Монологи блокадного Чернігова. Лишився живим завдяки своїм собакам, — Михайло про шлях до порятунку

Монологи блокадного Чернігова. Лишився живим завдяки своїм собакам, — Михайло про шлях до порятунку

Монологи блокадного Чернігова. Лишився живим завдяки своїм собакам, — Михайло про шлях до порятунку
Фото - "Уездные новости"

Виїздив із блокадного Чернігова, рятуючи своїх чотирьох собак. Врешті життя йому вберегли саме вони. Чернігівець Михайло залишив місто через тиждень після початку війни. Згадує, в перші дні ще сподівався «пересидіти» бойові дії у підвалі. Коли часу між сигналами тривоги перестало вистачати для того, щоб піднятися нагору, вирішив поїхати до батьків в глухе село. Наступного дня війна наздогнала його й там.

Залишившись живим завдяки своїм чотирьом хаскі, Михайло разом з батьком та чотирилапими йшли пішки 25 км в пошуках більш безпечного місця. Далі розповідь Михайла про шлях до порятунку, небайдужих людей, які траплялися йому дорогою. А також про те, чому після війни він планує хворіти на коронавірус і не вилазити з боргів.

***

Я родом з Чернігівської області, але майже все життя прожив у Києві. У Чернігів я переїхав за 1,5-2 місяці до початку війни. Знайшов нову роботу, почав нове життя.

Я прокинувся, пішов за кавою. Заходжу в Інтернет, подивитись новини, і душа в п’яти йде. Почав телефонувати мамі. Мама вже в курсі. Таким був початок.

Фото із Інстаграму Михайла: "Мої маленькі герої! Собаки, які бояться петард (що вже казати про салюти), при бомбардуванні міста фашистами трималися краще за мене!"
Фото із Інстаграму Михайла: "Мої маленькі герої! Собаки, які бояться петард (що вже казати про салюти), при бомбардуванні міста фашистами трималися краще за мене!". Фото - Михайло Мостепан

Відсидів я тиждень у підвалі у Чернігові з собаками. Потім друзі мої подзвонили, що будуть їхати все ж таки в село. В село, нікому не потрібне. Бувало, дзвониш батькам, вони в новинах дивляться, що коїться, що в Чернігові стріляють, а в них – тиша. Ми подумали, що треба їхати туди, бо собаки дуже налякані – вони петард та салютів боялися, а тут таке… у квартирі вікна повилітали. Я дякую друзям, вони їхали з дитиною, з котом, і якось ми туди запхалися з чотирма собаками. Прорвалися, заїхали в село. Я нарешті першу ніч спав на ліжку.

І от на другий день ввечері ми пішли до річки з собакою, і я бачу, буквально за сотню метрів від нас – вибух. Здалося, касетна бомба вибухає: гримить, в різні сторони маленькі шматочки розлітаються. Я біжу додому, кажу мамі: «Давайте в погріб». І тоді тиждень ми жили у погребі:

Сидиш у погребі, а у сотні метрів – кулемети, автомати, все вибухає. Ти не розумієш – чи це день, чи ніч – темно, на вулицю не виходиш.

Сказали, що наші хлопці відігнали їх із сусідніх сіл далі, майже під Чернігів. Батько забив вікна. Вирішили, що ночувати будемо вдома. Скільки можна на картоплі спати?

Я взяв собак, щоб вийти в туалет – а собаки страшенно тягнуть до погреба, не хочуть, впираються. Бачу, зараз ошийник злетить через вуха. Кажу: «Мам, я буду ночувати з собаками». Вона: «Я з вами буду». Вона дуже злякалася. А тато лишився вдома, бо там тепліше. Ми вже закрилися, полягали, і тато приходить. Мовляв, як я вас полишу? Буду з вами.

Чую, всі вже засинають, дрімають. Я теж почав провалюватися в сон. І тут прямо над нами починають «Гради» вибухати. Я не знаю, скільки це тривало, здавалося – вічність. Все замовкло, прибігла сусідка: у сусіда перебило руку та ногу. Тато побіг його відтягати у будинок. На ранок він помер, не довезли до лікарні. Я всю ніч не спав, просто лежав, думав, що треба звідси йти, бо ми тут і залишимось.

Під час обстрілів хаскі від страху погризли повідки. Тому дорогою до Ніжина Михайло вів їх на звичайних мотузках.
Під час обстрілів хаскі від страху погризли повідки. Тому дорогою до Ніжина Михайло вів їх на звичайних мотузках. Фото - Михайло Мостепан

Маму відправляємо, тато – ніяк. Каже: «Я тебе не покину, буду з тобою». Ми починаємо телефонувати, щоб хоч хтось підвіз. З різних причин, найчастіше – відсутність пального – ніхто не може забрати, підвезти.

Я не розумію, в яку сторону йти. В сторону Чернігова не підеш. До Києва не дістанешся. Хоч село і на трасі, але не зрозуміло, як іти. В мене брат живе у Ніжині, вирішили йти в сторону Ніжина.

П’ята година вечора, лишається година до комендантської, що робити? Ми йдемо взагалі розгублені. І тут зупиняється машина, люди їдуть в нашу сторону, втікають з Чернігова. Також дуже налякані. Відчиняють, бачать, що в нас чотири собаки, кажуть: «Ой, куди?». Але ж собаки – також люди. Такий нині час.

Війна відкриває, якими люди є насправді. У мене в будинку у Чернігові бабуся, я не знаю, вона дуже старенька, в неї дідусь незрячий. Вона постійно водила його в цей підвал. Вона беззупинну бігала до магазинів, шукала, де та що можна купити для моїх собак:

«Мишко, там є те, а отам є інше. Мишко, чи ти не голодний?», – а я взагалі чужа людина.

«Може тобі грошей треба? Ти не соромся, кажи, дамо скільки треба», – це каже бабуся, в якої і так проблеми. А вона за чужу людину та навіть моїх собак переживає.

І от ці люди, які нас підвезли. Ніхто не зупинився, а вони зупинилися, забрали з чотирма собаками. В них була купа сумок, вони їх розпихали кудись, щоб тільки ми влізли. Довезли…

З поганої сторони – це росіяни як народ. Я любив музику російську. Думав, є в них хворий путін, але до чого тут люди? Вони ж не винні. А виявилося, там хворий не лише путін. Я не розумію, якщо хвора людина дає команду, виходить, ті, хто їх виконує, такі самі хворі?

Коли закінчиться війна, Михайло мріє купити собакам повідки у кольорох героїв комісів "Ніндзя черепашок", які боролися зі злом та завжди перемагали.
Коли закінчиться війна, Михайло мріє купити собакам повідки у кольорох героїв комісів "Ніндзя черепашок", які боролися зі злом та завжди перемагали. Фото - Михайло Мостепан

Після війни я планую хворіти на коронавірус, не вилазити з боргів, – усі ті проблеми, які були раніше, я їх із задоволенням прийму. Як же було кайфово!

Хочу сказати людям, щоб не лишали своїх… Я бачив, як люди їдуть і просто випускають на вулицю собак або лишають. Я не розумію, як це можна зробити? Завжди є вихід, я – приклад. Чотири собаки, ми пішки йшли. Ми з Чернігова дісталися в село, з села у Ніжин.

Читайте також

Монологи блокадного Чернігова. Жінка втратила будинок, а через страх померти – поїхала з міста

Війна. Усі новини

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди