Дуже хоче додому, сумує за тишею, друзями та за новим костюмом, який придбала напередодні вторгнення. Жителька Новоселівки Альона Полегенько розповіла свою історію війни та виживання в "Монологах блокадного Чернігова".
Я до останнього не вірила, що війна почалася насправді
24 лютого о 6:20 мені зателефонувала подруга і повідомила, що почалася війна. Я не повірила, але коли побачила скільки техніки їде на виїзд з Чернігова (а ми живемо в Новоселівці), до мене дійшло, що все не так просто, і ми одразу поїхали до батьків у Чернігів. В місті ми пробули 8 діб і всі ці дні ми просиділи у льосі. Але безпечним це місце не було, адже сталося так, що саме ця околиця (приватний сектор) потрапила під масивний обстріл з перших днів.
Ми почули свист і за секунду нас відкинуло вибуховою хвилею
Ми, спочатку, не замислювалися про евакуацію, але потім сталося те, що спонукало нас покинути місто. Напередодні дня, коли ми виїхали, недалеко від нас прилетіла ракета. Ціллю виявилася школа, де були волонтери, які готували їжу. Я із чоловіком стояла на вулиці, біля льоху, де ми ховалися. Ми почули свист і за секунду нас відкинуло вибуховою хвилею. А наступного дня поруч вже горів будинок. І це була остання крапля, адже мозок і нервова система вже просто не витримували. Я боялася за дитину, за родину. Часом, мені здавалося, що я божеволію.
Вранці ми сіли в машину і поїхали до іншого регіону і, дякувати Богові, ми проїхали без "пригод". Молилися весь час, поки їхали. Дорогою нам допомагали незнайомі, але добрі люди: поселили у будинку на ніч, нагодували. Ми одразу знали, куди ми поїдемо, тому коли ми приїхали, нам надали житло. Цілком безкоштовно і на необмежений строк. Зараз ми отримуємо гуманітарну допомогу.
Ми відбудуємо наш дім
Дуже хочу додому. Дуже. Аж серце щемить. З Новоселівки з початку війни виїхали не всі жителі. Наприклад, там залишилася мати мого чоловіка, не захотіла залишати дім і господарство. Але за 10 днів її вивезли, як і інших, адже там неможливо було знаходитися через обстріли, ракети, велику кількість зруйнованих будинків. Евакуації не було, як такої, всі вибиралися, як могли: пішки, на колесах… Та тепер я не просто повернуся до Чернігова. Ми приїдемо відбудовувати наш дім у Новоселівці, адже дім дуже постраждав від бомбардувань: стіни стоять, хоч і знатно зіпсовані, але даху нема, стеля лежить на підлозі засипана землею. Отже, жити нема де. Не беруся стверджувати, але те, що мені розповіли, то значної частини нашої Новоселівки вже немає. Та ми все відбудуємо. Дім не буде таким, як раніше, але це знову буде наш дім.
Взагалі, я хочу повернутися і не просто відбудувати свій дім. Я хочу із родиною ще й допомогти людям. Хочу допомагати відбудовувати місто. Скільки буде можливостей і сил, буду допомагати. Маю надію, що так і буде.
Про гарні і погані новини з Новоселівки
А ще, я дуже скучила за нашим собакою (друзі залишили його там у себе і піклувалися про нього). Він живий, здоровий.
Нам також повідомили, що вціліла корова моєї свекрухи! Напередодні війни народилося телятко. Так і воно вижило. Це справжнє диво. І тут само собою вирішилося питання, що корову доїти було не потрібно, природа сама про все подбала.
Я згадала ще оду приємну новину. Серед моїх родичів не залишилося там нікого. Але дехто лишився. Наприклад, наші сусіди навпроти. З ними рівно місяць не було зв’язку, донька просто втрачала розум від хвилювання. Найстрашніше, ніхто не знав, де вони: виїхали чи ні. Ми просили людей перевірити, якщо буде можливість. І навіть коли вони прорвалися у Новоселівку, у дворі нікого не було, стукали, звали, але на голоси ніхто не відзивався. І днями ми отримали радісну звістку, що вони живі-здорові. Весь цей місяць вони ховалися у підвалі.
