Цей монастир є одним із найстарших монастирів на Русі. З ним пов'язані імена князів та гетьманів, він був центром давньої української культури. Але радянська влада зробила все, щоб славне минуле монастиря забулося.
Чернігівський історик Володимир Пилипенко розповідає про Свято-Успенський Єлецький монастир у Чернігові.
Заснування монастиря у передмісті княжого Чернігова пов’язують з ім’ям князя Святослава Ярославича. Легенда говорить, що назву Єлецького він отримав від того, що князь знайшов ікону на гілках ялини і наказав збудувати на цьому місці церкву. Відбулося це у середині 11 століття, а вже на початку наступного століття, скоріше за все, за наказом і за кошти чернігівського князя Давида було збудовано величний цегляний собор, який зберігся до сьогодні.
Із занепадом давньоруського Чернігова закінчилася перша сторінка історії монастиря. А наступна — розпочалася у 17 столітті. Після того, як Чернігів захопила Польсько-Литовська держава православний монастир був відданий греко-католицькій церкві і господарювати тут став відомий церковний та культурний діяч Кирило Транквіліон-Ставровецький. Йому довелося відновлювати монастир майже із руїн і, судячи зі збережених документів, процес йшов дуже складно і повільно. Окрім господарської діяльності Транквіліон-Ставровецький намагався налагодити видавництво книг. Саме у Єлецькому монастирі 1646 року було надруковано першу у Чернігові книжку – "Перло многоценноє".
Але справжній розквіт монастир переживав впродовж другої половини 17 століття. Це було пов'язано із діяльністю чернігівського та новгород-сіверського архиєпископа Лазаря Барановича, який зумів перетворити невеличкий Чернігів на потужний культурний та мистецький центр.
Монастир став центром притягання для богословів та літераторів, які користувалися покровительством владики Лазаря. Тут працювали Іоан Максимович, Данило Туплало, Феодосій Углицький та інші. Монастирю активно допомагала козацька старшина, особливо Яків Лизогуб та Василь Дунін-Борковський. І обидва вони були тут поховані. Незважаючи на те, що резиденцію єпископа згодом було перенесено до новозбудованого Троїцького монастиря, Єлецький монастир все одно лишався значним паломницьким центром.
Все змінилося із захопленням влади більшовиками. Вони розпочали агресивну антицерковну та антирелігійну політику і, звісно, жертвами такої політики ставали монастирі і храми. 1921 року радянська влада закрила монастир і з того часу розпочалася найсумніша сторінка історії обителі. Нова влада намагалася використовувати монастирські приміщення для різних установ. Звісно, про збереження монастиря, як пам'ятки мистецтва не йшлося.
Це була цілеспрямована політика держави – "перепрофілювати" монастирі під інші потреби, бажано під щось абсолютно світське, жодним чином не пов'язане із релігією. Тому часто у церквах і монастирях влаштовували клуби, будинки культури. Але були і набагато гірші приклади, коли у церквах, які були видатними пам’ятками мистецтва, влаштовували конюшні, гаражі, склади.
Єлецькому монастирю пощастило, адже на початок 1920-х років у місті не вистачало житлового фонду, тому у монастирі було влаштовано спочатку дитсадок, а потім готель. Після ІІ Світової війни у приміщеннях монастиря містилася філармонія, потім театр і бібліотека. Ще трохи пізніше тут влаштували спортзал, який працював до розпаду СРСР.
Із відродженням незалежності України тут відновився жіночий монастир. Сьогодні Єлецький монастир є не лише відомим культовим центром України, а й популярним туристичним об’єктом. Тут можна насолодитися не лише гарно відреставрованою архітектурою, а й подивитися на справжні давньоруські фрески, що частково збереглися у головному храмі.
Читайте також:
Одна із найстарших дерев’яних церков на Чернігівщині: Георгіївська церква у Седневі
