Залишився в Маріуполі, аби рятувати людей у підвалах та укриттях. Засновник хабу "Халабуда", який вісім років поспіль об’єднував проукраїнських людей, Дмитро Чичера зник у березні 2022 року. Він відмовився покидати рідне місто, коли воно вже було окуповане, розповіла Суспільному його дружина пані Людмила.
Нині жінка хоче дізнатися бодай щось про долю чоловіка та попри все сподівається, що він живий.
"Навіть не могли уявити, що буде"
25 лютого пані Людмила змушена покинути своє рідне місто, де народилася, виросла і жила. Нині вона намагається не дивитися на те, що сталося з Маріуполем. Однак реальність наздоганяє її й у Черкасах, де вона нині живе.
Тут вона продовжує справу, яку колись розпочав її чоловік – організувала освітній хаб. Від життя у Маріуполі в ньому лишилися лише фотографії того, що сталося з їхніми квартирами, та ключі від них.
Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, навіть не могли уявити, що все буде так серйозно, зазначила жінка. Вона змушена була виїхати з міста, а чоловік лишився.
"Коли ми виїжджали з міста, то думали, що зможемо допомагати на відстані, передавати гуманітарну допомогу. Збирали велику кількість води, продуктів, гігієнічних наборів. Був великий душевний порив повернутися додому і допомагати там", – розповіла вона.
Весь березень через соцмережі спостерігали, що відбувалося, зустрічали людей, які теж виїхали, і з їх розповідей було зрозуміло, що в місті коїться щось жахливе.
"Тоді емоційний підйом пройшов. А далі ми навпаки зрозуміли, що не можна сидіти склавши руки, що є люди, яким набагато гірше і вони потребують допомоги", – пояснила пані Людмила.
"Хотів показати, який гарний Маріуполь"
Дмитро Чичера – волонтер, фотограф, інженер, засновник першої школи фотографії у Маріуполі, на базі якої згодом розвинувся фотоклуб.
"Він разом із учасниками цього фотоклубу брав участь у великій фотовиставці. А ще їхній фотоклуб входив до п'ятірки найкращих в Україні". Діма хотів показати Маріуполь не лише як індустріальне, а й як красиве, портове, приморське місто", – зазначила пані Людмила.
Активною волонтерською діяльністю, пояснила Людмила Чичера, її чоловік почав займатися після 2014 року. Свого часу Дмитро очолював громадську організацію "Східна брама". Потому заснував освітньо-волонтерський центр "Халабуда".
Зі слів жінки, це була спільна праця кількох родин, що об'єдналися за інтересами та цінностями і дружать, починаючи з 2014 року.
"Це проукраїнські активні люди. Ми допомагали переселенцям із окупованих територій, цивільним, військовим. Організовували освітні заходи, зокрема, у плані бізнес-освіти. Також хотіли налагодити діалог між владою та суспільством", – розповіла вона.
"Взяв аптечку, вийшов і не повернувся"
Дмитро Чичера не схотів лишати Маріуполь, коли місто обстрілювали та йшли вуличні бої.
"25 лютого ми попрощалися, я вимушена була поїхати до Запоріжжя. Вже тоді Діма був повністю сконцентрований на роботі. Я бачила його погляд і розуміла це", – розповіла пані Людмила.
З її слів, чоловік допомагав пораненим, відвозив їжу, розбирав завали. Разом із командою відвідував бомбосховища, людей, які переховувалися у закутках підвалів із дітьми, доставляли все необхідне. За час активної роботи "Халабуди", до 17-18 березня, до руху залучили до 250 волонтерів.
"Остання розмова з ним була дуже сумбурна і дуже коротка. Я його просила виїхати, але він сказав, що залишиться там до останнього. Потім зв'язок перервався", – переповіла жінка.
Розповіді людей, які лишалися з Дмитром до останнього, різняться, зазначила вона:
"Дехто каже, що він вийшов поговорити телефоном. Інші говорять, що пішов подивитися на прильоти, які були в приміщення недалеко від волонтерського центру. Взяв аптечку, вийшов і вже не повернувся. Хлопці прочекали дві години і пішли його шукати. Але пройшов уже значний час, за цей час можна було далеко зайти від центру. У найближчих кварталах не знайшли ні його, ні ознак поранень. Потім і ці люди вимушені були покинути місто".
Місяці пошуків
Із того часу пані Людмила шукає чоловіка самотужки: збирає хоч якусь інформацію від очевидців, звертається до координаційних штабів, подала офіційну заяву до поліції та Червоного Хреста. Однак результатів поки немає.
Нині вона хоче дізнатися бодай якусь інформацію про долю рідної людини. Є надія, що він живий і в полоні, зазначила вона:
"Хочу дізнатися хоч щось. Сподіваюся, що він живий. Місто на той час було окуповане, тому він міг потрапити у полон. Якщо у полоні, то хочеться знати де саме, що я можу зробити, що може зробити держава. Якщо ситуація з пошуком військових більш-менш зрозуміла, то з цивільним складніше. Незрозуміло, який цивільні в полоні мають статус, чи подають їх у список на обмін".
Мрія – повернутися у рідне місто
Тепер жінка – координаторка черкаської «Халабуди». Тут продовжує почату спільно з чоловіком роботу. Команда ж розкидана по всій країні.
"Це більше ніж команда – це частина моєї родини. Ми допомагаємо переселенцям, також почали впроваджувати освітні проєкти – тренінги з бізнес-освіти. Розуміємо, що війна не буде тривати вічно і нам треба буде відновлювати українські міста", – пояснила вона.
Пані Людмила мріє повернутися до Маріуполя – такого ж красивого та сильного, як і на світлинах її чоловіка.
"Ми знаємо, що шлях додому буде довгим, але намагаємося його прискорити. Думаю, що завдяки таким як Діма і тим, хто документував як раніше виглядало місто, покладаючись на ті фотороботи відновлюватимуть наше місто".
Попри все, пані Людмила сподівається, що її Дмитро живий. Тому не втрачає надії та продовжує його пошуки.
Повне відео
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
