«Я тільки так зможу вас захистити», – сказав сестрі Віктор і, зібравши речі зранку 24 лютого, з Києва виїхав до Чернігова. Через проблеми зі спиною він був непридатним до служби у Збройних Силах України, а тому він записався до територіальної оборони. Інакшого вчинку в родині від нього і не чекали.
«Він вважав, що цей його обов'язок перед Україною. Ми знали, що він інакше не зможе, як піти захищати своє місто. Ми його підтримали. Не дивлячись на свою хворобу і спину ми знали, що він піде воювати за Україну», – розповіла рідна сестра Ірина Можаровська.
За три дні до війни Віктору Антоненку виповнилося 39 років, він працював програмістом в Києві і чекав на первістка. Компанія, в якій Віктор працював пропонувала йому разом з родиною евакуюватися за кордон. Він відмовився.
«Ми йому казали, що, можливо, варто виїхати, але він категорично відмовлявся. Казав, що якщо потрібно буде піти захищати родину у війні, то він зробить це особисто».
Так і сталося. Віктор пішов до територіальної оборони. Він грав на гітарі і був членом музичного гурту, а тому хлопці називали його «Музикант». Раз у кілька днів приходив додому на 15 хвилин і йшов на службу. 8 березня зранку сестра подзвонила йому.
«Все буде добре, а ми обов’язково переможемо! Не хвилюйтеся за мене і бережіть себе», – сказав сестрі Віктор.
Того дня він ніс службу в Літньому театрі. Ввечері 8 березня був обстріл міста і снаряд влучив у Літній театр. Віктор отримав осколкове поранення живота. Його відвезли у госпіталь.
«Ми написали йому ввечері повідомлення, а на ранок він не відповів. Зранку, не дивлячись на обстріли, вагітна дружина поїхала до Літнього театру. Там вона знайшла військових і почала розпитувати за чоловіка, вони і розповіли, що його відвезли в госпіталь. Осколок зачепив всі внутрішні органи, були великі втрати крові. Його навіть не встигли підняти в реанімацію, він помер у госпіталі. Його поранення було несумісне з життям».
Через 2 дні група його побратимів потрапила під бомбардування стадіону імені Гагаріна. Поховали загиблого бійця Віктора Антоненка на кладовищі у мікрорайоні Забарівки у Чернігові.
«Він був найкращим братом, про якого можна було мріяти. Він був моєю вірою і підтримкою. Такий добрий і спокійний до неможливості. Він був таким цілеспрямованим. В нього були проблеми зі спиною, що йому не можна було підіймати важкого. Його в армію могли б і не взяти через хворобу, але він так хотів, що плакав, що якщо він не піде служити, він все одно знайде можливість, як потрапити до армії. Так він відслужив на Житомирщині у 95-й десантно-штурмовій бригаді. Піти захищати Україну був його обов'язок, він таким і залишиться в нашій пам'яті назавжди».
Читайте також:
Зруйновані школа, дитсадок та мародерство: місяць російської окупації у Новобасанській громаді
