Зруйнували місто, вбили людей, але не обріжуть нам крила. 13 березня в будинок чернігівки Вікторії Максименко влучили снаряди, від житла не лишилося нічого.
Жінка разом з родиною виїхала з рідного міста. У Чернігові залишилася її мама, яка має інвалідність. Її жінка не змогла вивезти. Через це відчуває, що зрадила її і своє місто. У проєкті "Монологи блокадного Чернігова" жінка дала обіцянку повернутися і допомагати розбудовувати те, що знищили вороги. Їх жінка не пробачить, нізащо.
Ми поїхали, бо у мене дитина 18 років. Він сказав, що хоче жити, працювати і побудувати будинок. Ми 6 березня виїхали з Бобровиці (мікрорайон у Чернігові,- ред..) коли вже почали стріляти. Сусідні будинки на вулиці зруйнували і ми виїхали в центр. Ми забрали кота, папугу, з нами ще три чоловіки жили. 13 березня я десь прочитала, що нашого будинку немає. По фотографіях видно тільки труба залишилася. Було два попадання. Навіть гаража немає. Ну нічого немає. Сусідній будинок теж горів. Ми 14 березня туди поїхали, було більш-менш тихо. Ми побачили, що немає нічого.

Я коли побачила свій будинок, у мене всередині все розірвалося.

Ми виїхали, взяли все необхідне. Мама живе у Чернігові. Вона має інвалідність, пересувається за допомогою ходунків. Я не змогла її забрати. У нас є там сусіди, вони за нею будуть дивитися. Їй 75 років. Вона сказала: "Я вже прожила, а ви їдьте і рятуйте сина, вам ще жити треба". Ми будемо їхати в Тернопіль, там у нас є родичі. А що далі – побачимо.
Коли залишала домівку відчувала, що зраджую (плаче). Зраджую Чернігів, найдорожчу людину – маму, яку не змогла з поверху стягнути, і що я залишаю Чернігів у біді (плаче). Мама казала: "Виїжджайте, виїжджайте". Син казав: "Я не хочу помирати, краще ми втрьох виживемо ніж четверо помремо". Я відчуваю, що зрадила місто.
Виїжджали і бачили як стоять матері з семимісячними дітьми, а у нас просто місця не було в машині. З мамою на руках семимісячні діти – ось це страшно. (плаче) Якщо б вони, с*ки, бомбили по аеродромах, а не по житлових кварталах. Це не по-людськи. Садочки, школи – їм все одно куди лупити. "Асвабадітєлі". Мій партнер, з яким я працювала, загинув. Він в тероборону пішов. Він загинув, коли вдарили по будинку на Чорновола (внаслідок російського авіаудару тоді загинули 47 людей, - ред..). Мій зять в теробороні. Він, слава Богу, живий. У подруги чоловік в теробороні, він теж живий.
Було дуже страшно. Я ніч прожила в Києві, я відчула себе в раю. Так, десь далеко стріляють, але в Чернігові – це жах. Ти не знаєш з якої сторони впаде: зліва, справа, збоку. Я на околиці міста жила. 20 днів там стріляють – це жахливо.
До війни я була ФОП. Продавала паркани, бетонні вироби. Чоловік працював на фірмі "Аве Сан". Син – студент Київського національного університету біоресурсів і природокористування.
Війна зруйнувала моє життя. Життя моїх близьких, мого міста і України. Ми прості, мирні люди. Ми раділи, працювали, будували, сподівались – все зруйнувалося. Мій дім зруйнували, у людей – квартири, руйнуються сім'ї, гинуть близькі, але нам не обріжуть крила. Ми все відбудуємо коли закінчиться війна. Будуть відбудовуватися наші вулиці, головне, щоб ми живі лишилися. Ми сподіваємось повернутися, ми не виїжджаємо назавжди, ми хочемо видихнути. (плаче)
Коли 24 лютого мені подзвонила дівчина, яка служить в армії і сказала: "Віка, просинайся - у нас війна", – я не могла нічого збагнути, що мені робити. Я почала бігати і будити своїх, телефонувати рідним і говорити, що у нас війна. Потім почала думати, що робити: воду набирати, продукти купляти, готуватися. Ніхто не думав, що це так серйозно, голова не сприймала, що це буде так серйозно. Мені родичі з Севастополя писали: "Вони прийдуть вас і звільнять". Я кажу: "Від чого нас звільняти, для чого? У нас все добре!". Я читаю російською, я думаю російською. Мене ніхто не ображає. Я народилася у Донецьку, жила у Латвії, більшу половину життя прожила в Чернігові. Мене все влаштовувало, у мене все було добре. Мені ніхто нічого не зробив поганого. Ми просто хотіли жити у вільній Україні.
