Жителька Костянтинівки Донецької області Любов Володіна разом із сином переїхала до села Орлівка на Чернігівщині, звідки вона родом. Жінка каже: за понад 40 років Костянтинівка стала для неї рідним домом, та через постійні російські обстріли її родині довелося виїхати звідти і починати життя з нуля. Будинок в Орлівці надала громада, а частково його відремонтував благодійний фонд "Рокада", розповів староста села Віталій Рябченко. Як обживаються на новому місці переселенці — далі в матеріалі.
Саджають картоплю, чекають на всю сім'ю
Із мішком до трактора йде Сергій Савицький. Він – переселенець з Костянтинівки Донецької області. Разом із матір’ю чоловік оселився в Орлівці тиждень тому.
"Земля м’якіша. У нас глина. Тут чорнозем. Тут краще земля".
У Сергія є дружина та п’ятеро дітей. Вони поки що за кордоном. Туди їм довелося виїхати через російські обстріли, розповідає мати чоловіка Любов Володіна. Незабаром вони також мають приїхати на Чернігівщину.
"Зараз городи – для нас найважливіше. Час якраз саджати, то посадимо. Там, де відбито паличками, – це під картоплю, а там — будемо грядки робити".
Родина велика, каже жінка, тож мають забезпечити всіх їжею. Із доходів у них – виплати як переселенцям і пенсія Сергія, бо він має інвалідність.
"Погріб затаримо картоплею – уже зможемо прожити. Тут посадимо буряк, моркву —все. Така земля – воно ростиме, ще і як!"
Любов Володіна каже: приїхали сюди, бо тут живе її подруга.
"Правда, в Козилівці (сусіднє село, – ред.), її дочка тут, навпроти. Вони нам дуже допомогли. Як кажуть: «Де народилася, туди і повернулася»".
"Сподівалися, що якось все закінчиться, але не закінчувалося"
У Костянтинівці родина мала приватний будинок і землю, але вирощували вони переважно виноград, малину та полуницю. Через спеку влітку та глинистий ґрунт усе інше майже не росло, розповідає жінка.
"Отакі тріщини в землі, що влазить рука. Що ж там буде рости. Пробували саджати картоплю – ось така картопля. Коли копаєш, вивертається отака глиба, починаєш ту картоплю видовбувати звідти. І вона отака. Сили немає в неї рости. Так само — все".
Допомагає з посадкою картоплі на своєму тракторі староста села Віталій Рябченко. Чоловік розповідає: у будинку замінили половину вікон та вхідні двері, пофарбували стелю, застелили підлогу лінолеумом.
"Нам багато ще чого робити. Це — що встигли. І те щодня лазимо до упаду – зрушень мало", — каже Любов Володіна.
За тиждень встигли звільнити частину будинку від мотлоху і трохи відмити, розповідає жінка. Згадує: коли виїжджали зі свого дому, змогли забрати переважно лише одяг. Пересилали його поштою із сусіднього міста. Частина коробок ще не розпакована.
"Це ми вивозили вже під бомбардуваннями. Міни над головою – присіли, поїхали далі. Якщо сильний обстріл – повертаємося. Із такими труднощами вивозили все".
Три роки жінка та її син прожили під обстрілами. Коли в їхній будинок прилетіло, наважилися виїхати.
"Сподівалися, що якось все закінчиться. Але не закінчувалося: все гірше і гірше. А як у будинок влучили – у мене вже нерви не витримали, тобто серце уже все. Сказали: «Передінфарктний стан. Або виїжджайте, або вас тут поховають». Знайома вийшла на город, прилетіла касета і все – одразу ногу відрізало, і до лікарні не довезли. І це ж не одна така, багато знайомих загинуло".
Костянтинівку знищують, розповідає жінка, уже немає вокзалу, жодної вцілілої школи чи садочка.
"Два хлібозаводи були у нас перед війною, ковбасна фабрика, завод скляний – автоскло. Загалом заводів п’ять працювало. Зараз нічого немає, усе розбомблене".
Мріють про зручності, бо повертатися навряд чи буде куди
З меблями допоміг пастор із церкви, куди ходить син Любові, а дещо віддали знайомі. Пральну машину та холодильник купили. Зараз, говорить жінка, нагальна потреба у відрах, мисках, великих каструлях — готувати ж скоро доведеться на вісьмох. Мріють встановити хоча б вуличний душ, зробити каналізацію і відремонтувати піч у другій половині дому. Бо, каже, навряд чи колись повернуться назад до Костянтинівки.
"Я так думаю, що повертатися буде вже нікуди. Звісно, хочеться. Усе ж там залишилося. Що ж ми приїхали на старості? У чужі стіни. Там усе своє. Усе це дуже важко. Мені коштувало багато сил, щоб вибратися. Це просто, що я вже не витримувала. Важко мені було там під обстрілами".
Ще один будинок чекає на переселенців
В Орлівці чекають і на інших переселенців, каже староста Віталій Рябченко. Є ще один порожній будинок. У ньому більше кімнат.
"Сюди приїздила «Рокада». Вони робили заміри, їхні інженери та представники були. А потім вже підрядна організація виконувала роботи. В Орлівці ми подавали на п’ять будинків. Відібрали лише два".
Віталій Рябченко каже, винаймав підрядника і контролював ремонт сам благодійний фонд. У цьому будинку замінили частину даху та вікна, поклали на підлогу лінолеум.
На сьогодні Орлівка – найбільше село в громаді. Тут проживає близько шести сотень жителів, говорить староста. Робота також є. Механізатори, різноробочі — завжди потрібні.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
