Коли тільки-но почали поговорювати про війну, у Киїнці, що поблизу Чернігова, багатодітна мама дитячого будинку сімейного типу Анна Шатирко почала діяти: зі своїми десятьма дітьми, серед яких двоє біологічних і вісім прийомних, обговорювала те, що та як робити їм, якщо розпочнуться бойові дії.
Коли ж снаряд впав неподалік будинку, вибухи стали близькими та безперервними, а сама Анна дивом залишилась неушкодженою після артобстрілу – вирушили у пошуки безпечного місця. Найстарший син вирішив залишитись у Чернігові.
У проєкті "Монологи блокадного Чернігова" Анна Шатирко розповіла, як вона з великою родиною та домашніми улюбленцями втікали від обстрілів та де знайшли прихисток.
Гріли молоко в твердопаливному котлі
Коли почалася війна, ми були вдома. Всі були в ліжках. З самого ранку мій старший син зайшов до мене в кімнату і сказав: "Мамо, почалось". Перші декілька днів у нас було тихо. Ми тільки чули вибухи доволі далеко, але вже за декілька днів ці вибухи стало чути поруч з нами (ми живемо в Киїнці, це передмістя Чернігова).
Коли вибухи почали наближатися до нас, на той час ми підготували свій будинок, зробили його більш безпечним, як могли: позаставляли вікна, ще раз з дітьми проговорили, де у нашому будинку найбезпечніші місця. Будинок двоповерховий, тому ми проговорювали, де і на першому, і на другому поверсі безпечне місце, як обходити вікна, де ховатися, що робити, коли почали стріляти.
28 лютого бомбили Киїнку і бомбили саме те місце, де ми живемо. Наш будинок був побитий осколками, вікна порозбивалися. Але то такі не дуже серйозні пошкодження. Але великий снаряд впав на дорогу, в асфальт, і там залишився стирчати до сьогодні. Це дуже нас налякало. Ми хотіли кудись поїхати, але зрозуміли, що і їхати нема куди. Залишилися вдома. Буквально до вечора ми зрозуміли, що залишились без світла, газу, води і тепла в своєму домі. І я з 10 дітьми одна – було дуже страшно.
Наступного ранку ми якось уже зрозуміли, що нам треба робити. Почали готувати їсти на вогнищі просто під свисти снарядів, залпового вогню. Я пам'ятаю той ранок, тоді я намагалася почати топити вдома твердопаливним котлом і зрозуміла, що мої діти такі голодні, що треба швидко щось придумати. І я прямо в котел засунула каструлю з молоком, аби нагріти його і зробити сухий сніданок своїм дітям. То було дуже страшно.
Бігла, і паралельно зі мною розривалися снаряди
Маючи велику родину, я завжди робила добрі запаси їжі і всього того, що потрібне для життя родини. Проте коли почалася війна, я зрозуміла, що треба просто зараз ділитися з людьми, у яких немає нічого. Мій колишній чоловік працює на хлібзаводі, і він почав привозити хліб до нас у Киїнку, аби нагодувати людей, які живуть поруч із нами. 4 березня я поїхала на хлібзавод, аби купити хлібу собі і своїм сусідам. І саме, коли я під'їжджала до хлібзаводу, там розпочався обстріл із систем залпового вогню. З "Граду", мені здається, (ми, певно, вже всі пережили те, що почали розуміти, з чого стріляють). Я вибігла з машини, почала бігти, і паралельно зі мною розривалися снаряди, які падали на землю. Мене захищала машина, яка стояла, вздовж якої я бігла. Я вибігаю з-за машини і за півтора метра від мене падає снаряд, останній снаряд того залпу, і той снаряд не розірвався. Якби він розірвався, то осколки б, звісно, мене дуже поранили. Я змогла заховатися. І наступний залп "пройшовся" по території автопарку хлібзаводу, а там стояв мій колишній чоловік. Той день я буду святкувати, як другий день народження. Тоді я остаточно зрозуміла, що нам потрібно тікати. Потрібно якомога швидше збиратися і тікати. Але я маю легковий автомобіль і всі ми разом туди не вміщуємося. То я попросила свого колишнього чоловіка, аби він взяв своє авто і ми поїхали разом. Ми так і зробили: заклали речами дві машини, почали виїжджати. Нас курував Фонд "Кожній дитині", Зінаїда Петрівна (заст. директора з реалізації програм – ред.) допомагала на кожному етапі, вона підтримувала нас і керувала нашим переїздом. Ми спробували виїхати, але нічого не вийшло – машина чоловіка зламалась. І в тих умовах, які були, ми не мали можливості полагодити. Я почала телефонувати своїм знайомим і згадала про свою подружку, була вірогідність, що вона одну зі своїх машин залишила у Чернігові. Так і склалося, вони нам відділи свою машину, там навіть було паливо, що ми змогли доїхати до Києва. Це була наша п'ята спроба виїхати з Чернігова. Одного разу на вулиці було -8 градусів, ми простояли на виїзді з Чернігова 10 годин. Дуже зморилися, було дуже тяжко. Ми їхали двома машинами: 12 людей, чотири собаки (з них два стафи), два коти і дві морські свинки. Речей в машині майже не було. Нам зателефонували і сказали: "пропускають" і ми просто сіли і поїхали. Взяли лише найцінніше: дітей, тварин, трошки речей (щоби перевдягтися раз), їжі для тварин. Ми навіть для себе їжі не взяли. Тільки води. Сподівалися на Бога, на те, що він нам допоможе у дорозі.
