Коли 28 квітня 2023 року російська ракета поцілила у житловий будинок, 33-річний рятувальник з Умані Олександр Гриценко був серед тих, хто допомагав витягати людей з-під завалів. Було близько 4:30 ранку. Туди викликали весь їхній підрозділ.
Вибухи того ранку Олександр теж чув. Разом із колегами був біля місця влучання із п'ятої години ранку до одинадцятої вечора. На місці вибуху все палало — і людські домівки, і автівки на парковці.
"Я чув два вибухи, бо живу недалеко — за кілометр від місця трагедії. Відразу після вибуху зрозумів, що сталося щось недобре. Переконався, що моя сім’я в безпеці, одягнувся, попрямував в підрозділ. Коли дізнався, що влучили у багатоповерхівку, взяв бойове спорядження і помчався туди. На місці я був уже через десять-п'ятнадцять хвилин".
"Горіло і в квартирах, і автомобілі на стоянці поряд із будинком. Всюди було розкидане каміння, уламки бетону.
Перше, що ми почали робити — це евакуювати людей, які не могли самостійно вийти зі своїх квартир. Провели розвідку по вцілілих квартирах, по сходовій клітині, а потім уже з іншого боку будинку по автодрабині. Одночасно з цим тривало гасіння пожежі і розбір завалів — під ними шукали людей. Було багато небайдужих, які намагалися якось допомогти — це і самі мешканці будинку, і волонтери, і підприємці, які надавали свою важку інженерну техніку для розбирання завалів".
"Найважчим було бачити серед загиблих дітей"
"Пам'ятаю, як у якийсь момент під завалами задзвонив телефон. На якусь мить з'явилася маленька надія, що там є хтось живий. Мабуть, комусь намагалися додзвонитися родичі. Але дива не сталося. Жодної живої людини ми там не дістали, лише мертвих. Голосів з-під завалів теж не було чутно. Ми діставали тіла і передавали медичним працівникам, у спеціальне відведене місце.
Коли дісталися підвалу — там були тіла. Я так зрозумів, що конструкція не витримала ваги бетону. Із загиблих я нікого не знав, з їхніми родичами не спілкувався, але коли я дивився на них, то бачив великий біль втрати. Найважчим для мене було дивитися в очі рідним і бачити серед загиблих дітей. Їх було шестеро. Я теж їх виносив".
У той день з-під завалів Олександру та його колегам почути нікого не вдалося. Об одинадцятій годині вечора їх відпустили додому — відпочити. А вже о восьмій наступного дня вони знову повернулися, аби замінити колег. Роботи тривали цілодобово.
Тоді загинули 24 людини, із них шестеро — діти. Нині цей будинок відновлюють.
Під час війни потрапити під ракетний удар може кожен. Тому рятувальник дав кілька настанов:
"Перш за все я би радив усім не ігнорувати сигнали тривоги, оскільки, куди буде влучання – незрозуміло. Краще десять разів сходити в укриття, нехай і «вхолосту», але залишитися живим. У випадку, якщо так сталося, що людина опинилася під завалами, за можливості, треба економити сили, не кричати, а подавати сигнал якимось предметом: це може бути, наприклад, якась металева палка. Просто бити. Під час розбору завалів ми використовуємо такий принцип: час від часу вся техніка зупиняється і є десь п’ять хвилин повної тиші, коли ми вслуховуємося в завал. У цей час люди можуть нам подати сигнал. Після цього продовжуємо роботу в напрямку, який був обраний за сигналами. Через деякий час знову прислуховуємося, чи правильно ми рухаємось, чи потрібно кудись переміститися в бік, щоб швидше дістатися до постраждалих".
"Не думав, що доведеться працювати в таких масштабах і в таких трагічних ситуаціях"
Олександрові 33 роки. З них лавах Держслужби з надзвичайних ситуацій він 14. Наразі працює начальником групи організації реагування на надзвичайні ситуації. Такий виклик у нього був тоді першим. Порівняти його, пояснив, не може ні з чим.
"Стати рятувальником було моєю мрією дитинства, яка згодом переросла у свідомий вибір. Звісно, піл час навчання нас готували до всього — ми виїжджали на тренувальні майданчики і вчилися працювати з різноманітним аварійно-рятувальним обладнанням. Я знав, що ситуації можуть бути різними, але що доведеться працювати ось так, під час війни, в таких масштабах і в таких трагічних ситуаціях, взагалі не думав".
Перший свій виклик на надзвичайну подію Олександр пам'ятає — це була пожежа надвірної споруди, без травмованих. Після того викликав ще було чимало. Запам'яталася, додав, ліквідація лісових пожеж у Чорнобилі. До 2022 року це була наймасштабніша ліквідація надзвичайних ситуацій, в якій він брав участь:
"Це була масштабна лісова пожежа. Тоді залучали всі можливі підрозділи ДСНС. Більш ніж три дні там не можна було знаходитися через радіацію. Гасили займання майже цілодобово".
"Мрію про країну, в якій ніхто не вбиває"
День початку повномасштабної війни — 24 лютого 2022 року — був тривожним та неочікуваним, розповів рятувальник:
"Того дня я був на чергуванні. Нас викликали за сигналом «Збір – аварія». Коли я прямував до підрозділу, то уже усвідомлював що почалась повномасштабна війна".
Утім війна не змінила роботу надзвичайників, вона лишилася такою ж — рятувати і допомагати. Додалося лише додаткове обладнання:
"В цілому робота, наші завдання не змінилися. Змінилися лише масштаби, кількість жертв та постраждалих. Додалася нова амуніція — з'явився бронезахист, який у мирний час ніколи використовували. Війна мене навчила цінувати мій дім, моє оточення, рідний край. Я усвідомив, що матеріальні блага не настільки важливі, як свобода та безпека моєї сім'ї".
Щодо сім'ї, то їм довелося змиритися з тим, що він обрав таку професію, додав Олександр:
"Звісно ж, вони переживають, постійно хвилюються, коли я виїжджаю кудись. З роками вони уже звикли, змирилися з тим, що я обрав таку професію".
Олександр був на місці трагедії після влучання ракети, бо живе неподалік:
"Дивишся — і в голові прокручуються ті моменти. дуже шкода людей, які загинули, особливо дітей".
Після 28 квітня 2023 року в Умані ще були влучання. Туди залучали і його. Однак такої кількості жертв, як тоді, вже не було. І сподівається, що більше не буде, додав рятувальник.
На запитання про що мріє, рятувальник відповів, що про перемогу:
"Мрію про перемогу. Це навіть не мрія, а реальна ціль до якої ми обов’язково дійдемо. Мрію про країну, в якій ніхто не воює, ніхто не стріляє, не вбиває, мрію про світле майбутнє для своїх дітей, бо заради них ми живемо і боремося".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
