а не сидіти при частині.

– А зараз як перейшли до евакуації?

– Коли у мене загинув брат, були конфлікти, щоб я залишилась вдома, бо я вже маю на це право. А я казала, що мені цього права не треба, мені однаково немає поки тут місця, знаючи, що на фронті робиться.

Родина і ще одна дівчина (її чоловік був моїм кращим другом — я діставала його тіло) взагалі не хотіли відпускати мене назад на фронт. Тому ми домовилися про те, що я буду хоча б на евакуації, щоб не бути аж на самих позиціях з противником лице в лице. Я дала обіцянку, що зупинюсь на деякий час. А потім з часом, якщо все владнається, заспокоїться, то я повернусь назад на позиції.

– Чи довелось вам опановувати нові навички?

– Коли ти міняєш посаду, то так, багато мусиш вчитися. Ти ж не щодня бачиш якусь відірвану кінцівку або розірваний шлунок людини, а вона ще жива, її треба рятувати. І треба не просто “Отче наш”, "Давай, я в тебе вірю", треба щось вміти. Вміти накладати і знімати правильно турнікет. Якщо його вчасно не попустити – це відрізана кінцівка.

Я про це не багато знала, поки не стала на евакуацію. Коли була на бойових посадах, то мала дістати пораненого з позиції, "підлатати", турнікет поставити, продумати швидкий шлях евакувації, віддати. І все — далі продовжувати бій, тримати оборону і виконувати поставлені завдання.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Павліна Николаєвич

– Що для вас найважче на цій посаді?

– Смерть. Шкода загиблих. Буває, що загиблий — це 19-річний. Це дитина і так сталося на цій війні. І тоді мене бере більша злість, я починаю кричати й рватись на позиції. Я не можу на це спокійно дивитися. Я розумію, що я не Бог, і що я не всіх врятую, але хоча б там я зроблю трошки більше. Але моя родина поки перемагає в цьому бою.

– Яка евакуація найбільше запам'яталася?

– В один із перших разів нам сказали, що буде важкий поранений, але ми не знали наскільки. Снайпер влучив в голову, куля ввійшла і вийшла, а людина ще була жива. Це було дуже велике чудо, бо пів потилиці немає в людини. Я збирала мізки по шолому. Ми надали швидко першу допомогу і його на стабпункті стабілізували наскільки це було можливо.

Тепер чоловіку 48 років, він ходить, розмовляє, пам'ятає, що сталося. Зазвичай люди з такими пораненнями стають "овочами". Всього було п'ять таких поранених і трьох ми врятували.

У мене на позиціях було, що осколок залетів людині в чоло, вийшов через потилицю, діра посеред чола, і він взагалі залишився при тямі. У нього один бік тіла перестав працювати, він про це не знав. Ми його так швидко передали на евакуацію, що навіть не зрозуміли, як ми це зробили.

– Скільки часу є, щоб евакуювати людину і доставити до стабпункту?

– Якщо це легкий поранений, то краще дочекатися темряви, тоді ворог не сильно бачить і спокійніше можна вивезти пораненого. Якщо важкий й ситуація дозволяє машині під'їхати максимально близько, то одразу готуються люди, які будуть виносити пораненого й передавати.

– Російські військові, як будь-який ворог, буквально полюють на медиків?

– Російські солдати постійно намагаються знайти точку евакуації і чекати, коли хтось туди підійде. Туди направляють артилерію або якийсь дрон-камікадзе. Тому в нас між водіями є зв'язок.

Але у моєму батальйоні, у моєму підрозділі всі медики живі від початку війни, і я кажу, щоб так було і до кінця. Не підводьте мене!

– Чи часто немає можливості забрати тіло?

– Противник знає, що ми намагаємось забрати тіла будь-якою ціною. Ми чекаємо свій цей золотий час, аби підійти. Противник знає і чекає. Свої тіла, вони, до речі, не забирають. І противник бачить групу евакуації навіть в тепловізорі. Він навіть не "прострєлочку" робить, а відразу ПТУРПротитанкова керована ракета туди летить або мінометний обстріл. І це дуже нам все ускладнює.

Є проблема, що не треба не лише забрати тіло, а відкопати. І викопати до того часу, поки його не замінують і не поставлять на нього якісь розтяжки. Бо хтось підійде і там також залишиться, у нас таке вже було. Тобто ми це постійно намагаємось контролювати.

