"Найважче, коли гинуть діти". Як пережити втрату близької людини на війні — інтерв'ю з психологинею

"Найважче, коли гинуть діти". Як пережити втрату близької людини на війні — інтерв'ю з психологинею

"Найважче, коли гинуть діти". Як пережити втрату близької людини на війні — інтерв'ю з психологинею
.

Як переживати втрату людини на війні, скільки часу нормально бути в скорботі та як говорити з людьми, які оплакують близьких, — читайте в інтерв'ю Суспільного Чернівці з гештальт-терапевткою Альоною Головіною.

Якщо говорити про раптову втрату близької людини, розуміємо, що кожен проживає її по-різному, зважаючи на свій характер та досвід. Як люди можуть реагувати на втрату?

– Думаю, на тлі цієї війни кожен з нас вже торкався ідеї, що можливо будуть втрати. Вже рік ми живемо у передчутті, в переживаннях та страхах. І ми завжди говоримо, що дуже важливо зуміти налаштуватися на краще. Але інколи трапляються ситуації, до яких ми не готові. Хіба що можемо бути готові психологічно, коли до людини так багато нелюбові, що ми відчуваємо полегшення, – це теж може бути правдою. Але, якщо людина важлива, ми її любимо, то це буде шоком.

Шокова реакція має типові ознаки: коли людина завмирає, перетворюється в камінчик, заморожується. Тобто "ні" – наша психіка та свідомість не готова це приймати. Це може бути ситуація завмирання або крику, агресії, коли руйнуються твої внутрішні опори. На жаль, єдиної реакції немає.

– Як переживають втрату батьки, чиї діти загинули на війні?

Одна з найскладніших форм проживання втрати – коли батьки втрачають своїх дітей. І маленьких, і великих, бо ми завжди залишаємося для них дітьми.

– Тому це — непоправна втрата. Також це небезпечно, бо емоційного ресурсу не так багато, фізичний стан часто доволі поганий, особливо, коли рік живемо у цих передчуттях та хвилюваннях.

Найбільшу увагу ми приділяємо фізичному самопочуттю. Також з людьми мають бути рідні та близькі. Водночас повідомляти про втрату потрібно екологічно. Бажано попросити присісти, сказати: “У мене для вас погана новина. На жаль, людина була вбита при виконанні своїх обов'язків”. Добре, якщо в цей момент поблизу є хтось, хто одразу схопив би за руку й підтримав – дав першій реакції проявитися сповна.

– Як психологи радять проживати втрату?

– Я підтримую ідею, що горю треба дати можливість виконати свою роботу. Є крива проживання втрати й горя. Вона може складатися з п'яти фаз: заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття ситуації. Хотілося б сказати: "Ось, я вже вийшов з шоку, вже відчуваю, що я пройшов ці п'ять фаз – вже все добре!". Але насправді ми ходимо туди-сюди. Основне завдання рідних та друзів – бути екологічними, не погіршувати ситуацію та дати людині прожити ці переживання, не стримуючись.

"Ні острахом: “Що ти тут знову?”, ні виною: “Все, давай жити наново!”, ні соромом: “Ну скільки можна переживати?!”. Ні. Пам'ятаємо про ці коливання й просто даємо людині проживати всю ту гаму переживань, скільки їй треба"

Якщо це триває понад рік чи півтора, якщо людина потрапляє в стани постійного емоційного напруження або депресії, тоді бажано звернутись до фахівця.

Деякі психологи говорять, що для людини – найважчим є перший рік, який вона проживає без близької людини поруч. Який період найскладніший, на вашу думку?

– Ми звикли жити датами та певними подіями. Фіксуємо певні образи та переживання, які трапляються волею-неволею, – спочатку саму новину, потім, коли розповідаємо її рідним. Процедура поховання це теж складне випробовування.

"Кожна дата, пов'язана з цією людиною, особливо приємні переживання, подарунки, фотографії та спогади, традиційні заняття й подорожі – це буде розривати душу, все буде боліти. Важливо, щоб людина це прожила, інакше – вона це капсулює".

Тут формується діра, яку психотерапевти заліковують разом з людиною. Бажано, щоб ця діра не була великою, але у людей, які пережили втрату, вона – наскрізна. На фоні болю ці моменти бажано проживати. Важко сказати, чи краще дати собі час, чи скласти й забрати всі речі, щоб переболіти одним етапом, – потрібно обирати, що вам ближче.

Комусь, щоб пережити втрату, потрібно рік робити важливі ритуали, згадувати щось приємне, запалювати свічку. А комусь через сорок днів після поховання, знайти в собі сили, щоб зібрати спогади й пам'ять про людину в якомусь важливому місці.

Важливо говорити про свою втрату з іншими людьми чи потрібно орієнтуватися на власні сили й бажання?

– На жаль, все ще є ідея, що зі своїми проблемами треба впоратися самому. З одного боку, людина має власні ресурси для проживання горя та втрати, але дуже важливо закликати до допомоги тих, хто поруч.

Звичайно, дати людині час побути на самоті – нормально. Якщо людина замикається в собі, не виходить на зв'язок чи відмовляється від їжі, то тут потрібна допомога.

