У квітні 22-річний чернігівець Костянтин Руденко мав стати батьком. Він дуже чекав на сина. Але вони ніколи не познайомляться особисто. Російські ракети відібрали у Костянтина життя, а в ще ненародженого Артема – татка. 13 березня, коли не було й 6-ї ранку, військові рф обстріляли Яворівський полігон на Львівщині. Костянтин був там інструктором, готував чоловіків до служби. Його 19-річна вдова Соломія каже, навіть уявити собі не могла, що її чоловік загине не на передовій, а на західній Україні, за 25 кілометрів від польського кордону.
«Я прокинулась о 5-й ранку від вибухів, але я чомусь не подумала, що це саме вибухи, тому що ми жили у місті, яке дуже близько до польського кордону. Я ніколи не могла б подумати, що там щось схоже взагалі може бути. Десь о 5:50 він мені подзвонив і сказав, що чує вибухи, але щоб я не переживала, бо це не в них, а десь на полігоні. Він тоді був у казармі».
Так почався ранок 13 березня 2022 року. Львівщина. Соломії, яка на 9-му місяці вагітності подзвонив чоловік. Костянтин Руденко служив за контрактом, був інструктором на Яворівському полігоні.
Ще в дитинстві Костянтин дуже чекав, коли йому прийде повістка до армії. Повістки він дочекався, пройшов строкову службу на західній Україні, потім підписав контракт. У Львові познайомився з майбутньою дружиною Соломією. Незабаром повіз її на Чернігівщину знайомитися з рідними.
«Він мене познайомив зі своєю мамою, з сестрами, з вітчимом. Він показав мені своє місто, мені там дуже сподобалося. Він взагалі дуже любив Чернігів. Він хотів, щоб ми там жили після закінчення його служби. Ми потім ще часто туди приїжджали в гості».
Щоб бути ближче до коханого, Соломія переїхала зі Львова до Новояворівська – містечка поряд із військовою частиною, де служив Костянтин. Вони побралися, а весілля планували влаштувати у листопаді чи грудні, коли у Костянтина закінчиться контракт. Коли хлопець дізнався, що Соломія вагітна, був дуже радий і одразу знав, що у нього буде син.
«Це була запланована вагітність, він дуже зрадів, коли дізнався, що я вагітна. Він одразу якось відчував, що у нас буде синочок, придумав йому ім’я – Артем. Тому коли на УЗД сказали стать дитини, для нього це ніби не було несподіванкою, але він все одно був дуже щасливий, що буде хлопчик. У нас із чоловіком були плани на життя».
Ці плани зруйнувала росія. Після початку повномасштабної війни рф проти України Костянтин навчав найголовнішому добровольців, яких привозили до них у частину перед розподілом в різні точки України.
«Він мені розказував, що йому дуже важко, він томиться. В перший тиждень, коли все почалося, він майже постійно був на службі, міг тільки на годинку вирватися додому. Потім він попросив, щоб добу бути в наряді і на добу його відпускали додому, аби побути зі мною і синочком. Він його дуже любив і сумував».
13 березня Костянтин саме був у наряді. Додому до дружини він мав повернутися о 10-й ранку. За 4 години перед цим у містечку пролунали вибухи. Соломія зідзвонилася з чоловіком.
«Я тоді чула шум хлопців, вони, напевно, спускалися в підвал, як мали робити за правилами безпеки. Він сказав, щоб я теж спустилась у підвал, тому що ми жили на 5 поверсі, це небезпечно. Але я вирішила, що все-таки не хочу спускатися, що перечекаю вдома. За 5 хвилин я йому передзвонила і він був уже недоступний. Я дзвонила йому ще раз і ще раз, але на зв’язок він не виходив».
Спочатку дівчина думала, що вони ще ховаються у підвалі. Потім, коли дізналась про зруйновані казарми, – що Костянтин допомагає розбирати завали. Була думка, говорить Соломія, що може він потрапив до лікарні і не має змоги їй подзвонити.
«Коли проходило все більше годин, вже ближче до вечора, десь о 17-ій, наш спільний знайомий зателефонував до якогось командира Кості. Той сказав, що його тіло вже знайшли і що це точно він. Але я все одно не могла в це повірити. Мені тоді стало дуже погано, я потрапила до лікарні. Наступного дня інформація підтвердилася, але мені до останнього про це не говорили».
Тіло Костянтина першим опізнав його найкращий друг, який незабаром мав стати кумом. Потім – тато Соломії. Дівчині сказали, що їй краще не треба на це дивитися. Опізнали тіло за спільними тату, які пара зробила, коли тільки почала зустрічатися. На кілька секунд поглянути на чоловіка Соломія змогла вже перед похороном.
«Мені здається, якби я не побачила, то я все своє життя думала б, що він живий. Бо не міг мій чоловік загинути, враховуючи, що він не був на лінії фронту чи десь там, де стріляють. Скільки ж впало тих ракет і одна впала саме на їхню казарму, і на ту частину будівлі, де він був. Ми туди їздили, інша половина казарми ціла. А та половина, де був він, її вже просто немає. Ті хлопці, які спустилися в праву частину підвалу, були живі. А ті, які разом із моїм чоловіком спустили в ліву частину, – загинули. На них впала кількатонна плита. Лікар сказав, що, принаймні, Костя не мучився довго, у нього була легка смерть».
Дівчина каже, важко усвідомити, що її чоловік загинув не в боях, не на лінії фронту, а на західній Україні, за 30 кілометрів від Львова і за 25 кілометрів від польського кордону. Бо ж вона думала, що йому пощастило бути саме там, і майже не хвилювалась за нього.
«Там був дуже великий навчальний центр, полігони. Всі, мабуть, розуміли, що можуть влучити і в них, але сподівались, що їх це омине. Але якби вони в той момент були десь у наметах, в полі, кількість жертв була б набагато меншою».
Поховали Костянтина на Львівщині, бо везти тіло на його Батьківщину було небезпечно. На похорон з села під Черніговом змогла вибратися і його мама. Вона намагається триматися заради молодших доньок, розповідає Соломія.
Зараз дівчина з квартири, де планували майбутнє з чоловіком, переїхала до своїх батьків. У цьому місяці має з’явитися на світ їхній із Костянтином синочок. Його назвуть Артемом, як того й хотів його тато.
«Дуже шкода, що він не знатиме тата. Але він буде завжди пам’ятати про нього, я буду йому показувати спільні фотографії, речі Кості, я їх залишила на пам’ять – його годинник, браслет, куртку, у якій його знайшли. Я сподіваюсь, що синок завжди буде його пам’ятати, любити і поважати. А він нам буде з неба завжди допомагати».
Соломія каже, намагається триматися з усіх сил, бо розуміє, що постійне нервове напруження шкодитиме дитинці. А чоловік хотів би, щоб із сином все було добре.
«Коли почалася війна, мій чоловік казав, щоб я не переживала, що скоро все закінчиться, ми обов’язково всі переможемо. Зараз я теж думаю і сподіваюся, що скоро це все закінчиться. Я постійно дивлюся, що гинуть хлопці віком, як мій чоловік. Це дуже боляче, тому що у них усіх залишилися дружини чи дівчата, діти, батьки. У них ще все життя було попереду, а ця війна їх забрала. Але вони назавжди залишаться Героями для України, всі будуть їх пам’ятати, шанувати. Ми мусимо перемогти, щоб всі ці смерті не були просто так. Щоб наші діти жили в мирі і не знали, що таке війна».
