Руслану Халевському 51 рік. Він допомагає евакуйовувати людей та розвозить гуманітарну допомогу. Останні 7 років він проживає в Ізраїлі в місті Петах-Тиква. Чому він не покинув країну, коли пропонувало посольство, та який тепер розклад в ізраїльського волонтера у Чернігові – читайте у матеріалі Суспільного.
Я б не зміг потім собі пояснити…
Ще до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну наше Ізраїльське посольство пропонувало покинути Україну. Тому, що я і моя дружина Оксана – громадяни Ізраїлю.
Хто хотів, той поїхав. Ми вирішили залишитись. Я б не зміг потім собі це пояснити й себе ошукати. Особисто нам з посольства ніхто не дзвонив: ні мені, ні дружині. Вся необхідна інформація була на сайті. Територіально вони переїхали одразу до Львова та розвернули там госпіталь.
Один раз приніс з дому теплі речі – і залишився допомагати
Я був знайомий із хлопцями з єврейського товариства, вони саме готували відправку людей. Прийшло 200 людей евакуйовуватись, а там всього одна людина була. От я і залишився допомагати.
Один раз приніс з дому теплі речі, бачу там потрібні люди, роботи багато, а людей не вистачає. Так і став волонтером в одному із громадських центрів.
Привілеї ізраїльтянам немає. Ми всім допомагаємо
У нас є два напрямки роботи: поміч при евакуації, коли це було можливо, та доставка продуктів та ліків.
Допомагаємо як громадянам Ізраїлю, у яких є родичі, знайомі у Чернігові, так і всім, кому потрібна допомога.
Вони подають в Ізраїлі списки, потім – в Україну, а куратор волонтерського центру надсилає вже електронні списки нам. Там може бути від 30 адрес, а ми вже їздимо перевіряємо, питаємо, що потрібно людям. Для нас неважливо, хто людина по націоналісті, релігії.
Іноді буває так, що людину тяжко знайти. Хто у підвалах сидить, хто де. Мобільний зв’язок працює погано. Є райони, де взагалі його немає. Підзарядити телефони, теж проблема. Бувало і більше сотні людей в одному сховищі було, у тому числі й маленькі зовсім діти.
Перевірити, посадити, заспокоїти
У нас є свій штаб, куди привозили людей для евакуації. Вони й ночували, бо зранку не всі можуть добратися, і зручніше так – всіх з одного місця забрати та вивозити. Тільки так і потрібно робити, я вважаю.
Приїжджали автобуси, привозили гуманітарку, їх розвантажували й в ці машини забирали людей, а ми назад везли гуманітарну допомогу. Робота полягала в тому, щоб звести людей до пункту збору, перевірити список, посадити, заспокоїти. Для цього нам потрібні легкові авто.
Коли не вистачає машин, звертаємось до людей, знайомих. Ніхто не відмовляє з тих, хто залишається у Чернігові.
Коли евакуація стала неможливою, то стало складніше (23 березня, російська авіація знищила автомобільний міст через Десну з Києва до Чернігова, – ред.). Людям доводилось йти пішки 1,5-2 кілометри. А у нас були й люди з інвалідністю, на візках, просто вже у похилому віці. Налічувалось понад 200 людей, а це досить складно все врегулювати.
Наразі проблема – логістична, це пов’язано з мостами. Є фури із гуманітаркою, але як їх доставити? І з кожним днем стає гірше, закінчуються запаси продуктів та ліків.
Буває, що весь день працюємо, іноді за півдня справляємось. Фізично неважко бігати туди сюди, головне – допомогти людям.
Під час війни пише вірші
Перший свій вірш я написав 6 вересня 2021 року. Зараз у мене одна військова тематика, інше в голову не йде. Навіть пробував подивитись фільм, разів три вже, і не можу. Як художник пише картини, так і я – вірші. Воно само приходить. Якщо щось починаєш видумувати – це вже не творчість. Творчість приходить сама.
Вірші пишу російською і користуюся нею в побуті. Принципово не буду від неї відмовлятися. На мій погляд, це мова Пушкіна, а не путіна.
Чоловіки потрібні Чернігову
Я вважаю, що треба робити те, що вмієш. Велику проблему я бачу ось яку.
Коли був міст, виїжджали жінки й діти, це на першому місці та абсолютно правильно. Але в місті залишилося багато людей, про яких потрібно турбуватися, пенсіонери, старенькі. Коли люди не залишаються турбуватися про них, не вертаються чоловіки, ось це – образливо.
Не треба в прямому сенсі воювати, – лише турбуватися про своїх дідусів і бабусь. Вони хворіють, ліки треба діставати, годувати – продуктів теж мало.
Людей похилого віку треба вивозити, забирати із собою.
Багато чернігівських бізнесменів віддають генератори і для потреб військових, і для населення. Ресторани та кафе готують для всіх їжу. Всі допомагають, як можуть. Люди молодці. Точково панікують, масово – ні. На вулицях на мангалах готують собі їжу.
Не вірю досі очам: наче якийсь голлівудський фільм чи Сирія
І навіть після перемоги, я не поїду в Ізраїль. Дивлюсь на своє місто і бачу, що треба довго ще тут бути. Треба ще відновлювати, відбудовувати все. А як же я покину рідне місто? Ні.
Деякі райони дійсно мають спустошений вигляд, багато знакових місць постраждало (стадіон імені "Гагаріна", бібліотека, молодіжний центр, готель "Україна"). Архітектурні цінності поки всі цілі, сподіваюсь так і буде.
Інфраструктура постраждала. У більшості містян немає води, електроенергії.
Не вірю досі очам, наче якесь голлівудське кіно чи якась Сирія. Особливо це у житлових районах, де падали бомби.
Читайте також:
"Навіть якщо знищать, буду підіймати його з попелу", – лідерка гурту "ONUKA" про будинок у Чернігові
