Любив варити каву і палко вболівав за чернігівську «Десну». Не сказав нікому з рідних, коли вирішив піти боронити Чернігів. 37-річний Андрій Козаченко 27 лютого став до лав територіальної оборони. За день, 28 лютого, під час обстрілу мікрорайону ЗАЗ чоловік отримав поранення, несумісне з життям. Лікарі намагалися його врятувати, але так і не змогли. 1 березня Андрія не стало. Його тіло досі у морзі, чекає, коли додому повернуться батьки та зможуть поховати єдиного сина.
«Перед війною ми жартома називали Андрія «мажором» і казали, що якщо буде якась заворуха, то він буде відсиджуватися вдома. Він сміявся, що, мабуть, так і буде. Аж бачите, як».
Андрій Козаченко закінчив Чернігівський національний технологічний університет. Брав участь у фестивалях КВК і завжди намагався бути в центрі уваги, розповідає його кум Валерій, із яким вони дружили 20 років.
«Він був товариською людиною, у нього було багато друзів. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Він любив життя і любив свою країну всім серцем».
Серед захоплень Андрія були кава і футбол. Останнім часом чоловік працював кур’єром. До цього мав невеличкий бізнес – власну кав’ярню, яку відкрили вдвох із батьком.
«Він умів і любив готувати смачну каву. Навіть коли приїжджали іноземці, зокрема італійці, вони казали, що це, мабуть, найсмачніша кава, яку вони пили у своєму житті. Він був палким вболівальником нашого футбольного клубу «Десна». Серед чернігівських ультрас його знали під псевдо «Шериф». Разом із «Десною» він об’їздив майже всю Україну».
Чоловік був на Майдані під час Революції Гідності. Поїхав туди, коли у мітингарів вже почалися сутички з силовиками.
«Він був гарячим хлопцем, воював там з «Беркутом». Він хотів поїхати на Схід, але його відмовили батьки. Тоді втримали, а цього разу його не втримав ніхто».
27 лютого Андрій став до лав територіальної оборони Чернігова. Валерій розповідає, друзі переконували чоловіка, що він може бути кориснішим у волонтерстві.
«Він ніколи не служив в армії, але не зміг відсиджуватися вдома. Йому казали і я, і друзі, що він міг би волонтерити – у нього була машина, він прекрасно знав місто і область. Але він обрав для себе іншу долю – піти в територіальну оборону, захищати Україну. Він був російськомовним. Бачите як, я знаю україномовних людей, які зараз ховають свої зади. А він пішов захищати. Андрій ніколи не приховував, що якщо станеться щось серйозне, то піде до війська або територіальної оборони і буде захищати Україну».
Про те, що їхній єдиний син вирішив обороняти Чернігів, його батьки дізналися вже постфактум, ввечері 27 лютого, коли Андрій попросив привезти теплий одяг. Наступного дня рідні та друзі втратили з ним зв’язок.
«Ми нічого не знали, що з ним. Лише 3-го березня дізналися, що 28-го числа він отримав поранення, несумісне з життям. Він був на блокпосту десь на ЗАЗі. Почався обстріл. Він отримав осколкове поранення. Його доставили до обласної лікарні, намагалися прооперувати, але все було марно. 1 березня його не стало».
Власної сім’ї Андрій не мав. Його батьки зараз на Західній Україні, розповів Валерій. За тиждень вони мають повернутися до Чернігова і поховати сина.
«Поки його не поховали, тіло в морзі. Батьки хочуть приїхати і поховати його самі. У матері дуже болить серце, вона приймає ліки. Коли дзвонить – плаче. Вона попросила мене і ще кількох людей організувати похорон Андрія, підготувати все. Намагаємось це зробити. «Яцево» ж поки закрите, там дуже небезпечно, а вони його хотіли саме там поховати. Їм зараз дуже важко і морально, і фізично. Він був єдиним сином, вони його любили усім серцем».
Андрій був прекрасним другом, каже Валерій. Любив свою 5-річну хрещеницю і завжди приносив їй подарунки.
«Моя дочка його дуже любила. Зараз вона часто його згадує, питає, коли поїдемо до хрещеного. Він любив дітей і хотів мати своїх».
