Квартира чернігівця Ярослава Ячного у 17-ти поверхівці на Чорновола тепер не має зовнішньої стіни, сусідські – перетворилися на місиво зі скла та бетону.
Ярослав Ячний – чернігівець, волонтер, 34 роки
Ранок 3 березня 2022 р.
Це був доволі звичайний день, коли робиш свої справи під звуки сирени на фоні. З родиною ми перебралися до брата в сусідній будинок на вулиці Богуна. Він оточений житловими будинками, захищений, як нам здавалося. Цього дня прокинулися, погодували дітей, і я вийшов приблизно об 11 годині займатися волонтерством. Мене не прийняли до лав територіальної оборони, то я почав возити продукти на блокпости, їздили кілька разів на хлібзавод, щоб забезпечити весь район хлібом. І в цей самий день підійшов також на блокпости розпитувати, що їм треба. Єдине, що вони попросили – кави пару термосів, щоб у них тепла була з собою.
І я пішов до себе вже в квартиру на Чорновола, сюди на 13-й поверх. Там у мене тимчасово пересиджувала пара з собакою, тому що вони жили на 17-му поверсі, а там було страшно взагалі перебувати, тому ми просто дали їм ключ, вони перемістилися сюди на 13-й. Тільки чайники закип’ятили…
Збирав ще деякі речі, щоб можна було на іншу квартиру перенести – продукти харчування, гігієнічні засоби, таке. І в цей час – близько до 12-ї знов зазвучала сирена. Ну до неї вже ставилися так… ховалися, але не спускались в бомбосховища. Іноді її навіть відверто ігнорували. Коли почалася ця повітряна атака, ми побачили з вікна – чи то були гради, чи то були також авіаудари. З вікна, яке в мене виходить на сторону Подусівки, ми побачили, як скидали бомби там, де школи 18 і 21 (ред. 3 березня російська авіація розбомбила дві чернігівські школи). І коли побачили вже вибухи, то я друзям одразу закричав: «Давайте тікати з квартири хоча б сюди на поверх, в центр будинку». І десь секунд через 10 нас обстріляли, почалося бомбардування. Будинок здригнувся, нас накрило всім – повилітали двері, накрило пилюкою, уламками від стін, штукатурки, зникло світло одразу.
Врятували 3 стіни
Я належу ще до правління ОСББ, яке ми зареєстрували напередодні. Ми консультувалися з офіцерами, які пояснювали: між вами й потенційним вибухом має бути щонайменше дві несучі стіни, монолітні, тоді ви можете вважати себе в певній безпеці. За декілька днів до цього вибуху я знайшов план-схему поверху і обмалював безпечну зону, скидав людям у домовий чат, щоб розуміти, хто не встигне спуститися в підвальне приміщення, то найбільш безпечне після підвалу – це якраз місце в середині секції будинку, де розташовані ліфти, тому що там дуже багато несучих стін монолітно-бетонних. Там ми і сховалися. Можна сказати, нас врятувала третя стіна. Квартира, яка була за стіною, знесена повністю, тобто там вже був вихід на двір.
Втратили 2 квартири за один авіаудар
Нас було троє – на поверсі точно більше нікого не було, в жодній квартирі. Далі – як в тумані. Ліхтариками присвітили… Не зрозуміло, чи ми горимо, чи не горимо, тому що було багато пилюки, багато диму. Забігли знову в квартиру, похапали все, що бачили під руками, що готували брати з собою: куртки з документами, гроші, торби з якоюсь їжею першочерговою і просто почали спускатися сходами вниз. Цей момент, який ми встали з підлоги, знятий на відео. Тому що цей хлопчина, який зі мною разом був, не знаю, звідки в нього стільки нервів було, але він увімкнув телефон і почав все фільмувати одразу після вибуху – там є три хвилини нашого життя одразу після вибуху.
