Перейти до основного змісту
Олег Горбатюк: про рік під Бахмутом, як залишив роботу в громаді для служби в ЗСУ та чому війна надовго

Олег Горбатюк: про рік під Бахмутом, як залишив роботу в громаді для служби в ЗСУ та чому війна надовго

Олег Горбатюк: про рік під Бахмутом, як залишив роботу в громаді для служби в ЗСУ та чому війна надовго
. Фото: Facebook / Олег Горбатюк

Голова Рукшинської громади Олег Горбатюк у перші дні повномасштабної війни вступив до ЗСУ. За цей час брав участь у звільненні Київщини й вже рік перебуває під Бахмутом. Олег має досвід в АТО. Каже, що теперішня інтенсивність артилерії непорівнювана з 2014-им роком. Чоловік називає цю війну виборюванням шансу жити, бо ціль росіян — знищити українців.

За півтора року російського вторгнення Олег був у відпустці один раз на свій ювілей. Зараз приїхав на лікування. Суспільне Чернівці поспілкувалося з Горбатюком про його роль на війні.

— У перший день повномасштабної війни ви пішли у військкомат, маючи при цьому досвід АТО. Чи усвідомлювали ви, як буде функціонувати громада без голови?

— Скажімо, в більшості я був впевнений, що громада буде функціонувати нормально. Ми з колективом пропрацювали вже роки, я знав, що ці люди здатні й вони спеціалісти. Ну, і ще інше, що наша громада не є дуже великою, де потрібно було б величезний масив роботи проводити.

Ще інше питання, що на той момент так само як і зараз найважливіше — це захистити державу, бо інакше тоді ні громада не має сенсу, ні що інше, якщо немає нашої держави.

— Ви зараз себе відчуваєте радше як людина військова, чи як людина з місцевого самоврядування?

— Більше, скоріше за все, як військова. Бо 24 години на добу я у колективі військовому. Наш підрозділ у складі бригади уже понад рік веде бойові дії й тому в нас особливо немає часу на цивільні речі. Але намагаюся у якихось важливих питаннях консультувати й працювати також з колективом тут, у громаді.

— Аналізуючи цей понад рік повномасштабної війни, як ви бачите, вдається поєднувати?

— Я б не сказав, що вдається так, як би хотілося, але якісь питання, ключові моменти — я беру участь у тому. Хоча, звичайно, що я більше віддаю ЗСУ. Я мав досвід попередній, 2014-15 роки. І, як на мене, я не був там високого рівня фахівцем, але був хорошим спеціалістом в тому, що я робив. Зараз я роблю трошки іншу роботу, але вважаю, що я там у цей критичний період потрібен.

— Які бойові завдання ви зараз виконуєте?

— Ну, з самого початку війни підрозділ зустрів на Волинському напрямку, там також очікувався удар, але його не було. Нас перекинули на Київський напрямок і перший штурм був у нас 7 березня і потім вже до виходу російських військ з Київщини ми просунулись аж до Чорнобильської зони й звідти ми вибули уже біля Малина. І коли отримали наказ у травні, ми вибули в район Бахмута.

27 травня річниця першого штурму у районі Бахмута. Там ми вже більше року постійно в бойових діях.

Підрозділ виконує бойові завдання, які перед ним ставлять.

— Але це зовсім різні досвіди: те, що було у 2014-15-му, і те, що на сьогодні?

— Досвід зовсім інший, тому що там не застосовувалась авіація, а тут іде зовсім інша інтенсивність вогню.

Ну, наприклад, минулого літа ми тримали оборону в районі Лисичанська і на нашу посадку, яка довжиною десь до 100 метрів, було випущено більше півтори тисячі снарядів. Звичайно, що такої інтенсивності вогню у 14-15-му й близько не було.

І тому досвід є, це дуже добре, коли людина поступово досвід набирає. Це краще для самої людини й військового, ніж коли непідготовлений, навіть якщо він хороший військовослужбовець, але який не воював, і потрапляє в саме пекло.

— А те, що ви людина з місцевого самоврядування, вам там, на передовій, якось допомагає?

— Так. Іноді допомагає, бо є контакти в місцевому самоврядуванні й набагато простіше шукати іноді житло для забезпечення, для тилу, бо можна подзвонити до колег, сказати що потрібна допомога, і мені так легше. Я користуюся зв'язками в місцевому самоврядуванні, щоб покращити нам життя, умови.

— Як минає день військового на війні?

— Загалом в нас немає дня. Немає ні неділі, ні суботи, ні дня, ні ночі. Це 24 години на добу.

Якщо це забезпечення, підвіз, то здебільшого це здійснюємо вночі, в темну пору доби. Плюс треба встигнути, якщо працюють БПЛА ворожі, тобто це також враховується. Ми повинні бути завжди готові у відрізок, коли вони не працюють, заїхати, вивантажитись, забрати, що потрібно. Найкраще це темна пора доби. Тобто вдень мінімум пересування, щоб не виявляти себе. Ну, там своя специфіка і до неї треба звикати. І кожен раз по-іншому, це залежить від позиції, від шляхів підвозу, від погодних умов.

