Одного ранку 2014 року Тетяна прокинулася від вибухів у Горлівці й була змушена залишити рідне місто. Під час повномасштабного вторгнення історія повторилася – російські військові обстрілювали Краматорськ, де дівчина жила чотири роки. Знову розпочалися переїзди, через які Тетяні було важко знайти друзів.
12-річний Женя 24 лютого прокинувся від вибухів у Миколаєві й наступні три дні разом з мамою провів у бомбосховищі. Коли захворів, мати вирішила виїхати за кордон. Відтоді свою домівку хлопець бачив лише на фото – неподалік його будинку впала російська ракета.
Зараз обоє дітей проживають на Львівщині, а на Буковину приїхали у табір, де їм надають психологічну допомогу у фонді "Голоси дітей". Суспільне Чернівці розповідає історії дітей.
"Через переїзди проблеми із соціалізацією"
Вранці 24 лютого 16-річна Тетяна прокинулася від вибухів. Перший пролунав за кілька метрів від дому дівчини, а згодом – ще орієнтовно п'ять.
"У мене була така ж історія у 2014 році, але тоді я була молодшою. У 2022 році хоч і злякалася, але вже знала, що робити: одразу поскладала в сумку необхідні речі. Пам'ятаю, ми здвинули диван у коридор, і це було для нас як стіна", – розповідає Тетяна.
Родина евакуювалася з Краматорська за день до ракетної атаки по залізничному вокзалу. Загалом за понад десять років Тетяна переїздила щонайменше шість разів. Під час повномасштабного вторгнення півтора року жила у Словаччині, а потім родина оселилася у Львівській області. Через часті переїзди почалися проблеми із соціалізацією, спілкуванням з однолітками, а також боїться гучних звуків.
"Не скажу, як змінилося моє життя, бо для мене це було просто повторенням історії. Я не довго залишалася на одному місці. Здається, що чотири роки – був мій максимум, а потім знову – новий лист, нова історія. Через це у мене немає, як такої, компанії друзів, з якими я б могла "тусуватися" після школи", – розповідає дівчина.
Водночас дівчина стала більш самостійною. Каже, життя у Дрогобичі стало тією стабільністю, якої вона прагнула. Наприклад, може щодня ходити до школи без відчуття, що є високий ризик прильоту. Водночас своєю домівкою вважає саме Краматорськ.
"Місто стало для менше важливішим, бо там я провела найбільше часу. Було відчуття, що втратила домівку. Я знала це місто, гуляла поза містом, й часто їздила на змагання в Бахмут – ніби як до свого дому. Коли я побачила, що Бахмут став містом-привидом, було відчуття втраченості. Відчуття, що я туди вже не повернуся", – каже дівчина.
До табору Тетяна приїхала, щоб розслабитися та побути на природі.
"По нашому будинку стріляли"
12-річний Женя перші дні повномасштабного вторгнення провів у бомбосховищі в Миколаєві. Він теж прокинувся від вибухів, які лунали один за одним.
"Спершу я думав, що це сон. А, коли підлетів разом із ліжком, то зрозумів, що потрібно щось робити. Десь в середині дня ми поїхали до бункера. Усі три дні, поки були там, я чув, як їздять танки, стріляють та літають", – розповідає хлопець.
Коли Женя захворів, мати вирішила їхати до тата, який був за кордоном. Хлопець розповідає, поки перебував у бункері, думав, що до них можуть зайти російські військові. Як виїжджали, то бачили знищений танк.
"Мені тоді було дев'ять років. Я не дуже розумів, що це і як це. Але було враження, що переді мною "махіна", яка може легко задавити мою машину".
За кордоном хлопець був вісім місяців. Іноді думав, що вже не має дому. Каже, в будинок був приліт ракети, і його дідусь та бабуся могли б загинути, якби також не виїхали.
"Я не знаю, як це пощастило. Але вибило і вікна, і по нашому будинку стріляли. Там ракета, від якої залізні кульки розлітаються. Я на фото бачив діри від них у воротах. Тоді я вже розумів, що це таке – було трохи страшно", – каже Женя.
"Це діти з травмою війни"
До табору на Буковині приїхали 30 дітей від 11 до 16 років, яким надають психологічну допомогу у благодійному фонді “Голоси дітей”. Протягом двох тижнів вони відпочивали та працювали з психологами. За словами психологині фонду Лізи Моргоч, кожній дитині потрібен свій час, аби почати говорити про пережите.
"Це діти з травмою війни. Є й з окупованих територій, діти військових та переселенці. З кожною дитиною працюємо індивідуально, щоб досягти емоційного зцілення. Вони поступово починають посміхатися, говорити про важливе, зокрема, про пережитий досвід, який пов'язаний з травмою війни", – каже Моргоч.
За словами психологині Лесі Корецької, найчастіше діти, які приїздять у табір втрачають віру у себе та в інших, а також є закритими.
"В цьому стані вони приїхали сюди. Табір – той безпечний простір, в якому відбуваються тренінги, ігри та спілкування. В дітей має бути дитинство, бо без цього немає якісної дорослості", – каже Корецька.
Табори, які організовує фонд “Голоси дітей”, відбуваються регулярно. Участь у них — безкоштовна.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
