Її мама помирала на очах, від кульового поранення загинув молодший брат її чоловіка. Діані Ємельяновій куля влучила в стопу, лікарям довелося ампутувати 4 пальці на нозі. Зараз вона у лікарні готується до операції. Суспільне розповідало про загибель 15-річного Максима 9 березня, який виїжджав із Чернігова у тій же машині. Нам вдалося зв’язатися з Діаною і дізнатися, як це відбулося від очевидця.
Що це не наш танк, ми зрозуміли пізно
9 березня, ранок. Ми довго стояли в тягнучці, щоб виїхати з Чернігова. Було спекотно, я роззулася в машині. В салоні було ще троє людей: моя мама, чоловік (за кермом), та його молодший брат – 15-річний Максим. Коли виїхали з Количівки, там різкий поворот ліворуч. І там одразу стояло 3 танки. Що це не наші танки, ми зрозуміли пізно. Стояли вони в кущах за поворотом. Побачили червоний прапор. Саша, мій чоловік, одразу почав газувати. Вони відкрили вогонь, таке враження, стріляли з усього, куль не шкодували. Машина проїхала метрів 200 і заглохла, далі вона не їхала, кудись вони таки влучили.
Саша почав кричати: “Всі виходимо з машини”. Ми всі вийшли, окрім Максима. У Саші брата (він був на задньому сидінні разом з моєю мамою) вже були закатані очі, кров з рота, дірка в спині була 3 сантиметри.
Мама більше повзти не могла…
Ми втрьох з мамою почали відповзати від машини. Ми запитали один в одного, хто цілий. У мами все з боку висіло. Ще в машині її поранило в живіт, але вона ще з нами говорила. Вона розуміла, що відбувається, вона коротко відповідала. Відповзли метрів 100 і завмерли. Саша мені перев’язав ногу. Ще в машині я помітила, що мені відірвало палець, я була без взуття. Болі не відчувала. Вони (російські солдати) почали до нас підходити. Моя мама більше повзти не могла… «Я тебе дуже, дуже сильно люблю!» Це було останнє, що ми сказали одна одній.
Нас переслідували, ми чули їхні голоси, чули, як гілки ламаються під танком. Це все важко пригадати, ми з Сашком почали повзти далі. Я пам’ятаю якісь болота, ми їх переповзали. Вже потім нам сказали, що туди навіть місцеві бояться ходити. Ми повзли близько 3 кілометрів так. Далі було поле, там перед цим саме був бій, воно все горіло. Це був шок і жах!
Це поле потрібно було швидко пробігти, там вже повзти не вийшло. Ми в дорозі ще один танк побачили. Якось ми дісталися до нашого блокпоста, там вже Катеринку (ред. церква у Чернігові при в’їзді в місто) було видно. Мене поклали на носилки і в лікарню повезли. Одразу почали робити операцію. Тоді тільки я відчула, що болить нога.Я бачила, що на нозі немає 2 пальців, а потім лікарі сказали, що довелося ампутувати 4. Пересуваюсь на милицях, на цю ногу не ризикую ставати. Потрібно робити ще одну операцію (ред. станом на 26 березня операцію ще не зробили. Діану та Сашу перевезли на Західну Україну).
А маму і Максима ми не поховали, вони так і лишилися там, ніхто точно не знає. Десь там стоїть наше авто з усіма речами. Намагалися зв’язатися із жителями Количівки, нам розповіли, що їх могли поховати в яблуневому саду. Туди нікого не пускають. Ми будемо вдячні за будь-яку інформацію про наших рідних.
Читайте також:
“В Чернігів ми так і не потрапили”. Журналіст 1+1 отримав осколкове поранення дорогою в місто
