Монологи блокадного Чернігова. Сергій Лаєвський, який живе у музеї

Монологи блокадного Чернігова. Сергій Лаєвський, який живе у музеї

Монологи блокадного Чернігова. Сергій Лаєвський, який живе у музеї
. ФОТО: Суспільне Чернігів

Живе під обстрілами, вірить у перемогу і намагається зберегти музейні експонати Чернігівщини. Директор обласного історичного музею імені Тарновського Сергій Лаєвський від початку російського вторгнення живе в музеї. Тут, каже чоловік, намагаються відібрати найцінніші експонати і сховати так, щоб не знищив ворог.

Як змінилося його життя, кого найбільше ненавидить та кого ніколи і нізащо не пробачить та про що ніколи раніше не говорив, а говорить зараз, – все це у проекті "Монологи блокадного Чернігова" розповів Сергій Лаєвський.

Про війну я дізнався о п'ятій ранку 24 лютого від сина. Він їхав на роботу в Єрусалимі і дізнався про це. Прислав мені сповіщення. Я зіскочив зі свого ліжка і вже до нього не повертався. Страху не відчув на той час, він прийшов пізніше трохи. Була зібраність. Ми в музеї відпрацьовували, що і як робити. Зранку колектив прийшов майже ввесь у музей, ми почали робити свою справу.

Чому лишився в Чернігові? Я директор музею, я мушу бути на своїй службі, я відповідаю за ті музейні предмети, які у нас зберігаються.

Зараз я 24 на 7 у музеї. Ми продовжуємо укріплювати нашу будівлю, ми ліквідовуємо ті наслідки,які завдали, нашу філію (від обстрілів російських окупантів пошкоджена будівля військово-історичного музею у Чернігові, - ред..). Ми облаштовуємо наше сховище. У мене мама, сестра й інші родичі у Чернігові тому постійно навідуюся і дивлюся, що і як.

Газу нема, його взагалі у музеї немає. Тепла також зараз немає. Ще було на початку, потім пропадало, потім знову з'явилося і знову пропало. Світло теж: то з'являється, то пропадає. Ми до цього готові. Вода теж з'являється, пропадає. Ми також до цього готові, бо робимо запас води.

З продуктами допомагають. Ті хто у нас тут, ми вже все повитягали з дому, всю консервацію. Продукти ми добуваємо і нам допомагають.

Прокидаюся зараз приблизно о 4 ранку. Потихенько виходжу, оглядаю музей. Заходжу всередину. Коли є можливість, переглядаю останні новини. Роблю свій щоденний допис на сторінці у Facebook, що ми живі.

Дякую силам оборони, дякую комунальникам за їхню працю. Далі вже люди прокидаються, снідають. Ми продовжуємо нашу роботу, ми встигли у перші дні сховати те, що передбачено нашими планами. Зараз знімаємо все те, що залишилося і ховаємо в місця, які, на наш погляд, більш-менш можуть зберегти музейні предмети.

Моя дружина теж тут живе. Вона співробітниця музею, племінниця теж тут, вона недавно народила. Їм вдалося вирватися з Халявина (село біля Чернігова, яке постійно обстрілюють окупанти, - ред..), вона там "при надії" була. У пологовий відвезли, але там її не прийняли, другий раз відвозили – не прийняли. Третій раз вже прийняли, бо води відійшли. Вона народила дівчинку. Вона декілька днів була вдома, але потім перебралася сюди. Це внучка сестри моєї дружини. Був у них невеликий запас. Спочатку нам вдалося здобути декілька необхідних предметів. Поки що вистачає. Що буде далі – не можу сказати. Будемо шукати. Дитячого харчування поки не потребуємо, бо мама кормить сама. Виходять на подвір'я коли є "спокійні" періоди.

На війні страшно буває. Особливо тоді, коли ми були на вулиці і прилетів на наш Вал снаряд, уламками на нас посипало. Страшно буває, адже кожен цей страх по-своєму зустрічає і ховає його, кому як вдається.

Приємно, що усі наші співробітники живі. Я постійно з ними на контакті. Останній тиждень інколи цей зв'язок пропадає. Приємно те, що я побачив, що наші співробітники прийшли на допомогу. Коли людина не одна при цьому "гупанні", якось впевненіше себе почуваєш. Багато чого можна зараз про людей дізнатися. Такого, про що раніше не здогадувався.