– Але в групі з вами немає сапера?

– У нас сапери — це окрема група, якщо ми бачимо, що є якась небезпека, тоді ми не торкаємось. Відходимо назад і чекаємо, аби зайшла група саперів. Але це все час.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Фото надала військова

– А були випадки, коли вам доводилось робити декілька спроб, щоб забрати тіло?

Так, ми виходили до противника майже в "лоба". Вдарив ПТУРПротитанкова керована ракета, потім ще раз у пораненого, коли ми його несли. Загинули люди. Тоді вже чекали сніг або дощ, щоб вони через дрон або тепловізор не могли контролювати наш рух. Забрали з третьої спроби. Це була важка ніч, бо треба було забрати не одне тіло.

– Вам телефонують рідні загиблих, щоб забрати тіла їхніх близьких?

Досить часто. Думають, що я — Бог евакуації і стою попереду Червоного Хреста. Але це трохи не так. Я відповідаю за свій батальйон. Мені шкода кожну родину, але я не можу залізти в другий підрозділ і зробити евакуацію.

Я під Соледаром, мені дзвонять і кажуть: "Сходіть на Авдіївку, заберіть мого чоловіка". Я кажу: "Тут через дорогу пройти, я зараз вже там". Це смішно і грішно. Якщо не можуть забрати тіло, значить треба чекати. Тіло не зникне, а віддати життя ще двох-трьох — це теж ненормально. Всі пам’ятають, всі чекають того золотого часу, аби туди пролізти.

Мені шкода кожну родину, особливо дітей, які залишились без рідних. Коли донька мого загиблого брата починає говорити мені про свого тата — мені складно. Я контролюю себе, бо вона зовсім маленька. І я розумію інші родини, які мають таке горе. Але я нічого більше не можу зробити, окрім того, що сказати: "Я співчуваю вам і вашому горю".

– Ваш брат загинув торік під Соледаром. Як ви проживали цю втрату?

– Для мене це була не єдина втрата — багато моїх людей, побратимів загинуло. Але болюча втрата, з якою треба вчитися жити. Мені пощастило, що його дитина — його копія. Вона говорить його словами. Вона рятує цю ситуацію.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Фото: Сучевенська громада

Хотілося б просто зустрітися і попити кави. Мені не вистачає його, не вистачає просто якихось його слів, як він дзвонив, постійно дуже гордився мною. Для нього я найбільша гордість в цьому житті. Так він і пішов воювати, бо він дуже гордився мною, а для нього це було дуже низько – він вдома, а я на фронті.

— Ви раніше говорили, що військові втомлені і їм потрібна заміна для відпочинку. Яка наразі ситуація?

— Мені здається, буде не вистачати вічно. Тому що всі, хто був втомлений, 90% загинули. Від тієї ж перевтоми. Цивільні не можуть зрозуміти, що вони не йдуть державу захищати, вони йдуть на захист своєї родини.

Як почалась повномасштабна війна, мої люди протримались у пеклі війни 9-10 місяців. І вже кращі з кращих загинули через те, що немає заміни. Зараз це все нові люди. Нові, і які звинувачують весь світ, що вони там. Жили в якихось ілюзіях і думали, що на фронт не попадуть. У мене є розчарування для цих людей — ми всі будемо там.

Це така війна, все питання часу. Коли мені кажуть, що багаті не їдуть, а бідні їдуть — кожному свій час. Ця війна так легко не закінчиться. Я з побратимами теж нічого не вміла — ми на війні вчилися воювати з усієї зброї, яка там була. Приїхали — зразу на позиції.

Людям треба вчитися, рано чи пізно туди прийдеться йти… Це добре, що вони у мене так вірять, так приємно, що я Бог війни, але я людина і в будь-який момент теж помру. Комусь прийдеться замість мене туди прийти. Краще бути зібраним і не пускати свої шмарклі, не звинувачувати весь світ у тому, що він опинився на війні. Бо найчастіше я там зустрічаю, коли дядькові 40 з гаком років і я кажу:

— Сім’я є?

— Немає.

— Діти є?

— Немає.

— Чому ти плачеш взагалі?