Але попри гарні новини, нам повідомили й про те, що Новоселівкою "гуляють" мародери. Це нам наші друзі розповіли, які час від часу навідуються туди, щоб проконтролювати. Двох нещодавно спіймали і передали в руки поліції. Але люди кажуть, що інших мародерів це не зупинило.
Читайте також:
"Порятунок, якого могло не бути". Переселенці з Чернігова – про евакуацію на Кіровоградщину
Все буде добре і я буду просто жити
Сильного розчарування в людях у мене зараз немає. Хоча, через події цього березня, у мене дещо змінилося ставлення до декого, з мого оточення, в тому числі. Просто показали себе у всій справжній "красі". Маски скинуто. Ні, якоїсь особливої зради не було, але… Я зробила собі нотатки щодо цього і висновки. Радує, що щирих і добрих людей я зустріла більше. Наприклад, там, де ми поки ще живимо, житло нам надав зовсім чужий чоловік. Сказав: "Живіть, скільки потрібно". І копійки не попросив.
Насправді я й сама змінилася. Відбулася радикальна переоцінка цінностей. Більше стала цінувати саме життя, радуватися дрібничкам. Зрозуміла, що ті проблеми, які мене мучили, то зовсім були і не проблеми. Дай Боже, все буде добре і буду просто жити і радуватися кожній хвилині.
Як не безглуздо це зараз звучить, я сумую саме за цим
Сумую за домом, за вечерями в сімейному колі, за прогулянками із подругами, за друзями. Та просто за вихідним перед телевізором (сміється)! Сумую за приготуванням шашлика у дворі. Сумую за тишею. Так, саме за тишею. Чи скучила я за якоюсь річчю з дому? Мені тривалий час снилося, що я приїжджаю додому і починаю збирати свої речі. Ми поїхали з дому у чому були: спортивні штани, футболка, кофта, зимові чоботи, куртка. Все. Так от. Напередодні війни я купила собі дуже красивий костюм, мріяла про нього, відкладала кошти. Але я так хотіла його купити (сміється)! Встигла одягти один раз. І, як не безглуздо зараз звучить, я сумую саме за цим костюмом (знову сміється). Що поробиш – жінки. Але водночас, я зрозуміла, що речі не мають значення. Так зараз скаже більшість. От ми тепер живемо в одній футболці, в одних штанах і цього цілком достатньо… Ми всі живі і ми щасливі від цього. Раніше ми цього не усвідомлювали.
Щоб я змінила після війни?
Щоб я змінила після війни? Не знаю. У мене зараз немає відповіді, адже я не знаю, що буде із моїм життям надалі.
В перший день, коли закінчиться війна, заплачу
Що я зроблю в перший день, коли закінчиться війна? Заплачу. І буду довго плакати. На початку війни я трималася, не плакала. І от я поплачу і буду збиратися додому. Чи є що збирати у зворотню дорогу? Так, я трішки оновила гардероб (сміється). Кофтинка з’явилася, нові штанці. Добрі люди подарували. Гуманітарна допомога також була, якісь прості речі. Тобто їхала з Чернігова в одному спортивному костюмі, а тепер є що пакувати у валізку (сміється). Хоча, я вже думала, що я, все ж таки, повернуся додому в тому, в чому поїхала, а новий гардероб залишу тут, де ми зараз перебуваємо. Можливо, він когось ще виручить. Нехай люди носять. Проте, одну річ я на пам'ять заберу: іграшкових плюшевих ведмедиків. Нам тут подарували.
Я їх усіх просто ненавиджу
Якщо запитаєте, які у мене почуття від усього, що стало із нашим містом і людьми в Україні, я відповім просто: я ненавиджу тих, хто прийшов до нас із війною. Я їх усіх просто ненавиджу! І хай Господь мене простить. Може, так і не можна говорити, але я хочу, щоб і вони на собі це відчули. Іншого нічого не хочу і іншого почуття до них не маю. Я просто хочу, щоб усі наші люди були живі. Усі. Щоб це скоріше скінчилося. А для тих, хто до нас вторгся, все наше горе нехай зворотно повернеться. Багаторазово. Ні. Нехай зворотно їм повернеться ще більше. Ось саме цього я хочу. Більше нічого не хочу.
Читайте також:
Людей катували і вбивали: репортаж із села Ягідне біля Чернігова
