Подружжя Катерини та Андрія Гаврилюків з Буковини має 15 дітей: семеро власних та вісьмох — у дитячому будинку сімейного типу.
Вперше взяти малечу під опіку жінка вирішила після одужання сина, давши обітницю в церкві. На ще один такий крок наважилась, коли служба у справах дітей запропонувала взяти ще чотирьох. Про те, як пара вчила дітей з притулку заново їсти й довіряти дорослим — у матеріалі Суспільне Чернівці.
«Після трьох тижнів поневірянь дала обітницю Богові»
У подружжя Гаврилюків є семеро власних дітей, частина з яких уже дорослі та живуть окремо. Один із синів, Юрій, зник безвісти на війні. Зараз пара вдома виховує одинадцятьох дітей.
Катерина згадує, що взяти дітей під опіку наважилась тоді, коли захворів один із синів. Лікарі довго не могли встановити діагноз. Тоді вона молилася до Бога та дала обітницю.
«Три тижні чоловік носив його на плечах. Ніхто не брався за лікування, тому після трьох тижнів поневірянь і болю в неділю я пішла до церкви і дуже молилася. Сказала Богові, що зроблю все, аби він не сів у крісло колісне, бо лікарі казали, що на 99% він не буде ходити», — говорить Катерина.
Згодом у лікарні для сина Олексія підібрали ефективне лікування і хлопцю ставало краще. Через кілька місяців Катерині наснився сон, де вона гуляє з двома дівчатками, а потім ще один — де в коридорі було багато дитячого взуття. Жінка каже, зрозуміла, що це знак взяти дітей із дитбудинку.
«Тоді зрозуміла, що треба виконувати обітницю. Коли я пішла до служби у справах дітей, то чула, як сім'ї казали, що їм дуже важко давали дітей і довго чекали. У нас за два з половиною місяці діти були вдома. Тоді в службі сказали, що є дві дівчинки, але з двома дівчатками є два хлопці, і їх ділити не потрібно», — каже жінка.
Тоді подружжя Гаврилюків взяло під опіку чотирьох дітей.
«Було страшно. Що з ними робити?»
Тато Андрій Гаврилюк розповідає, що був проти того, аби брати дітей з притулку. Каже, що тоді вважав: подружжя має достатньо власних дітей.
«Їх було семеро [власних дітей — ред.], і було трохи тяжко і з ними. А тут ще — ми ж не знали, скільки буде дітей. Вийшло так, що їх четверо, і це ціла сім'я. Мені було страшно першим ділом, що ми будемо з ними робити?», — згадує тато-вихователь Андрій Гаврилюк.
Через два роки зі служби у справах дітей Катерині зателефонували знову — що в притулку опинилися ще четверо рідних між собою дітей.
«Подзвонили і спитали, чи нам нічого не снилося. А я кажу, що на сьогодні — ні, але десь два-три тижні тому снилася дівчинка, ніби в дитячому будинку в Чернівцях. Через ті ґрати вона тягнула до мене ручки і казала: "Забери мене". І я кажу, що білувата дівчинка снилася, просила мене, щоб я її забрала. Вона мені каже: "Ну, є дівчинка, але вона не білувата», — пригадує мама-вихователька Катерина Гаврилюк.
У службі у справах дітей тоді сказали, що хотіли б, аби подружжя забрало дітей до своєї сім'ї. Також розповіли, що дітям п'ять, чотири, три роки та рік і п'ять місяців, каже Катерина.
«Я вимкнула телефон і розплакалася. Дружина священника мені сказала: "Ти піди і їх побач, і серце тобі підкаже, чи вони тобі потрібні, чи ні". Коли ми пішли в дитбудинок і нам привели дітей, то Ніна — це була ніби та дівчинка, яка мені снилася», — говорить жінка.
Після зустрічі з дітьми подружжя Гаврилюків прийняло рішення вдруге взяти чотирьох дітей на виховання.
«Сказали, що давайте ви зробите будинок сімейного типу. Ми погодилися. Діти вибігли до нас, і особливо Ніна — вона дуже рада була бачити, що ми прийшли», — каже тато-вихователь Андрій Гаврилюк.
Не вміли одягатись і блювали від їжі, а тепер вчаться самостійності
Після того, як діти потрапили до сім'ї, подружжя Гаврилюків зіткнулося з труднощами у побуті та харчуванні. Вони розповідають, що діти були дуже занедбані й не вміли їсти та одягатися. Наразі їх багато чого навчили й продовжують навчати, каже Катерина.
«Ми їх вчили їсти. Вони їли сметану, горіхи і хліб — все. Решта, що ми давали, вони від усього блювали. У борщі від моркви блювали, і від перцю також. Вони нічого не вміли їсти, а зараз вони їдять усе», — говорить мама-вихователька Катерина Гаврилюк.
До того, як потрапити у будинок сімейного типу, діти мали складне дитинство. Одного разу боялись, що сімʼя хоче їх залишити, згадує батько-вихователь Андрій.
«Перший раз, коли везли їх на Манявський скит, там є великий водоспад. Вони боялися, що ми їх лишимо. У них було, мабуть, почуття страху, бо ми говорили їм, що їдемо відпочити та подивитися на воду. Але їм було страшно», — каже тато-вихователь Андрій Гаврилюк.
Жінка розповідає, що спершу скептично ставилася до курсів, на які їх запросили для батьків-вихователів, однак згодом зрозуміла, наскільки важливими можуть бути поради психологів та досвід інших мам.
«Думаю: "Ну я ж сімох дітей виховала, що ж вони мене можуть навчити?" Але ні, все ж таки вони допомагають. Коли ми взяли Андріану, однієї ночі в неї до нестерпності боліло вухо. Думаю: "Візьму на руки, поношу", але їй уже 8 років минуло, і вона важка. Покладу в ліжко — вона знову плаче. Тоді згадала, що було на курсах. Спитала, чи таблетку дати? І аскорбінова кислота лікувала у нас всі хвороби», — говорить мама-вихователька.
За її словами, наразі діти є самостійними.
«Дуже часто запитують, куди вони підуть після 18 років. Чесно, ну куди вони підуть? Господь управляє. А мої діти куди пішли? Можливо, хтось і біля нас залишиться. Але загалом, я думаю, що з моїх дітей будуть люди», — каже Катерина.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
