Тетяна Литвяк із Чернігова ходить зустрічати військових, яких звільнили з російського полону, із фотографіями тата Валентина Сови та двоюрідного брата Миколи Дмитрука, аби бодай щось про них дізнатися. У квітні цього року жінка поховала рідного дядька Сергія Губського, якого теж вважали безвісти зниклим.
Тетяна Литвяк шукає свого тата Валентина Сову з позивним Совушка, він служив у 61 бригаді. Також жінка шукає двоюрідного брата Миколу Дмитрука, позивний Ворон. Чоловік служив у 38 бригаді.
Спочатку в червні 2024 року зник брат. Сталося це в Кринках Херсонської області. На той момент йому був 21 рік. За два місяці до зникнення Микола одружився, його дружина була вагітна. Зараз дочці військового п'ять місяців.
Батьку Тетяни, Валентину Сові, на момент зникнення було 50 років. Він перебував у Курській області. З кінця грудня 2024 року про нього немає жодної інформації.
"У ті дні були великі бої, був великий наступ, корейці наступали. За це мені ще тато говорив, коли він виходив на зв'язок, про те, що там дуже багато корейців. Не знаю, наскільки правда, але мені всі говорять із командування про те, що дійсно не знають, що з ними сталося. Тому що їх було троє на позиції, і всі троє зникли".
Окрім батька та брата, зник безвісти й рідний дядько Тетяни. Сталося це торік у вересні.
"Губський Сергій Миколайович. Він зниклий до грудня. У грудні його обміняли. Там був невеликий обмін тілами. Там 37, мабуть, чи 34 тіла. Нам про це сказали в лютому. Про те, що був збіг ДНК. І потім брали ще раз повторне ДНК у сина. Тільки у квітні ми його змогли поховати".
Тетяна стала ходити на зустрічі військових, які повернулися з полону, коли почався обмін у межах формату "1000 на 1000".
"На одному з обмінів 20 червня один звільнений подивився на фотографію батька і сказав про те, що я начебто його бачив. Потім він ще раз передивився фото, сказав, що начебто він. Я йому показала відео з татом. Ну, я думаю, може там за мімікою якось він зрозуміє без капелюха. Він відео дивився і сказав, що наче він. Але він на сто відсотків не ствердив, тому що прізвища і позивного він не знає".
На Валентина Сову також чекають онучки — доньки Тетяни. Старшій п’ять років, молодшій – три.
"Знаєте, це дід такий, справжній дідусь. Він їх і на спині катав. Він із ними балувався до ночі. Ми не могли їх заспокоїти, коли приїжджали до села.
Діти сумують за дідусем.
"Буває, ввечері лягаємо спати. Софія, дивлюсь, засмутилася. «Я хочу діда», — плаче. Там якийсь інший вечір, просто ні з того, ні з сього, менша починає: «Хочу діда Валіка». Ходить, плаче. «Я за ним скучила».
Старша донька Софія написала діду листа.
"Діду Валіку, хочу, щоб ти повернувся. Я сумую, люблю, бажаю щастя, здоров'я, будь щасливий. Люблю, цілую. Твоя Софійка".
За словами жінки, найважче в статусі "безвісти зниклий" — невідомість.
"Я не знаю, де він. Я не знаю, живий він чи ні. Я не знаю, він у полоні чи він десь на полі лежить. Я не знаю, чи я взагалі його побачу колись, чи не побачу. Знаєте, коли людина в полоні, є надія на обміни, ти розумієш, що він живий, що він колись повернеться додому. А зараз я не знаю".
Також Тетяна говорить: важливо, щоб про безвісти зниклих не забували.
"Це ті ж самі герої, які загинули, тому що зникли безвісти. Вони також позникали на тих позиціях, де люди гинуть. Ми не знаємо, що з ними. Цих людей не всі навіть поіменно знають, що вони зникли. Їх наче не існувало".
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
