«Після того, що ми пережили, вони мені, як діти, а я їм, як мама». Наталія Песоцька – вихователька Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Майже 3 тижні жінка разом із 30-ма вихованцями, найменшому з яких 3,5 роки, а найстаршому – 16, та двома власними малолітніми дітьми ховалися від бомбардувань. Спочатку у підвалі центру, де до війни зберігали овочі. Коли ж російський снаряд влучив у заклад, а підвал мало не завалило – втікали до церкви під обстрілами. 18 березня Наталії разом із дітьми вдалося вирватися з Чернігова на західну Україну.
У проєкті "Монологи блокадного Чернігова" Наталія Песоцька розповіла, чому не покинула вихованців та що їм усім довелося пережити, перш ніж дісталися до місця, де діти нарешті змогли помитися і нормально поїсти.
24 лютого мала бути чергова зміна на роботі
О 6:30 мені зателефонував чоловік, він працює в Києві, і каже: «Наташо, розпочалася війна. Збирай документи, збирай гроші, по мінімуму речей». А мені виходити на зміну. О 8-ій годині ранку я повинна бути на роботі. З 8-ї ранку і до 8-ї вечора. Я у такій судомній лихоманці (бо розум не хотів цього сприймати, яка війна?) зібрала гроші, які були, документи свої, дитячі, чоловіка. Забрала своїх дітей і поїхала в напрямку до роботи, до центру. Доїхати впритул до зупинки ми не змогли, бо вже йшла колона транспорту військового. Наші хлопці повитягували руки з вікон, картузи свої, і кричать «війна!» Маршрутчик нам відчинив двері, мені ще дві зупинки було до роботи, ми вибігли з цієї маршрутки, люди всі біжать, «швидкі їдуть». Одна за іншою на великій швидкості летіли «швидкі». І ми зрозуміли, що, дійсно, війна. Що це везуть поранених. Я схопила дітей за руки і ми бігли до роботи, оці дві зупинки. Бігли в такій істериці, в такому жаху. Всі люди кудись їдуть, кудись біжать. І ми біжимо. Поряд з роботою живе моя рідна сестра. Я дітей до неї закинула швиденько, а сама побігла на роботу.
Дві доби працювала, дві доби була у сестри, змогла ненадовго з’їздити додому
І знову мені заступати на зміну. Я знов забираю своїх дітей і разом з дітьми їду на роботу. Знову їх закидаю до сестри, а сама пішла на роботу і вже звідти не виходила. Коли почалося бомбардування, нас почали обстрілювати і бомбити, я від сестри забрала дітей до центру. Уже неможливо було бути у кімнатах, у приміщенні, тому ми з дітьми спустилися до підвалу. Там постелили матраци, взяли постіль. І з дітьми, їх було 35, ми спустилися вниз. Ми вже ночували там, у підвальних приміщення, зовсім непристосованих – там буряки, картопля зберігається. Але вже просто не можна було перебувати у приміщенні. П’ять чи шість діток батьки приїхали і забрали, у кого була можливість. А 30 діток лишилися.
У підвалі жили тиждень, поки в центр не влучив снаряд
І ми там 7 днів жили у підвалі. Поки снаряд не влучив у наше приміщення. Ми тоді були у підвалі, снаряд влучив у центр з іншого боку, не з того, де ми сиділи. Це просто врятувало нам життя. Коли почали бомбити, відійшла плита верхня, яка була над нами. Слава Богу, що вона не впала і не придавила нас. Ми просто кричали. Я кричала молитву Божій Матері, а діти повторювали за мною. Просто кричали. І, мабуть, Господь нас почув, що ми не загинули там.
Тоді ми зрозуміли, що тут, навіть у підвалі, небезпечно. Треба шукати інше місце для прихистку
Біля нас була церква, Троїцько-Іллінський собор. Там сказали, що, звичайно, приходьте. Від нашого центру до церкви десь 7 хвилин. І ми перебіжками, по двоє діток, взялись за ручки і під обстрілами бігли туди до церкви. Решту 11 днів жили в церкві. Там нам дали кімнатку у духовному училищі, десь 16 квадратів. І 30 людей. Постелили матраци на підлозі, стояло там 5 двоповерхових ліжок. Малеча лягла по двоє на ліжка, а старші, дорослі і я спали на цих матрацах. Спали – то м’яко сказано. Діти застудилися у підвалі, нежить і кашель почалися. Кожні 15 хвилин якась дитинка просилася до туалету. Туалет у нас був там, де ми і спали. Відключили світло, воду, тепла в нас не було. О 6-ій години наступала комендантська година, і двері училища закривалися на замок. Ні світити ліхтариком не можна було, ні телефоном. Ми, як мишки, з 6-ї години вечора на цих матрациках сиділи. Я вже їм розказувала казки і що могла. Як могла, так і розвеселяла тих дітей.
