Сергій Шурута – марафонець, учасник міжнародних змагань, який пересувається на інвалідному візку. 24 лютого він був удома, в селі Трисвятська Слобода біля Чернігова. Прокинувся, коли почув два потужні вибухи. З новин в Інтернеті дізнався, що почалася війна. Каже, спочатку навіть думки не було кудись виїжджати або навіть ховатися: в будинку було світло, вода, газ. Вибухи чув, але вони були далеко, та згодом ставали все ближче й ближче.
Спав у підвалі, сидячи у візку
Десь за десять днів від початку воєнних дій від сусідів дізнався, що можна ховатися в укритті на території села – де саме, Сергій не називає з питань безпеки, бо навіть в телефонних розмовах між односельцями не вказували конкретне місце.
"Це був підвал, там було безпечніше, як порівняти з перебуванням удома. Там ховалося приблизно 60-70 чоловік – і діти, й дорослі. Людей для такого приміщення багато, тож було тіснувато, трохи не вистачало кисню. Коли не стало світла, по кілька годин працював генератор, щоб люди могли зарядити телефони та закип’ятити чай", – розповідає Сергій.
Зв’язку не було, тому мобільний телефон використовував як радіоприймач, щоб дізнатися новини.
Чоловік каже: приходив до сховища десь о четвертій-п’ятій вечора, додому повертався зранку. Ночував в підвалі три-чотири дні, а потім одну ніч проводив удома – щоб відпочити, адже спати в підвалі доводилося здебільшого сидячи.
Розповідає, як в один з таких вечорів удома його будинок мало не потрапив під обстріли:
"Світло тоді ще було, але я не вмикав, рухався по дому в темряві. Вийшов на кухню й дивився у вікно, коли почався обстріл "Градами". І за 150 метрів від мого будинку стався перший вибух, я в темряві побачив вибух від "Граду", такий "феєрверк" був, таке відчуття, що на мене летять. Я сховався в коридорі в середині дому, думав, що прилетить в мій будинок. Але пролетіло повз мене. Потім побачив, що в Зарічному (село через дорогу від Трисвятської Слободи – ред.) палає п’ять будинків".
Після цього Сергій кілька днів ночував у сховищі, а потім знову вирішив залишитися вдома. Натопив хату дровами – газу, так само як світла й води, вже не було. Ліг спати, а приблизно о 4:30 ранку пролунав вибух.
"Дуже потужний вибух, і я почув, як посипалося скло з вікон. Потім відразу другий вибух. Вся кімната – вітальня – була засипана пилюкою й склом. Я трохи прибрав скло, щоб не пробити колеса візка, й знову ліг спати".
На ранок Сергій побачив, що цілими в будинку залишилися лише два вікна, деякі повилітали з рамами, й було пошкоджено дах. Така ситуація, каже, була на всій вулиці. Виявилося, що дві бомби впали поблизу дороги в Зарічному.
Після цього чоловік вже не ночував удома – без вікон у хаті було нуль градусів. Разом з другом готували їсти у дворі на мангалі під звуки вибухів.
Евакуація: дорога, якій нема кінця
Від знайомих дізнався телефони благодійної організації, яка може допомогти з евакуацією, зателефонував туди й зареєструвався. Потім кілька разів нагадував про себе, і на четвертий день Сергієві повідомили, що за півтори години він має бути в Чернігові на місці евакуації.
В цей час, розповідає, саме оголосили повітряну тривогу.
"Треба було вирішити – перечекати чи їхати. Часу залишилося мало, я вирішив їхати, а дорогою почув гул літака. Я трохи з траси з’їхав і упав на траву для безпеки, тому що не знав, де можуть бути вибухи. 10-15 хвилин перечекав, заліз на візок та поїхав додому. Взяв рюкзак, сумку й одразу поїхав на блок-пост. Там попросив бійців, щоб мені допомогли дістатися Чернігова. Вони зупинили автомобіль, посадили і я вже за 10 хвилин був у місті".
Сергій каже: був у місті вперше після початку війни, тому було дуже незвично й моторошно бачити руйнування, особливо вразив готель "Україна".
Близько двох годин чекав своєї черги за списком, щоб сісти в мікроавтобус, каже, було дуже багато людей – жінок, дітей, людей похилого віку.
До Києва їхали об’їзними шляхами сім годин. Там людей зустріли, погодували й поселили до готелю. А наступного дня автобусами повезли до Молдови, а саме до Кишинева, – це ще 20 годин у дорозі. Після пів дня відпочинку Сергій сів на автобус до Німеччини, цей переїзд тривав 52 години.
"Зупинки були часто, тому що малі діти були, треба ж вийти було погуляти, подихати свіжим повітрям. Мені трохи допомагали люди вийти подихати й відвідати туалет, але я лише тричі за весь час виходив. Спеціально пив мало води, щоб не було потреби виходити. Це дуже важка дорога була. Я потім два тижні відновлював сили", – розповідає Сергій.
У Німеччині, розповідає Сергій, українців зустріли добре, особисто за ним приїхали за пів години після прибуття й відвезли в родину, де він прожив чотири дні. Потім знайшли окреме житло.
Нині Сергій Шурута перебуває в пансіонаті для людей поважного віку. За його словами, тут хороші умови проживання: має окрему кімнату зі всіма зручностями й мінікухнею.
"Є великий ліфт, спускаюся, виїжджаю на вулицю безперешкодно, все доступно для візка. Місто маленьке, я за три дні з ним ознайомився, тепер орієнтуюся непогано", – каже чоловік.
Він намагається вести активний спосіб життя, пересуватися містом своїм ходом, щоб не втрачати форму й надалі брати участь в марафонах.
"Зараз невеликі проблеми з візком, і мої німецькі друзі працюють над тим, що знайти мені візок активного типу, щоб я був і далі мобільний та брав участь в марафонських забігах".
Також Сергій почав вивчати німецьку.
"У мене в планах – шукати роботу. Але для цього потрібно, як мінімум, володіти мовою на рівні спілкування. Поки вивчаю самостійно, використовую матеріали, доступні в інтернеті. А згодом мене пообіцяли записати на курси".
Читайте також:
Бліндажі, розтяжки, нерозірвані снаряди: як росіяни окопалися біля Чернігова. Репортаж
