«А як би ти зі мною жила? Як би ти мене сприймала? Якщо б я — 40-річний чоловік, фізично розвинений і два метри зростом — сидів би з тобою в підвалі?». Ці слова доброволець Роман Панкратов говорив своїй дружині Марині Кутовій у відповідь на її вмовляння не йти до війська. Жінка згадує: їй залишалося лише прийняти його вибір. У перші дні повномасштабної війни Роман долучився до тероборони Чернігова. А 15 серпня 2025 року загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині. Історію свого чоловіка Марина Кутова розповіла в ефірі «Українського Радіо Чернігів».
«Я знала, що він піде... він просто не може по-іншому»
За словами дружини, повномасштабне вторгнення Росії в Україну Роман Панкратов застав не у Чернігові. На той час чоловік працював в «Епіцентрі» та якраз перебував у довготривалому відрядженні у Запоріжжі.
«Я прокинулася, дзвоню йому, кажу: "Війна почалася". Він каже: "Я тобі перетелефоную". А я кладу слухавку і плачу, не знаю, що мені робити. У мене пів бака бензину і все. Потім через годину подзвонив і каже: "Я взяв квиток на автобус, буду виїжджати через дві години". Потім усі автобуси відмінили, він узяв квиток на потяг, потягом доїхав до Києва, а далі все — нічого не їде. Хтось підвіз його десь до Козельця, а далі він пішки йшов на Чернігів і дійшов 23 лютого ввечері», — згадує Марина Кутова.
Жінка каже: вже тоді вона зрозуміла, що Роман збирається до «військомату».
«"Я, — кажу, — забороняю". Він так подивився, примовчав. Потім добу він думав, а потім жорсткий конфлікт у нас вже був. Я знала, що він піде... він просто не може по-іншому».
Поїхавши з братом Марини Андрієм у справах, Роман разом із ним пішов до «військомату».
«Вони підвозили дружину мого брата, щоб та здала кров. У неї досить рідкісна. А тоді у центрі крові дуже потрібна була кров. Коли невістка вийшла, уже не було ні Романа, ні Андрія. Потім вони приїхали через дві години вже з автоматами. Ну, і все. Ну, що тут уже казати», — згадує Марина Кутова.
«Тільки приїхавши в лікарню до пораненого дізналася, що він кулеметник штурмової групи»
Коли бойові дії на території Чернігівської області закінчились, Роман Панкратов перевівся зі 119-ї бригади в новостворену 47-му бригаду «Магура». Пройшов навчання у Німеччині. Їх готували до контрнаступу. А потім були бої в районі Нової Токмачки Запорізької області. Щоправда, усієї правди своїй дружині військовий тоді не розказував.
«Там були дуже складні бої. Там вони ледь вийшли з тих штурмів... із втратами. Він мені подзвонив ввечері, з якогось номера. "Алло, не переживай, я живий... у реанімації в Запоріжжі. Можеш приїхати?" І тільки приїхавши туди, я вже дізналася, що він кулеметник штурмової групи».
Як з'ясувалося, на очах у Романа загинув його побратим, а сам він був контужений і навіть не пам'ятав, як телефонував Марині.
«На стресі йому заблокувало пам'ять. У нього зупинилося серце. Йому тричі запускали серце вручну (Я дуже дякую за це... Я розмовляла із цим медиком, який мені ще два роки подарував просто...) Після цього він опинився в лікарні і довго лікувався. Ставлення лікарів там було жахливе. Я домоглася, щоб його перевели у Чернігів», — згадує дружина.
Про історію позивних Романа Панкратова
Позивний у Романа Панкратова у 119-й бригаді був «Садіст».
«Усі були в шоці, хто його не знає і не знає цієї історії. Ну, як так — садіст? А все просто. Він був начальником відділу сад-город в "Епіцентрі". У них там була своя група, де вони спілкувалися, він зі своїми підлеглими — вона називалося сад-город "садісти", від слова сад. Так воно і пішло. Тоді ще 22-ий рік. "У кого який буде позивний?" "Ну, хай я буду садістом, а хто ж я? Садіст"», — розповідає Марина.
Уже перевівшись у 47-му бригаду, там вирішили, що для контрнаступу «Садіст» — це такий собі варіант. І залишили «Сад».
«І на контрнаступі (ми разом з ним дивилися записи з GoPro) іде бій, іде штурм, і йому його старший стрілок в групі кричить: "Рамашка, Рамашка, (від Рома — Рамашка), крий ліву сторону". А там, ну, почути щось дуже важко... І так "Рамашка" воно просто причепилося. Закінчився бій, він знову став "Садом". Але коли переводився в 3-тю штурмову, мені дзвонить, каже: "Як ти думаєш, який я сказав позивний?" — "Рамашка". — "Ну, звісно". Тому що цей позивний народився в процесі штурму. Тобто це вже такий бойовий позивний», — згадує Марина Кутова.
Про бої у складі 3-ї окремої штурмової бригади
За словами дружини, поки Роман був на лікуванні, якимось чином його заочно перевели в 4-ту танкову бригаду. Однак йому все ж вдалося потрапити до 3-ї штурмової, як він і хотів.
«Хоча це неможливо за законом. У нього вже було відношення до 3-ї штурмової, але воно десь загубилось. І його заочно переводять в 4-ту танкову. І велика подяка Андрію Білецькому, що він про це дізнався, і його одразу з 4-ї наказом переводять до 3-ї штурмової бригади. Це 23-й рік, восени. І знаєте, по духу це максимально його. Там він став командиром взводу ударних безпілотних апаратів — важких бомберів. І вже став гасити цих... з неба. Він був у Покровську. Найбільший шок, звісно, у нього був, — це Авдіївка. Він був у Курдюмівці біля Бахмута. Потім уже в Харківській області. Там він, на жаль, загинув від дронів».
Як згадує Марина, із 17 липня до 4 серпня, Роман побув у відпустці. 5 серпня він уже був на службі, а 15 серпня 2025 року — загинув.
«Ми з ним поговорили о 19:25. Він виїжджав на позиції. Він працював тільки в нічний час. Завжди. А зранку я прокинулася — у мене немає від нього повідомлення. Ну, думаю, заснув... Буває. Думаю, прокинеться — не знаю, що зроблю... А потім мені подзвонили...»
В останні дні свого життя Роман Панкратов був нагороджений медаллю «Хрест доблесті».
«Уже після смерті, у січні 2026 року, я знаю, що Зеленський підписав наказ про орден, але поки ми його ще не отримали», — каже Марина Кутова.
Більше про історію бійця — слухайте у передачі «Українського Радіо Чернігів».
Про прощання із загиблим на фронті військовим третьої окремої штурмової бригади Романом Панкратовим, яке було 21 серпня 2025 року в Чернігові , Суспільне розповідало у сюжеті:
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
