"Ми поїхали. Минули Харків — місто почали бомбити. Ми їхали подалі від війни, а мої діти лишалися там, де бахкало. Було страшно і сумно".
Пані Ользі — сімдесят з хвостиком, утім вона просить називати її просто Олею. Вона — колишня військовослужбовиця. Сорок три роки прожила з родиною в Харківській області, утім повномасштабне вторгнення вимусило її переїхати в Золотоношу на Черкащину. Тут вона дбає про своїх онуків, поки її донька та зять захищають Україну на фронті.
Оля не може чекати на перемогу склавши руки, тому допомагає золотоніським волонтерам виготовляти маскувальні сітки, бо хоче зробити свій внесок.
Утім у родині пані Ольги військова не тільки вона:
"Мій чоловік був офіцером. Він уже відійшов у засвіти, похований тут, у Золотоноші, на малій батьківщині. Маю сина, він працює в одній із частин, військовозобов’язаний, і дочку, котра служить на контрактній основі. Зять — теж офіцер. Вони обоє на фронті, але порізно. Їхня донька вирішила: «Хочу бути, як тато!», і вступила до університету на військову спеціальність. Уже другокурсниця, навідувалася до мене на канікулах. Хоч і важко, втомилася, та кидати не збирається. Наполеглива", — розповіла пані Оля.
Оля хвилюється за обох своїх дівчат — старшу й молодшу, бо з власного досвіду знає, що в армії жінкам буває складно.
"Коли донька близько 10 років тому вирішила, що піде на контракт, я заперечувала. А вона мені — так ти ж служила, і нічого страшного. Таки підписала. Їздила в так звану АТО, а я піклувалася про внуків. Як не допомогти? Для мене всі мої діти — то святе. Я неймовірно щаслива, що вони такі в мене є. Дякую Богу".
Протягом свого життя пані Ользі доводилося змінити чимало міст, утім найдовше — понад сорок років, вона прожила на Харківщині:
"Всякого бувало — і переїзди, і подорожі за кордон. Ми з чоловіком — ровесники, побралися, коли нам було по двадцять одному року. Познайомилися, коли він уже вчився на військового. Бувала з ним у відрядженнях, навіть в Африці. Сім’я поповнювалася. Син мій народився в Криму, а дочка — в Полтаві. Та найдовше — 43 роки, ми прожили в Харківській області. Я звикла до нашого містечка. Школа там зараз розбомблена, були прильоти. Пошкоджені інші будівлі. У нашій квартирі вікна повилітали від вибухової хвилі, але син сказав, що все полагодив", — поділилася подробицями пані Оля.
Читайте також: "О, в Швейцарії таких сирів немає": як у селі на Черкащині працює крафтове виробництво
У Золотоноші на Черкащину евакуювалася з онуками з Харківщини початку повномасштабної війни. Розповіла, що хоч уже минуло понад два роки, та 24 лютого 2022 року не забуде ніколи:
"У сина день народження 23 лютого, ми збиралися святкувати. Та не склалося. Передчуття недобре з’явилося, так тривожно на душі. Наша квартира розташована на п’ятому поверсі, чую, внизу бігають люди. Глянула на годинник — двадцять друга година двадцять хвилин. Виглянула з вікна — військові наші… Деякі із рюкзаками, спальними мішками, заскакують до машин і швидко їх заводять. Рушають. Я телефоную дочці: «Що у вас там?». А вона відповідає: «Мамо, а чому ти не спиш? Відпочивай». Наближалася північ. З вулиці долинали звуки — я впізнала гул танків. Пострілів ще не чутно було. Таки придрімала. Прокинулася близько четвертої ранку — вибухало потужно. А я ж розбираюся, як працює зброя".
Вона з внуками добиралася до укриття під супровід вибухів, люди бігли туди хто босим, хто в домашніх капцях.
"Діток в підвалі було багато. У мене з собою були деякі речі: трохи одягу, документи. В другій половині дня дочка сказала виходити на вулицю — чекало авто з водієм, яке мало везти нас у Золотоношу. Внуки сіли, а я, кажу, не поїду з дому нікуди. Доня переконала, що треба рятувати малих. Ми поїхали. Минули Харків — місто почали бомбити. Проходили перевірки на блокпостах, їх на трасі вже було чимало. Ми їхали подалі від війни, а мої діти лишалися там, де бахкало. Було страшно і сумно", — пані Оля поділилася спогадами про переїзд.
Того дня ще було коротке листування з рідними, а після неї майже три місяці з дочкою і зятем не було жодного зв’язку. Дні і ночі вона чекала, і дочекалася: спочатку повідомлення, а потім доньці вдалося додзвонилася.
"Після довгої тиші я була така рада чути її голос. Вона плакала в трубку, сказала, що сплять з автоматами в підвалі, є багато поранених побратимів. І загиблих. Уявляєте, що я відчувала? Материнське серце розривалося на сотні частинок від болю", — розповіла пані Оля.
Додала, що намагалася триматися бадьоро, бо ж на її відповідальності — онуки, і про них потрібно піклуватися, поки батьки захищають Україну:
"Живемо ми у чоловікових родичів, дякуємо, що нас гостинно приймають. І до Золотоноші звикли. Внуки навчаються. Дочка інколи приїздить до нас, одного дня ми відвідали Тарасову Гору в Каневі. Я була на могилі Шевченка вперше в житті".
Читайте також: Життя наново у 60 років: переселенець із Запоріжжя відновлює закинуту базу відпочинку на Черкащині
"Я вирощую овочі на городику, маю собаку. Вигулюю його в основному сама. Роззнайомилася із сусідами, теж прекрасні люди, і подруги з’явилися. В гостях добре, ні на що не жаліємося, але якби ви знали, як хочеться в свою квартиру. Прокинуся, буває, вночі, і очей не розплющую: а раптом, це все сон, і я вдома. Хочеться у рідні стіни".
У Золотоноші люди не раз запитували, чи знали вони, що почнеться повномасштабна війна.
"Я відверто всім кажу — я не знала. Коли конкретно і як це буде — ні. Це велика біда. До неї, мабуть, ніяк не вийде бути готовим. І навіть коли все почалося, я вірила, що все скінчиться за декілька днів", — поміркувала пані Ольга.
Пані Ользі доводилося бувати в Росії, і вона добре пам’ятає тамтешнє ставлення до українців:
"Ще при Союзі ми для росіян були «бандерівцями». Та і мову нашу утискали. Я російськомовна, але стараюся вчити українську — говорю нею, читаю. Я ходила до російськомовної школи не тому, що дуже хотіла, просто вибору не було. Зараз спілкуюся українською набагато вільніше. Україномовне середовище все-таки відіграє важливу роль. Черкащина така милозвучна", — поділилася пані Оля.
У минулому, в армії, пані Оля, була молодшою сержанткою, влучно стріляла, отримала нагороди:
"Стріляла з автомата, з пістолета, кидала гранати. Нас вивозили на полігони. Якби була молодша, я б допомогла нашим захисникам боронити Україну від росіян, я ж багато чого вмію. Але ж вік, як-не-як. Просто сидіти і чекати перемогу не можу — ходжу до місцевих волонтерів, плету маскувальні сітки. Виконували замовлення і від доці моєї. Вона дякувала. Хочеться зробити і свій внесок у цю боротьбу. Нашим військовим непросто. А скільки молодих людей гине. Але я вірю і знаю, що все буде Україна. І що я з усіма своїми дітьми повернуся додому. І що настане мир після нашої перемоги".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