Дорога з пекла й добрі люди
Коли ми виїжджали, дуже боялися, що стрілятимуть. В Киїнці бомбили постійно, майже не припиняючи. Тому ми дуже переживали. Але з Чернігова і до самого Києва ми не почули жодного вибуху або вистрілу. Це було таке благословення для нас.
Ми приїхали до Києва, видихнули, але в той же час зрозуміли, що не знаємо, де будемо ночувати. Тоді нам на допомогу прийшла тітка моїх прийомних синів, вона радо нас зустріла, забрала наших дітей. В неї маленька квартира, проте вона вмістила дев'ять дітей, нагодувала їх смачнющим борщем. А ми, троє дорослих, з тваринами спали в машині. Але то було так добре – не чути ніяких вибухів.
На ранок Зінаїда Петрівна з фонду "Кожній дитині" направила до нас одного зі своїх працівників, він допоміг нам заправитися, ми трохи купили їжі і поїхали в дорогу. За день ми були в Івано-Франківській області. Мені зателефонував голова територіальної громади, в якій нас поселили. Він нас зустрів, привів туди, де ми мали поселитися – в дитячий садочок.
Нас зустріло ще багато людей, які наготували нам їсти, аби ми не лягали спати голодними. Допомогли нам із нашими торбами, із тваринами, з усім. Було таке враження, що незнайомі люди, які чекали нас все життя. Так було приємно. Кожен день готують дуже смачно і багато. Ні в чому нам не відмовляють, завжди з нами поряд, кожен цікавиться, чи може нам ще щось потрібно. Одягу нам наприносили, що ми тепер вдягнені і взуті. Так приємно, що у нас такі співвітчизники.
Найцінніше – що ми всі разом
Моїй наймолодшій донечці сім років, а старшому сину, який зі мною поїхав – 16 виповнилося вже під час війни. Той син, який залишився у Чернігові – йому 17. Ще коли були розмови про те, що, можливо, почнеться війна найближчим часом, ми з дітьми багато говорили про це, що ми будемо робити. Ми все це проговорювали. Тоді, коли війна почалася – не було в нас якоїсь паніки, ми всі розуміли, що треба робити, як поводитися. І те, що ми переїхали – звісно, не хотілося, але були такі дні, що бахкало просто не припиняючись. Ми просто вимушені були виїхати, і були раді, що у нас це вийшло. Там наш дім, але наша сім'я разом – і це найцінніше. Коли ми вже були в безпеці в Івано-Франківській області, я ходила дуже засмучена, постійно плакала і не розуміла, як мені вийти з цього стану. Я подивилась на своїх дітей, вони бігають по подвір'ю такі щасливі, посміхаються, радіють. Я запитала: "Чому ви так радієте, розкажіть мені?", а вони мені сказали: "Мамо, яка різниця, де ми? Ми ж всі разом!". Найголовніше те, що ми разом.
Мій найстарший син вирішив залишитись в Чернігові, тому що там живе його дівчина, і вони вирішили бути разом. Він залишився захищати свою дівчину. Періодично з'являється зв'язок, і ми можемо дізнаватись, що у нього все добре.
Далі ми плануємо поїхати в Італію, бо там є рідні люди. Коли я була дитиною, то родина італійська приймала мене. Все своє дитинство я провела в Італії. Зараз ці люди запросили нас до себе, вони готові нас прийняти і допомагати нам.
Насправді наші серця краються від того, що ми мусимо виїхати, до останнього не хотіли. Вдома ж і стіни лікують, і земля своя, рідна. У мене вдома залишилось багато квітів, багато друзів, багато всього. Тому, коли закінчиться війна, ми швидко повернемось додому. Будемо відбудовувати свою країну, своє місто, своє село. Будемо допомагати тим дітям, які залишилися в скрутних обставинах. Дуже сподіваюся, що зможемо підтримати їх.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Лишився живим завдяки своїм собакам, — Михайло про шлях до порятунку