Коли ми спустилися сходами вниз, перше, що побачили – багато людей розгублених, в крові, багато хто плакав, побачили дуже багато уламків віконних рам, скла, бетонних блоків. Двір не впізнати. Якщо подивитися по району – в жодному будинку навколо не було живого місця, не було ні вікон, ні дверей ніде. Поруч зруйнований панельний будинок. Також бачили, що він димився – пожежі не було, але був дим, пожежа вже згодом почалася.
Далі у мене було тільки одне бажання – дістатися до будинку, де у мене лишилася вся моя сім’я, де була дружина, де був брат з дітьми. І я чимдуж побіг туди. Перше, що помітив, на ньому також не було ні вікон, нічого. Зателефонувавши до дружини, почув тільки її слабкий голос – те, що її поранило, вибуховою хвилею відкинуло об стіну. Скло з вікон посікло обличчя, порізало руки. В момент, коли почалася повітряна тривога вона заснула в кімнаті на дивані і не чула сирени. Брат розбудив, вона просто не встигла добігти до центрального коридору. Її збило з ніг і кинуло об шафу. Діти не травмувалися – їх вивели під час цієї сирени в коридор. Ще мій брат отримав травми, він в момент вибуху бігав і закликав людей ховатися.
Коли побачили непритомних людей на ношах, зрозуміли, що наші травми мізерні
Ми намагалися знайти карету швидкої, щоб оглянули й надали медичну допомогу. Але, коли побачили, як виносять людей непритомних, багато було в крові, то ми зрозуміли, що наші травми настільки були мізерні, щоб звертатися до лікарів. Ми просто не заважали службам витягати людей із завалів и і рятувати їх. Я взяв свою машину, яка стояла на паркінгу поряд, всі разом поїхали в травматологію поряд – в дитячу обласну лікарню, де повністю оглянули дружину, обробили всі пошкодження, попередньо дали діагноз, що велике забиття. У неї спина повністю синя була, і зараз біль у попереку не стихає.
Поїхали, щоб повернутися
Після цього бомбардування ми залишилися ще на два дні у підвалі обласної дитячої лікарні. Ночувати нам уже було ніде – ні однієї квартири, ні іншої… Ми просто пішли в підвал до обласної лікарні. Я зі свого боку почав допомагати з розвантаженням всіх поранених, яких доставляли туди після обстрілів, бомбардувань тощо. За два дні я, вибачте, надивився стільки, коли привозили людей без рук, без ніг, з кульовими пораненнями і по тулубу, і в голову, і там було… смерті багато. Ми витримали два дні там, потім я сказав, що більше вже не можу. Є можливість – треба виїжджати. Житла нема, скрізь бомби, смерті, травми. Ми виїхали з міста. Дітям було страшно, плакали.
До зруйнованої квартири ще повертався. Коли вирішили виїжджати, то я піднімався в квартиру, брав ще решту речей, які міг взяти – в одній, в іншій квартирах. Дай Бог, щоб там щось лишилося, коли ми повернемося, не знаю – мародерів багато з’являється. Ми забирали все, що могли вхопити, – брали просто простирадло, натрушували все, що було: речі, техніку, яку могли із собою взяти, чайник елементарний, ноутбуки – все, що цінність несе, або необхідно було на перші потреби – пару виделок, чашок, тарілок. У великий куль такий із простирадла все зібралося й просто в багажник це кинули – і все.
Головне, що залишилися живі. А все решта… Якщо не буде бомбардувань, заробимо грошей, відбудуємо. А то нічого страшного, головне, що живі.
Єдине прохання до тих, хто читатиме це за кордоном, прохання до урядів цих країн про допомогу – про закрите небо. Тому що найбільша загроза зараз йде, ви знаєте, від відкритого неба. На землі наші військові їх переважають. Коли варвар розуміє, що воювати з військовими не може, то він воює безпосередньо з цивільними, методом такого от хаотичного бомбардування цивільних об’єктів, такі, які от ми бачили по маріупольській лікарні та пологовому будинку.