У мене була дитина, 19 років, він так просився до мами. І через два дні він у мене на руках очі закриває. А я з цими словами живу досі. Багато таких дітей є, які ще дійсно діти, і мали б мати своє майбутнє. Але вони прийняли рішення, прийшли, вчилися і сталося так, як сталося. Для мене це були найкращі лицарі в моєму житті, з якими мені довелось нести свою службу.

— Чи можуть люди, які ухилялися від служби, бути хорошими бійцями на позиціях?

— Така людина, на жаль, найшвидше помирає, як тільки приїжджає на позиції. Ще нічого не бачила, а каже: "Я там помру". Я кажу: "Ти там не був, просто візьми себе в руки. Страшно нам всім, якби в мене не було страху, я би не вижила там".

Страх — захисна реакція кожного, тільки треба вміти контролювати себе і ситуацію, бо якщо дати страху волю — це смерть.

Ухиляєшся — потрапив до в'язниці, після — до мене. Навіщо такий круг робити? Ти все одно попадеш туди, хочеш ти цього чи не хочеш. Якщо ти захочеш вижити — чомусь начишся, щоб зберегти своє життя і своїх побратимів. Ми ж не мазохісти, не садисти, що з перших днів так встали і "піду помру героїчно". Ми туди не йшли помирати. Всі, хто туди йшов з моїх побратимів, найбільше вірили в своє життя.

– А ви якось пропрацьовуєте цей страх і паніку в людей, які лише прибули на позиції?

– Так, якщо людина прислухається до мене. Але якщо ні, то це просто трата мого часу і нервів.

У мене є друг Чіп, в нього такий нюх був! І чомусь йому завжди подобався мій окоп. Я лечу, біжу до свого окопа, бо там авіація. Дивлюся — він уже там! Я думаю: "А куди мені тікати?".

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Фото надала військова

І в Чіпа загинув брат у моєму підрозділі, я діставала його тіло. А Чіп тоді був у лікарні. Після повернення він боявся своєї смерті, бо в нього однорічний син. Тут брат загинув, родина на нього дуже тиснула. Він деякий час не виходив на позиції, а я попри все постійно там. І коли вже трохи розбили мій підрозділ і треба було заходити, йому дали вибір з ким зайти. Він зайшов зі мною на позиції і каже: "Я дивлюся на тебе, я так призвичаївся. Я біля тебе тільки контужений, а так в основному я ціленький виходжу. От я буду з тобою ходити хвостиком — куди ти, туди я".

Бувало таке, що я вибігала і летіла надати першу домедичну допомогу. Чіп мене наздоганяв з моїм же бронижелетом в руках, каже: "Одягни бронежилет, бо мені некомфортно, ти так добре бігаєш, легко".

Тобто той, хто прислухається, намагається бути позитивним. А якщо ти піддаєшся емоціям, паніці, то саме це вб’є тебе першочергово, а вже потім це буде міна чи куля.

— Як ви із побратимами ставитесь до зміни головнокомандувача?

— Час покаже. Всі називають цього головнокомандувача м’ясником. Я розумію, що може не все піти гладенько, але при Залужному теж не все було гладко. Бо це є війна, ти не можеш все передбачити на ній.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Фото надала військова

— На вашу роботу це ніяк не вплинуло? Є загалом якісь очікування від нового керівництва? Які зміни на вашу думку потрібні?

— Командування — це голова, а ми, люди, — це шия. Якщо командування зможе забезпечити нам зброю і техніку, то потрібні й люди, які вмітимуть нею користуватися, а не залишатимуться на позиціях і тікатимуть, щоб потім противник бив по нас нашою ж зброєю. Таких людей треба збирати в окремий підрозділ і вчити. І бажано, щоб це були вмотивовані люди. Тому що дуже важливо, аби був підрозділ, який готовий стати і дати відсіч, а не піддаватися паніці і тікати хто куди.

— Треба робити ставку більше на рекрутинг, коли людина сама знає свої можливості і куди вона може піти?

— Так. Бо цей ефект неочікуваності, здебільшого це для людей страшно. Вони починають якісь дурні речі робити — тікати в білий день, а це свідома смерть, по суті.

— Чи є зараз розмови про демобілізацію? Бо зараз багато рідних виходять на мирні акції, щоб демобілізувати частину військових.