— Як ви змінилися за час війни? Є такі речі, які переосмислили?

— Так, з одного боку це відчувається. Емоційно десь слабкість якась чи як, особливо коли доводиться спілкуватися з рідними друзів, товаришів або військовослужбовців, які загинули. Ну, буває, що дуже важко говорити, ком в горлі, сльози. Бо коли мама плаче — це складно. З іншого боку став черствіший, скажемо так.

— Які настрої зараз на фронті?

— Ну, як вам сказати? У нас не може бути інакшого настрою. Буває втома, але відпочили й далі пішли. З людьми треба говорити, між собою треба спілкуватися, але загалом у нас нема вибору.

Який може бути настрій, якщо у нас нема вибору? Ми або дамо себе знищити, або мусимо захищатися і вибороти свій шанс на існування в цьому світі. Тому що в нас не війна за шматок кордону чи якесь узбережжя моря, у нас цивілізаційна війна. У нас ворог, який хоче нас просто знищити. І ми не можемо скласти руки, інакше нас очікує смерть.

— Коли ви були в гарячих точках, чи вдавалося тоді тримати зв'язок з колективом громади?

— Ну, в нас було кілька таких ситуацій, але не так часто, як хотілось би. Скажемо так: виходило, що і по місяцю не міг спілкуватися. Реально було не до того.

— Які питання ви вирішували дистанційно, що колектив до вас звертався?

— При плануванні бюджету. Тобто це завжди ми говоримо, що робити і що плануємо зробити: якісь ремонти або реорганізаційні моменти, у нас там з освітою є, так само що планували робити. Ну і, наприклад, те, що виставляємо на аукціон ставки. Тобто це ми робимо, бо треба було збільшити бюджет. І раніше вони були не оформлені, ними користувався хто хотів, як там було. Ми ще до війни оформили фактично документи повністю на сільську раду і зараз робимо аукціон для того, щоб люди володіли ними у правовому полі й наповнювали бюджет.

— Ми знаємо про те, що ви підписали договір з громадою Донецької області, згідно з яким недобудований будинок культури в Рукшинській громаді має стати прихистком для переселенців.

— Ми подалися на кілька міжнародних фондів з цим проєктом, цей договір зараз у міністерстві як договір міжмуніципального партнерства. Це потребує свого оформлення і має бути зареєстрованим.

Взагалі, коли ми починали цей проєкт, держава нам виділила 18 мільйонів і це мало бути завершено. На жаль, з підрядниками й управлінняя капітального будівництва, коли проєкт робився, були проблеми й політичні і інші, це також, на жаль, впливає. Навіть у таких невеликих громадах. На розвиток, на будівництво, інвестиції. Хоча це взагалі не мало б стосуватися у громадах — великі політичні ігри. Але наш проєкт не був завершений до кінця. Ми побудували, накрили, частково засклили, внутрішні роботи провели, але не завершили.

— Заважаючи, що Рукшинська громада — одна з найменших в області, чи зацікавлений ьізнес релокуватись?

— У залежності який. У нас кілька було переговорів, знову таки ж зустрів у Донецькій області через місцеве самоврядування людей, які займались рибним господарством, але в них значно більші площі. Тобто площі, які є в нас, їх не цікавлять. Для великих бізнесів потрібні великі площі для роботи, шляхи сполучення, щоб логістика була нормальна.

Тому шукають в гіршому випадку біля районних центрів, а в кращому випадку — в обласних центрах. І тому для таких громад як ми, які розташовані десь в стороні, це мінус. Бо ми не можемо забезпечити хорошу логістику.

— Скільки за цей час повномасштабної війни вам вдавалося бути у відпустці і на що ви цей час використовували?

— У відпустці я був один раз. Мене відпустили в серпні минулого року на ювілей додому. Ми тоді нормально відпрацювали й якраз була можливість, щоб комбат мене відпустив додому на 10 днів. І тепер другий раз приїхав на лікування.

— Раніше громада підтримувала якісь певні запити, які були потрібні для підрозділу. Чи продовжується ця підтримка?

— Так. Громада підтримувала і підтримує, я дуже вдячний людям за допомогу, бо ми потребували і потребуємо, як правило, дорогого обладнання. Ми замовляли прилади нічого бачення, тепловізійні прибори, те, що забезпечує повноцінну роботу і рятує життя людям. Автомобілі так само закуповували. Це те, що дуже важливе, полегшує життя і мобільність, боєздатність підрозділу. А багато чого, я вважаю, що військовослужбовці можуть купити за свої кошти. Утримувати автомобілі можуть так само за свої кошти, це так і є, ми скидаємось, ремонтуємо самі. Але, на жаль, не завжди встигаємо, тому просимо допомоги людей у ремонті і всьому іншому, тому що це просто розхідний матеріал, який руйнується постійно.