Потім приїхали чоловіки з тероборони, з автоматами, і сказали, що у вас 15 хвилин на збори
Сказали, що ви маєте швиденько зібратися, ми вас евакуйовуємо, 2 шкільних автобуси. Куди, що – ніхто нічого не сказав. Ми поспіхом, у чому були, які рюкзаки, що вкинули, застрибнули у ці автобуси. Їхали тільки із Господом Богом. І молилися, щоб не дай Боже. Бо були ж випадки, що два автобуси розстріляли з дітьми і вихователями. Їхали до Києва лісами, полями, болотами 9 годин. За 9 годин тільки раз стала колона сходити в туалет. У дітей там і блювота почалася. Тому що ми то підіймалися, то у ями і канави, то знову виїжджали. А дітки маленькі. Колона не зупинялася, водії боялися зупинитися. Поля, якими ми їхали, всі засипані снарядами. Згорілі хати, поле горить, димить. Поміж цими димами і полями їхали. Дякувати Богові, за ці 9 годин, які ми їхали, жодного вистрілу не було.
В Києві сіли у перший же потяг, яким можна було виїхати
Приїхали в Київ на вокзал, там уже нас зустрічали волонтери. Запитали, куди будемо їхати. Я кажу, що нам сказали, що доправлять у Рівненську область. Вони сказали, що зараз на пероні стоїть потяг Черкаси–Івано-Франківськ. «Вас такий напрямок влаштовує?». Кажу: влаштовує. Все, ми сідаємо в потяг і їдемо. Вийшли ми з потяга, нас на вокзалі вже чекала служба Івано-Франківська у справах дітей. Нас привітно зустріли, погодували. І чекали на нас два мікроавтобуси.
Тепер діти у Карпатах
Ми такі змучені вже приїхали сюди. Тут нас обігріли, помилися ми всі, за 11 днів, бо не було ні води, ні світла, нічого. Потрошки ми зараз вже відходимо. У Чернігові треба було деяких дітей заспокоювати. Я б не сказала, що діти були у жаху і відчаї. Можливо, ще і ми, і діти досі не зрозуміли, що війна. Нам не хочеться у це вірити просто. Паніки як такої у дітей не було. Вони були напружені, але зібрані.
Під час війни мої рідні діти кричали, вони емоції свої наверх викидали. Вони кричали і плакали, їм було страшно. А ті діти були стримані, все в собі тримали. Вони так звикли. Життя їх уже настільки побило ще до війни. Собі б може біг світ за очі, а вони організовані такі. Уже вони настраждалися за своє життя.
Вчиняла, перш за все, як жінка і мати, потім – як вихователь
Я не могла не вийти на роботу, хоч і війна. Це відповідальність. Я навіть не знаю, це якесь жіноче, інстинктивне. Таке відчуття, що ти мати не тільки своїм дітям, а ще ж ось ці у тебе. Я працюю в центрі 24 роки, з першого дня, як він відкрився. Я і ці діти – вже одне ціле. Вони не можуть без мене, а я не можу без них. Таке вже ми з ними пережили: такі дороги, бомбардування і все… Вже вони мені, як діти, а я їм, як мама. Якщо є які проблеми, вони біжать до мене, як до мами. Всі розказують все. Я обійняла, поцілувала і все добре, все нормально.
Що робити далі? Повертатися нікуди – центр розбомбили, дім теж
Повертатись мені нікуди. Снаряд упав на наш будинок, на 9-ий поверх, ми живемо на 6-му. Тому дістало й до нас. Не знаю… Просто не знаю, куди нам повертатися.
Ми навіть думки собі такої не допускали, що може розпочатися війна. Хоча ж читали, що війська стягують. Але розум і серце не хотіли вірити. путін – безглузда людина. Навіщо йому це?
Наші колеги з Івано-Франківська зняли сюжет про Наталія Песоцьку та її вихованців.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Андрій Плоский під обстрілами і вибухами гасить пожежі та рятує людей