— Якщо є такі розмови, то досить рідко. Зі мною важко про таке говорити, бо я сім років безперервно служу. Я щось не плачу, нормально стою, таблеточки взяли і поїхали. У моєму підрозділі демобілізація — це більше як прикол, бо ніхто не вірить у це. Ми тим, хто в це наївно вірить, кажемо: "Розчарування в тебе ще попереду, братан".

— Що змінилося на посаді командирки відділення і як реагували ваші бійці? Що змінилося після першого спільного бою?

— Я знайомилась з бійцями після того, як приїхала з Івано-Франківська. Нас разом чотири людини на мою зброю. Я дивлюся — один низенький чоловік постарше, другий теж середній такий, а третій став моїм другом. А він навіть голову боїться нагнути вниз, щоб подивитися на мене. В нього такий шок був, потім він дзвонить до своєї дівчини, каже: "Я в шоці! Не знаю, що тобі сказати, але в мене командирка — жінка". Дівчина каже: "В тебе що, проблеми з жінками?". Він такий: "Та ні, я просто в шоці".

У нас були заняття в Києві, звідки ми їхали на схід. Це був складний виїзд. У наш ешелон з технікою, за 10 хвилин до виїзду, прилетіло три ракети, які розбили 80% нашої техніки. Це здала наша людина, яка працювала на вокзалі у Київській області. Ми звідти вийшли практично голі, босі, у вінку. Там було досить багато поранених, ми вивезли їх. На ранок командир дозволив виїжджати своєю технікою — тоді це дуже врятувало, бо ми весь підрозділ завантажили у цивільні машини і так вирушили на схід.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
На фото командирка Павліна Ніколаєвич з побратимами. Фото з архіву.

На Донбасі нас було семеро водіїв, я була на той час водієм евакуації, а мої бійці пішли в штурм. Прилетіло три міни — вирвали шматок капота у моїй машині, скло вкрилося тріщинами. Інші машини з водіями більше вціліли. Вони відразу звідти поїхали, навіть не сказали нічого командиру. Він на мене вийшов (бо більше не було на кого), сказав, щоб хтось інший підвіз боєкомплект. Але більше не було кому — я це зробила. Тоді по-іншому весь підрозділ почав дивитися на мене.

– Ви раніше отримували нагороду "Хрест бойових заслуг" за те, що вивели з оточення побратимів на Луганщині. Розкажіть про цю ситуацію.

– У той день я була водієм. Вранці мене розбудив старший по позиції, бо нас штурмують. Виявилось, один із наших підрозділів залишив фланг — нам про це не сказав. І поки ми не побачили, думали, що то наші бійці. І нас почали обстрілювати з усіх сторін. Перед тим противник вдарив по командно-спостережному пункті, в нас там старший стоїть і керує всім цим.

Павліна Николаєвич про 7 років на фронті, втрату побратимів й евакуацію поранених — інтерв'ю
Президент Зеленський нагороджує військовослужбовицю Павліну Николаєвич у залі Верховної Ради. Фото: сайт Президента України

Мені кричать в радіостанцію: "Я йду звідси пішки полем", а я кажу: "Ти тіла забереш? Якщо ти виходиш, мені важливі звідти тіла, ти можеш їх забрати? Якщо ні, то ти залишаєшся і ми воюємо далі, поки не заберемо як мінімум тіла". Ми спланували групи евакуації. Під час вже евакуації на нас йшли з трьох сторін. Ми давали опір, ми тоді багато їм насипали, вони лізли, як мурахи. І попри це ми здійснювали евакуацію. Цей бій був десь до четвертої години ранку.

– А яке співвідношення було ваших людей і противника?

– Нас було, напевно, якщо разом із загиблими і пораненими 35 людей.

— За ці 7 років на службі який період для вас був найважчий?

— Початок повномасштабного. П’ять років я була в одному підрозділі. П’ять років у підрозділі — це твоя друга сім'я. Почалась повномасштабка, в березні почали звозити тіла моїх друзів, побратимів. Найважче — це було втратити їх, похоронити. Ти все це пам’ятаєш, з цим всім живеш, не спиш. Мене дуже це мучить, я просто з цим далі живу. Я не зможу без цього вже жити, це постійно зі мною, де би я не перебувала. Для мене, як і для кожного, напевно, загинули найкращі з кращих. Це була моя друга сім'я. Просто цим живу.

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

На початок