Людям дуже важко. Перші шість днів, так як бойові дії проходили повз нас, ми проводили у підвалі. На шостий день, коли бомбили так, що вибухали будинки і я боялася, що підвал нас не спасе, ми терміново евакуювалися в центр міста. Там у мене не було укриття. Ми лежали на підлозі і ховалися у коридорі. Я ставила собі будильник кожні півгодини і розраховувала, коли вони будуть здійснювати авіанальоти і кидати щось. Я будила всю сім'ю, ми бігли у коридор і там сиділи. Дуже страшно. На Бобровиці пропав газ 26 лютого, світло – 27. Ми тиждень були без тепла. У нас була вода – потім пропала, але у нас запас був. Ми готували останні дні вже на багатті, на вулиці. Потім ми переїхали до мами. У мами було тепло, був газ, вода. Потім все це пропало. І ось, до сьогоднішнього дня, є тільки газ. Води, світла немає. Ми в пляшки набирали і користувалися. Продукти, які були у мене в запасі – ми на них жили. І дякую, що у мами є подруга, яка приносила хліб. Ми економно жили, у нас вистачало продуктів, бо у мене мама "запаслива мишка". На Бобровиці нам пекли хліб, поки було світло. Ось так виживали. А є люди, які стоять у черзі. В АТБ люди за кусок хліба майже б'ються.
Коли люди перебувають завжди у бомбосховищах – це давить на психіку. Ти не розумієш де ти, що ти робиш. Брудний, смердючий.
До Росії було нормальне ставлення. Навіть коли у 2014 році у нас забрали Крим, ДНР, ЛНР – змиритися я не могла, бо це все наше. Рано чи пізно через юридичні, політичні зв'язки, через суд – ми повернемо наше. До росіян у мене ненависті не було. Зараз я розумію, що там люди мирні живуть, але там 90 % за війну. Я цього не можу зрозуміти. Як потрібно було їм промити мізки. Мені родичі з Севастополя писали, що ми нацисти. Вони повністю підтримують Росію. І є прокльони у нашу сторону. Вони сказали, що я бандерівка, що я нацистка. Вони в 2014 році 9 травня відправили нам СМС, що ми бандерівці і вони нас знати не хочуть. Ми не спілкувалися з 2014 по 2021 рік. 2021 році в мами брат захворів. Мама сказала, що якщо я не наволоч, я повинна з братом хоча б попрощатися. Ми місяць десь спілкувалися. Ми не говорили взагалі про політику .
Що викликає радість? Радість викликає коли читаю, що наші сусіди вибираються. Сьогодні Олександр Тимошенко (сусід,- ред..) сказав, що тато його врятував жінок, які залишалися на районі – це радує. Я радію коли пишуть, що кожен літак збивають. Я радію, що на одного вбивцю менше. Я раділа коли я їхала до Києва, як було тепло і сонячно. Я радію простим речам. Мені вчора упаковку шкарпеток дали і я цьому радію. Я проста людина, яка хоче миру і радію всьому. Я радію, що з вами розмовляю і зараз летить пташка.
Я готова нашому президенту сказати, що він молодець. Я вдячна йому за те, що він робить. Я вдячна нашому В’ячеславу Чаусу (голова Чернігівської ОВА, - ред..). Це наша опора. Я вдячна нашому Атрошенку (міський голова Чернігова Владислав Атрошенко, - ред..). Я вдячна всім людям, які стоять і захищають. Я вдячна всім. Я ненавиджу людей, які підтримують цю війну. Ніколи їх не пробачу. Коли закінчиться війна, я обов'язково приїду до Чернігова, я буду допомагати відновлювати наше місто. Я готова волонтерити, я готова безплатно працювати. Я готова на все. Ми і вулицю нашу відбудуємо. Ми відновимо всі школи, садочки. Я нікуди із України виїжджати не збираюся. Я не хочу, це моя батьківщина.
Я люблю Україну. Я хочу, щоб Україна процвітала. Люди, не здавайтеся! Настане мир, Бог все бачить, він розставить все на свої місця і накаже того, хто влаштував це пекло. Ми відбудуємо нашу Україну. Вона буде, як і була: красивою, благородною, добродушною, справжньою країною.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Владислав Савенок про те, як війна змінила місто та за що болить