"На фронті створюю деталі до мінометів у майстерні з ЗІЛу". Інтерв'ю з військовим з Чернівців Ігорем Крайсом

"На фронті створюю деталі до мінометів у майстерні з ЗІЛу". Інтерв'ю з військовим з Чернівців Ігорем Крайсом

"На фронті створюю деталі до мінометів у майстерні з ЗІЛу". Інтерв'ю з військовим з Чернівців Ігорем Крайсом
. Ігор Крайс та вигляд ззовні його майстерні на базі автомобіля ЗІЛ. Фото надані Ігорем

26-річний Ігор Крайс з Чернівців до повномасштабного вторгнення займався інженерною справою — мав невеличку майстерню та обслуговував підприємства. На початку березня він став добровольцем Збройних Сил України. Свою майстерню змінив на мобільну — облаштовану в радянському ЗІЛі-131. Тепер на різних напрямах виготовляє деталі до мінометів та іншої зброї.

Військовий з бригадою тримали оборону на Запорізькому напряму, згодом — були на Херсонькому напрямку правобережжя Дніпра. Наразі військовий з побратимами їздить машиною по фронту, аби ремонтувати та обслуговувати усі міномети. В інтерв'ю Суспільному Ігор розповів, чому вирішив йти на фронт у перші дні війни та скільки зброї доводиться ремонтувати.

— Чому пішли на фронт добровольцем?

— Це рішення прийняв на початку цього повномасштабного вторгнення. Якщо є щось, що ти зобов’язаний виконувати перед державою, то це якраз той момент, коли потрібно було діяти рішуче.

— Як на ваше рішення відреагували рідні?

— У таких рішеннях для мене не було можливості та бажання радитись з усією родиною, я прийняв рішення сам для себе. Сказав усім перед відправкою. В основному чув слова підтримки. Звісно, їм теж було непросто. Я заспокоюю рідних, кажу, що у мене завжди все добре, але воно насправді так і є.

— Яка у вас посада?

— Я старший майстер, обслуговую і ремонтую озброєння у нашій бригаді. Працюю у майстерні, яку облаштували на базі автомобіля ЗІЛ-131. Там є свій токарний станок, це повністю комплектована військова майстерня. Коли ми сюди тільки потрапили, нас розпитували, у кого які уміння, досвід. У батальйоні не так багато людей, хто міг би працювати за токарним станком, тому командування одразу вернуло на це увагу.

Майстерня Ігоря
Майстерня Ігоря. Фото Ігоря Крайса

Спочатку я пропрацював за токарним станком, а потім переросло в ремонт безпосередньо озброєння. Наразі я займаюсь ремонтом мінометами, мінометним озброєнням. Тобто моя цивільна професія дуже пригодилась і стала корисною на війні. У мене є багато досвіду у роботі з металообробним обладнанням, виготовленням різних деталей. Тепер застосовую його безпосередньо на фронті в умовах війни.

— Скільки зброї доводиться ремонтувати?

— По-різному, залежить від інтенсивності використання, буває по-різному. Якщо міномети працюють постійно, то часто 120-ті, 82-гі потребують ремонту. Зазвичай потрібно помити, змастити, а інколи — замінити, виготовити деталі. Бувають такі випадки, коли ми можемо замовити деталь, але здебільшого немає часу на доставку, замовлення. Все потрібно виготовляти безпосередньо в майстерні.

Деталі, які змайстрував Ігор
Деталі, які змайстрував Ігор. Фото надані Ігорем

Можемо ремонтувати більше десятка озброєння на тиждень, деколи — 3-4 в день. А інколи тиждень ми займаємось іншими видами зброї. Якщо у нас сьогодні пауза, то ми підключаємось до інших хлопців, виїзних бригад, які на місці ремонтують техніку. Або до хлопців, які займаються стрілецьким озброєнням чи пушками.

Гаубиця Д-20 на ремонті
Гаубиця Д-20 на ремонті. Фото надане Ігорем

— Чи маєте військову освіту або воєнну кафедру?

— Ні. Хоча колись хотів, але це швидше такі хлопчачі мрії дитинства. Все одно мені більше подобалась інженерія, була більш прикладною.