"Потрібно бути бережним з собою. Розуміти, що втрата – непростий процес, але все ж кликати на допомогу добрих людей, які підтримають. Навіть, коли ми плачемо, ми плачемо комусь. Оцей "хтось" стає цілющою силою, яка запускає процес зцілення"
Моя близька людина загинула на війні: як пережити втрату — інтерв'ю з психологинею
На фото психологиня Альона Головіна. Джерело: Марія Ігнатюк/Суспільне Чернівці

– Як допомогти прожити ці емоції дітям, які втратили на війні своїх батьків?

– Діти орієнтуються на дорослих. Якщо у дорослих є сили сприймати, проживати, підтримати, плакати та говорити, то діти будуть на це дивитися й повторювати. Я прихильниця того, щоб говорити чесно та прямо, бо діти все відчувають.

Знаю досвід родини, в якій дитині не розповіли про смерть батька, бо думали, що вбережуть її від травматичного досвіду. Дитина щодня на нього чекала. По-перше, це тортури для всієї рідні. По-друге, через багато років дитина дізналася про це в дуже неприємний спосіб. Тому я за правду та форму, яка відповідає віку дитини, нашим уявленням та цінностям.

"Основна ідея, що тато чи мама загинули на війні, захищаючи усіх нас. Це був обов'язок, який вони виконали. Ти назавжди залишишся з пам'яттю та любов'ю до них. Я б просила фізіологічно уявити, де та любов та як вона виглядає. Як кажуть, що сердечко, то покладімо його в душу й воно буде з тобою завжди. Тато стане твоїм янголом-охоронцем й буде слідкувати за тобою, оберігати".

Якщо в сім'ї не підтримують такі погляди, то ми кажемо, що втратили людину й проживаємо ритуал поховання. Чим менша дитина, тим менше вона розуміє, що відбувається. Перед похованням дитині важливо все пояснити: що там можуть плакати, кричати. Це нормально, бо люди прощаються.

Батьки часто про це забувають, тому дитина може почати танцювати чи сміятися. Разом з дитиною має бути провідник, який буде з нею від початку й до кінця, а за потреби – зможе забрати її додому, бережно та м'яко.

– Тобто, рекомендацій щодо того, з якого віку дитину можна брати на поховання немає?

– Це залежиться від того, чи є провідник, який зможе бути разом з дитиною. Також дивимося на її бажання. Розповідаємо їй, що таке похорон та що це за ритуали. Запитуємо, чи хоче вона поїхати на похорон. Якщо так, то з правом забрати її у будь-яку мить, якщо їй стане недобре. А якщо дитина каже: "Дякую, ні" – ми лишаємо її десь, з кимось. Але вона знає, що відбувається.

– Чи може поховання налякати й травмувати дитину?

– Налякати може все, бо дорослі під час таких подій поводяться нестабільно. Якщо ховають близьку людину, вони починають проживати своє горе — це й крики, кидання в могилу. Дитині таке бачити не треба. Також прошу кожного свідомого дорослого – не треба цілувати померлих.

"Вже понад двадцять років працюю з клієнтами. У більшості їхніх травматичних переживань є ідея: "Йди поцілуй когось, хто лежить в труні". Цей жах від смерті й холодного дотику залишається всередині. Він формує тілесну реакцію жаху та страху. Тому, будь ласка, ніяких обнімань та цілувань – тримаємо дитину трохи далі й проживаємо горе"

– Як підтримати людину, яка втратила когось на війні?

– Горе завжди суб'єктивне. Ми не можемо його виміряти за якоюсь шкалою, адже хтось кричить чи б'ється, а хтось завмирає та ніби проживає його всередині. Будь-які слова, пов'язані зі знеціненням та ігноруванням, наприклад, "та це пройде", "та нічого, займись чимось іншим" – це абсолютна агресія, яка пов'язана зі страхом та невмінням людини підтримати.

Зазвичай слів замало. Наша присутність біля людини, коли ми її бачимо та чуємо, а також можемо підійти до неї з теплим чаєм та огорнути ковдрою, бо після реакції шоку холодно, – це буде кращою допомогою. Добре, коли людина плаче. Нам треба підтримати цей плач, щоб він вийшов назовні, бо всередині це відбувається дуже складно.

Спочатку можемо просто присісти. Якщо людина реагує добре, то сісти ближче й запитати, чи можна її обійняти. Якщо каже "ні", то не ліземо, якщо "так" – обіймаємо. Даємо людині поплакати, скільки їй треба. Не кажемо: "Ну, все, давай все", інакше все зіпсуємо.

"Ми даємо можливість відплакати. Реагуємо на людину та її переживання, а не власні. Даємо їй цю можливість і перебуваємо поруч. Найкращі ліки – наша жива участь та присутність".

– Чи кожній людині, яка когось втратила, потрібна розмова з психологом?

– Гадаю, так. Якщо в родині є близька людина, яка володіє такою теплотою та бережністю, то можна поговорити з нею. У таких ситуаціях багато болі, а може й злості, що людину покинули. Цю злість люди не дуже сприймають. Тому, якщо відчуваєте, що таких розмов замало й вас не розуміють, то ці почуття важливо розділяти з фахівцем.

Читайте також

Як впоратись із тривогою під час війни – інтерв'ю з психологинею з Чернівців

На початок