Виїздив із блокадного Чернігова, рятуючи своїх чотирьох собак. Врешті життя йому вберегли саме вони. Чернігівець Михайло залишив місто через тиждень після початку війни. Згадує, в перші дні ще сподівався «пересидіти» бойові дії у підвалі. Коли часу між сигналами тривоги перестало вистачати для того, щоб піднятися нагору, вирішив поїхати до батьків в глухе село. Наступного дня війна наздогнала його й там.
Залишившись живим завдяки своїм чотирьом хаскі, Михайло разом з батьком та чотирилапими йшли пішки 25 км в пошуках більш безпечного місця. Далі розповідь Михайла про шлях до порятунку, небайдужих людей, які траплялися йому дорогою. А також про те, чому після війни він планує хворіти на коронавірус і не вилазити з боргів.
***
Я родом з Чернігівської області, але майже все життя прожив у Києві. У Чернігів я переїхав за 1,5-2 місяці до початку війни. Знайшов нову роботу, почав нове життя.
Я прокинувся, пішов за кавою. Заходжу в Інтернет, подивитись новини, і душа в п’яти йде. Почав телефонувати мамі. Мама вже в курсі. Таким був початок.
Відсидів я тиждень у підвалі у Чернігові з собаками. Потім друзі мої подзвонили, що будуть їхати все ж таки в село. В село, нікому не потрібне. Бувало, дзвониш батькам, вони в новинах дивляться, що коїться, що в Чернігові стріляють, а в них – тиша. Ми подумали, що треба їхати туди, бо собаки дуже налякані – вони петард та салютів боялися, а тут таке… у квартирі вікна повилітали. Я дякую друзям, вони їхали з дитиною, з котом, і якось ми туди запхалися з чотирма собаками. Прорвалися, заїхали в село. Я нарешті першу ніч спав на ліжку.
І от на другий день ввечері ми пішли до річки з собакою, і я бачу, буквально за сотню метрів від нас – вибух. Здалося, касетна бомба вибухає: гримить, в різні сторони маленькі шматочки розлітаються. Я біжу додому, кажу мамі: «Давайте в погріб». І тоді тиждень ми жили у погребі:
Сидиш у погребі, а у сотні метрів – кулемети, автомати, все вибухає. Ти не розумієш – чи це день, чи ніч – темно, на вулицю не виходиш.
Сказали, що наші хлопці відігнали їх із сусідніх сіл далі, майже під Чернігів. Батько забив вікна. Вирішили, що ночувати будемо вдома. Скільки можна на картоплі спати?
Я взяв собак, щоб вийти в туалет – а собаки страшенно тягнуть до погреба, не хочуть, впираються. Бачу, зараз ошийник злетить через вуха. Кажу: «Мам, я буду ночувати з собаками». Вона: «Я з вами буду». Вона дуже злякалася. А тато лишився вдома, бо там тепліше. Ми вже закрилися, полягали, і тато приходить. Мовляв, як я вас полишу? Буду з вами.
Чую, всі вже засинають, дрімають. Я теж почав провалюватися в сон. І тут прямо над нами починають «Гради» вибухати. Я не знаю, скільки це тривало, здавалося – вічність. Все замовкло, прибігла сусідка: у сусіда перебило руку та ногу. Тато побіг його відтягати у будинок. На ранок він помер, не довезли до лікарні. Я всю ніч не спав, просто лежав, думав, що треба звідси йти, бо ми тут і залишимось.
Маму відправляємо, тато – ніяк. Каже: «Я тебе не покину, буду з тобою». Ми починаємо телефонувати, щоб хоч хтось підвіз. З різних причин, найчастіше – відсутність пального – ніхто не може забрати, підвезти.
Я не розумію, в яку сторону йти. В сторону Чернігова не підеш. До Києва не дістанешся. Хоч село і на трасі, але не зрозуміло, як іти. В мене брат живе у Ніжині, вирішили йти в сторону Ніжина.
П’ята година вечора, лишається година до комендантської, що робити? Ми йдемо взагалі розгублені. І тут зупиняється машина, люди їдуть в нашу сторону, втікають з Чернігова. Також дуже налякані. Відчиняють, бачать, що в нас чотири собаки, кажуть: «Ой, куди?». Але ж собаки – також люди. Такий нині час.
Війна відкриває, якими люди є насправді. У мене в будинку у Чернігові бабуся, я не знаю, вона дуже старенька, в неї дідусь незрячий. Вона постійно водила його в цей підвал. Вона беззупинну бігала до магазинів, шукала, де та що можна купити для моїх собак:
«Мишко, там є те, а отам є інше. Мишко, чи ти не голодний?», – а я взагалі чужа людина.
«Може тобі грошей треба? Ти не соромся, кажи, дамо скільки треба», – це каже бабуся, в якої і так проблеми. А вона за чужу людину та навіть моїх собак переживає.
І от ці люди, які нас підвезли. Ніхто не зупинився, а вони зупинилися, забрали з чотирма собаками. В них була купа сумок, вони їх розпихали кудись, щоб тільки ми влізли. Довезли…
З поганої сторони – це росіяни як народ. Я любив музику російську. Думав, є в них хворий путін, але до чого тут люди? Вони ж не винні. А виявилося, там хворий не лише путін. Я не розумію, якщо хвора людина дає команду, виходить, ті, хто їх виконує, такі самі хворі?
Після війни я планую хворіти на коронавірус, не вилазити з боргів, – усі ті проблеми, які були раніше, я їх із задоволенням прийму. Як же було кайфово!
Хочу сказати людям, щоб не лишали своїх… Я бачив, як люди їдуть і просто випускають на вулицю собак або лишають. Я не розумію, як це можна зробити? Завжди є вихід, я – приклад. Чотири собаки, ми пішки йшли. Ми з Чернігова дісталися в село, з села у Ніжин.
Читайте також
Монологи блокадного Чернігова. Жінка втратила будинок, а через страх померти – поїхала з міста
Війна. Усі новини
