Понад три мільйони українців виїхали з країни через війну, повідомили у Західному регіональному управлінні Державної прикордонної служби України. Переважно це жінки і діти. Суспільне дізнавалося, куди та чому вирішили поїхати черкасці.
Черкащанка Ольга Касьянова займається підприємницькою діяльністю.
"Коли почалися військові дії, ми з чоловіком, дітьми та моєю мамою переїхали до села. Але у молодшого сина була паніка під час повітряних тривог, така сильна, що я не могла його заспокоїти. Стан малого почав так змінюватися, що він уночі почав вже кричати, плакати уві сні. І на десятий день я вирішила вивезти дітей до сестри в Литву", – розповіла жінка.
За 20 годин Ольга з дітьми була біля польського кордону.
"Важко було читати, що через годину після того, як ми проїхали Білу Церкву, її обстріляли ракетами", – переповіла вона.
Уже за кордоном родині допомогли волонтери:
"Нас забрали з Варшави до Вільнюса і довезли прямо до квартири. Це єдине, чим ми поки скористалися, ну і ще – добром моєї сестри і її квартирою".
Зі слів черкащанки, допомогу надають усім, хто її потребує: це і користування громадським транспортом, і житло, і медичну допомогу, навчання для дітей, психологічну підтримку. Також для українців є робота.
Хотіла б повернутися якомога швидше, розповіла жінка:
"В Україні залишився мій чоловік, він зараз у теробороні. Там і мама, яка працює на підприємстві, що не зупинило свою роботу, і сестра зі своєю родиною. Цінності змінюються зараз у всіх українців, про це говорять всі мої друзі, близькі. В мене в рюкзаку взагалі один светр, мені нічого не потрібно. Мені потрібно, щоб все закінчилося, щоб мої діти були у безпеці, і щоб від моєї України відчепилися".
Олександра Луговська до повномасштабного вторгнення Росії жила, працювала і навчалась у Черкасах. З початком наступу виїхала до Німеччини.
"Бачили у новинах, що стає гірше й гірше, тому вирішили з мамою і меншою сестрою сісти на потяг у Смілі і їхати до Львова, а звідти – у Польщу. Дорога була важкою, людей було дуже багато, потяг часто зупинявся для маскування, щоб його не було видно", – переповіла жінка.
12 годин їхали до Львова, ще 7-8 годин до Польщі, пояснила черкащанка. У Львові на станції близько чотирьох годин стояли у черзі, бо там не хотіли пропускати людей, розповіла вона.
Статус біженця родина не оформлювала, взяли лише посвідку на тимчасове проживання.
"Дуже велика підтримка, багато волонтерів, які пропонують роботу, місце проживання. Стало спокійніше, дуже хочеться додому, у мирну країну", – розповіла Олександра.
Черкащанка Валерія Чернігова на одинадцятий день війни виїхала в Італію, в Кампанью-Лупію, за 30 кілометрів від Венеції. До війни жінка працювала візажисткою і бровісткою.
"Ми не нехтували попередженнями про повітряну тривогу, завжди ховались у підвал. Зрештою, я зрозуміла, що не можу з цією постійною біганиною. Я в такому стресі знаходилася, що не могла вийти в магазин надовго", – розповіла жінка.
Зі слів черкащанки, замість шести годин дороги, які показував навігатор, їхали всі 24:
"Якби у мене не було попутників, то я, мабуть, і не поїхала б, бо дорога дійсно важка. Потрібна була емоційна підтримка, тож ми з моїми близькими, з сестрою хлопця поїхали на кордон з Молдовою".
На кордоні, зі слів жінки, їх зустріли тепло:
"Вразило просто до сліз. Там українська музика грає у наметах, пропонують їжу, чай. А ще мені видали безоплатно сім-картку з великим об’ємом інтернету. Тому я мала відразу зв'язок зі всіма".
Зі столиці Молдови Валерія поїхала в Румунію, а звідти летіла через Відень в Італію.
"Це точно не країна для біженців, тому що тут з цим важко. Поки українців я тут не бачила. Оформила собі гостьову візу, бо «біженця» поки що оформлювати не хочу. Хочу рухатись в іншу країну, де я хоч трішки розумію, а не тільки «чао» і «бонжорно»", – розповіла вона.
Після закінчення війни черкащанка планує повернутися додому, почати активно працювати та займатися благодійністю.
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