Через два тижні, як я потрапив у військову частину, ми вже були в зоні ведення бойових дій. Але в мене випала доля так, що я потрапив саме в ремонто-відновлювальний батальйон, і моя цивільна справа абсолютно пересікається до військової професії, тому я одразу міг виконувати всі потрібні завдання.

Ремонт мінометів
Ремонт мінометів. Фото надані Ігорем

— Чому обрали позивний EASY?

— З англійської це слово означає "легко". Я і сам собі, й багато хто бажав мені легкої служби, коли я йшов на війну. А якщо українською писати "ІЗІ", то схоже на 131 — це та майстерня, в якій я працюю. Є позивні, які використовують в підрозділі, всередині роти, а є позивні, які використовувати по рації. Останні мають звучати чітко, тому часто короткі позивні забраковують. Тому у мене ще є 131. Ізі та сто тридцять перший — це одна людина.

Коли витягували російські Т62 на Херсонщині
Коли витягували російські Т62 на Херсонщині. Фото надане Ігорем

— У вас двоє братів. Як вони відреагували на ваше рішення йти на війну?

— Мій старший брат досить давно проживає в Нью-Йорку, він мене підтримав дуже сильно. Це він розповів усім моїм і нашим друзям, що я зробив такий вибір. Він мені допомагав часто і дуже багато, ще з самого початку війни. Молодший брат також солідарний зі мною в моєму виборі, він зараз вдома з батьками й допомагає.

— Ваш батько — представник єврейської громади Чернівців, має єврейське походження, а матір — українка. Якою ви бачите свою національну ідентичність?

— Здебільшого я все ж вважаю себе українським євреєм. Хоча я був вихований більше в єврейській релігійній традиції, але це моя країна, де я народився і де я бачу своє майбутнє. У питанні захисту своєї країни я в першу чергу — українець. Хоча дуже люблю, шаную, поважаю державу Ізраїль, це мій другий дім, але моє життя, моє майбутнє, я наразі бачу тут.

— Чи дотримуєтесь тих релігійних традицій, в яких вас виховували?

— У мене свої домовленості з Богом. І поки що ми поставили їх на паузу.

— Який момент за час вашого перебування на фронті був найважчим?

— Морально, психологічно було найважче, коли ми їхали в ешелоні з Закарпаття на східну Україну. Ми проїжджали й через Львівщину, де були постійні ракетні удари, в той момент якраз недалеко від нашого ешелону. І ми проїжджали Київ, коли на нього тоді ще наступали російські військові. Тоді час тягнувся найдовше, це було повне нерозуміння, що, де і як буде.

Фото після ракетного удару. За словами Ігоря, таке досить часто через велике скупчення техніки
Фото після ракетного удару. За словами Ігоря, таке досить часто через велике скупчення техніки. Фото надане Ігорем

І досить швидко все відбувалося: тебе вдягнули, дали зброю і ти вже в ешелоні їдеш з абсолютно незнайомими людьми. Це незвична ситуація для тебе в цілому. Тобто морально було найважче тоді. Хоча траплялися і набагато важчі моменти, але вони вже переживались з більшим розумінням. Найстрашніше було тоді, коли ти нічого не розумів.

— А що було найлегше?

— Для мене це поки що очікування того, як з перемогою усі повертаємось додому. Це те, що мені допомагає спокійно засинати й робити свою справу впевнено. Це для мене таке полегшення, що рано чи пізно, скоріше — рано, це відбудеться.

— Який ваш побут на війні?

— По-різному. Коли нас жило багато, на, умовно, промислових об’єктах, все здебільшого централізовано. А останнім часом ми більш мобільні, ми ділимось на менші групи. Це і для нашої безпеки, і для мобільності того самого ремонту й обслуговування. Тому весь побут лягає на нас, але ми з цим добре пораємось. У нас дуже класна команда. Є ті, хто відповідають за кухню, або, наприклад, ті, хто відповідає за дрова. Це для нас не проблема, абсолютно.

Що відомо

  • Директор синагоги у Чернівцях Михайло Крайс — батько Ігоря — з початку повномасштабного вторгнення відкрив двері синагоги для вимушених переселенців. Там вже зупинялось кілька тисяч українців з небезпечних регіонів.

Читайте також

"Якщо люди в тилу радіють життю — я добре виконую свою роботу". Інтерв’ю з добровольцем з Чернівців, який звільняв Лиман

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].

На початок