Людина по своїй природі багато до чого звикає. Ми вже не здригаємося від гуркоту артилерії, тому кожного дня приємно, що бачиш ранок, кожного вечора, коли засинаєш і дякуєш. Приємно те, що вдається засинати.

Я історик, я знаю, що з нашою українською нацією завжди були проблеми. Але те, на що розраховував загарбник – спрацювало з точністю до навпаки. І ця згуртованість української нації, самопожертва, ця відвага – підтримує наскільки, що ніколи руки не опускаються.

У перші дні в укриття йшов завжди. Потім – є відчуття, що потрібно рухатися у своєму напрямку і бути готовими до якоїсь несподіванки. Тому в укриття іду не завжди.

Я вдячний у першу чергу силам оборони. Під цим формулюванням я маю на увазі: Збройні Сили України і Національну Гвардію, і поліцію, і Службу Безпеки України, і прикордонників, і тероборону, всіх добровольців. Я дякую кожного дня комунальним службам. Мені важко уявити, як цивільні люди сідають за кермо і їдуть де "гаряче", бо вони там потрібні. Їм вдається робити неможливе. Коли з'являється світло, вода і люди можуть і помитися, і гарячу їжу приготувати, і відчути цей комфорт хоча б на півгодини чи на годину. Я це ніколи не говорив раніше, але говорю це сьогодні. Я дякую нашій владі, яка знаходить можливість організовувати ті процеси, які від них залежать. Знаходять можливість підтримувати містян щоденними повідомленнями. Дякую журналістам, які не полишають своєї справи у дуже важких умовах і висвітлюють ті події, які відбуваються в Чернігівській області, в Україні та в цілому світі

Я ненавиджу московську орду за те, що вони вчинили. Я у 86-88 роках служив ще в Радянській армії і той батальйон, в якому я служив, був в Підмосков'ї. Я їх бачив, за цей час вони деградували ще більше. Незважаючи на те, що багато хто з них переодягнувся в дорогі костюми, в дорогі авто – всередині там залишилася орда, яка складається з суцільної ненависті. Сьогодні вся їхня ненависть помножилася на нашу ненависть. І не тільки нашу. Їх ненавидить весь світ. Я намагаюся стримуватися, але коли до цього доходить – жодних "гальм" немає.

Я скажу, що у цій війні немає нічого дивного. Все це вже було майже 100 років тому, коли росія без оголошення війни, надумавши якісь там свої уявлення про захист Народних Республік вдерлася в Україну. При чому робила це двічі. Україна була не готова ні перший раз, ні – другий. Ми тоді програли, бо і суспільство, і влада не були готові. Вони тільки "балакали,балакали,балакали", розвалювали армію і не могли між собою домовитися. Вони не могли скласти єдиний фронт, який міг би протистояти тодішній орді. Сьогодні це не так. Світ демократичний з Україною в той, чи інший спосіб. Головне – це наша земля. І ми маємо боротися за неї.

Нам треба брати приклад з Ізраїлю. Ця маленька країна перебуває в оточенні більших держав. Ця країна дозволяє собі атакувати їх на випередження, щоб вони не нанесли по ним удар.

Україні треба було за ці 8 років зміцнювати Збройні Сили України. Зміцнювати їх максимально там, де ми відчували, що є у нас пробої. Так, ми не могли набудувати багато літаків, мати великі повітряно-військові сили, але протиракетну оборону нам треба було зміцнювати в першу чергу. Ми почали розслаблятися. Ми почали будувати гарні дороги, ми почали розвивати інфраструктуру. Цим якраз і скористалися. Головні наші проблеми – це те, що сиплеться на нас з гори, а у нас не вистачає необхідних ресурсів, щоб не допустити цього. Тому потрібно зміцнювати армію у першу чергу.

Жодних сумнівів у нашій перемозі в мене немає. Я ніколи не плакав, окрім дитинства. А тут, я не впевнений, коли переможемо, що втримаюся. Я поїду до дітей в Ізраїль, у мене відкладені квиточки. Дочці 23 травня вручатимуть диплом про вищу освіту. Вона зараз "при надії" і я сподіваюся, що скоро у мене народиться здоровий онук.

Читайте також:

Врятували три стіни: історія чернігівського волонтера Ярослава Ячного, який вижив після авіаудару

На початок