Найдорожчий дрон у нас був за 12 тисяч доларів. Він прожив місяць. Найкоротше — це пів години, тобто він вилетів і його одразу збили. Але люди у нього вклали гроші і для когось це величезні гроші, а насправді це дуже розхідний матеріал. Ми коли в активних бойових діях, то могли втрачати до 6-8 дронів за добу.

— А ось щодо гуманітарної допомоги — у цьому немає потреби?

— Ліки, які було потрібно, забезпечують. Одяг може бути, що приходить трохи з запізнення, бо складна логістика і не завжди вгадаєш по погоді. Волонтери можуть швидше реагувати, ніж може реагувати державний механізм, у тому і величезна їхня цінність і допомога. Але кожна людина на своєму рівні якраз робить те, що потрібно для захисту держави.

— Ви передали у громаду гільзу від снарядів і трубу від джавеліна. Для чого це зробили?

— А, завжди волонтерам робимо подарунки, бо люди відкривають музеї. Наші приїхали якраз було так, що ми збирали для волонтерів і вони такі: “О, давайте нам, зробимо музей, щоб люди приходили й бачили, що там робиться”. Ну, беріть.

— А як ви думаєте, такі артефакти — вони мають нагадувати тут, в тилу, про війну?

— Хм. Сказати, що тут забувають про війну складно. Бо дуже багато людей мають рідних, які воюють, і вони не можуть про це забути, але коли повертаєшся з активних бойових дій і бачиш тут мирне, спокійне, гарне життя з дискотеками, то це дивно.

Знаєте, це дуже складне питання. Ми ж з одного боку за те і воюємо, щоб хтось міг жити спокійно, так? Але ці люди так само допомагають, хто працює, сплачує податки, з своїх зарплат скидаються, допомагають, волонтери збирають, наповнюють, возять. Тобто велика кількість людей так само працюють.

З іншого боку, ми, напевно, не повинні забувати про те, що загалом наша війна, фронт - це не тільки, де проходить лінія бойового зіткнення. Важливо доносити людям, що це у нас надовго і ми повинні це чітко усвідомлювати. Ми повинні це розуміти.

Навіть якщо ми здійснимо мегаправильний щасливий контрудар і вийдемо на кордони 1991 року — війна ж не закінчиться. Абсолютно не закінчиться. Ми повинні це розуміти і повинні готуватися до того, що це надовго. І ми повинні працювати в усіх абсолютно сферах: на війну, на перемогу.

— Кілька місяців тому ми були у Рукшинській громаді і запитували жителів про те, як вони ставляться до того, що ви пішли у ЗСУ. Ви бачили це відео?

— Так. Я вже потім пізніше бачив. Мені якось так було, аж мурашки по тілу (радісно сміється ред.), бо деяких людей я знаю, а деяких просто візуально знаю, а так не спілкувався близько.

— Як ви ставитеся до коментарів у соцмережах про те, що хай депутати воюють, а не прості хлопці. Ви, як не простий хлопець, що б їм відповіли?

— А наші депутати що, не прості хлопці? У більшості громад усі депутати це звичайні люди: вчителі, підприємці. Це ж не депутат ВР, за яким уже є статки і якісь подібні речі. Це звичайні люди. Інше питання — а як тоді будуть діяти органи місцевого самоврядування, якщо не буде депутатів?

Виникає інша проблема — що, оскільки заборонений виїзд за кордон депутатам, то навіть деякі жінки-депутати складають повноваження, бо або життя змушує поїхати десь щось заробити, або є випадки, коли на лікування рідних треба відвезти. І це також проблема буде для роботи органу місцевого самоврядування, тому що це складно, але все-таки треба давати дозвіл виїзду за кордон, напевно. Ну й інше питання — посилити відповідальність, бо в нас і досі є, коли люди заробляють на тих, хто мав би служити в ЗСУ, коли незаконно вивозять їх за кордон під різними приводами.

Ну, є таке, з цим треба боротися. Тобто ми ж розуміємо, що у нас людський потенціал також не безмежний і треба поповнення, люди лікуються, поранені, все одно потрібне поповнення. Ну, дивіться, наприклад, наша бригада вже рік повністю у бойових діях. У нас є люди, які по року не були у відпустці, але ж людський потенціал не безмежний. І для того, щоб його ефективніше використовувати, то було б добре і дати людям відпочити. Пройти, знову ж таки, якусь підготовку. Є люди, які прекрасно себе показують, а потім настає момент, коли вони ламаються, треба відпочити. А є люди, які зразу ламаються. Ми повинні так само визнати, що на 100% також не кожен може бути хорошим воїном, солдатом. Такі складнощі.

Топ дня
Вибір редакції
На початок