Композиторка Алла Загайкевич приїхала до Черкас на запрошення викладачки Черкаського музичного училища Євгенії Марчук для участі у проєкті присвяченому місцевому органу: студенти закладу музикували на інструменті під фільми німого кіно.
Про менторство в проєкті "Століття Черкаського органа", поєднання електронної музики з автентичним фольклором, синергію фольклору й електроніки, про оперу з поетом Сергієм Жаданом — розповіла в інтерв’ю Суспільному.
З якою місією ви приїхали в Черкаси?
Місія — це Євгенія Марчук, яка підтримала мою ідею організувати разом з "Довженко центр" проєкт, присвячений місцевому органу. Тому що цей орган колись був зроблений для кіно. Він стояв не тут, він стояв десь в Німеччині. Потім приїхав в Одесу, там був в театрі. І нарешті на ньому почала займатися купа дітвори черкаського музичного коледжу.
Я тут для того, щоб разом зі своїми студентами або колегами з Одеси, Львова, Харкова зробити амбітний проєкт, на якому молоді композитори, учні попрацювали з німим кіно, відібраним саме кінознавцями "Довженко центру". Це кіно якимось чином пов'язано з простором Черкас, з його Дніпром, з природою, з якоюсь історією. Це матеріали з колекції Всеукраїнського фотокіноуправління 1920-х років. І важливо для нас попрацювати з тими сенсами модерністичними, революційними на той час. Для молодих композиторів це був виклик, звісно.
Ви приїхали як менторка, також заявлені як виконавиця. Тобто, поряд із міжнародною співпрацею не цураєтесь регіональної сцени. Поясніть вашу позицію і як наставниці?
Працюю і в Києві, і в Харкові. Мені важливо, щоб мої студенти реалізовувалися і де б ця реалізація не відбувалася. Такий концерт міг би відбутися в Парижі, в Берліні, чи в Нью-Йорку, і це було б абсолютно не соромно. Важливо сам цей ентузіазм, з яким студенти схопилися за ідею. Важлива не тільки музика, важлива ідея цього проєкту, сенси, з якими цей проєкт виходить до публіки. Тут мова про свіжий погляд, про бажання працювати в Україні з українською історією. Мені страшенно це приємно.
Ви повернулися навесні 2026 року з Нью-Йорка, де були композиторкою-резиденткою на фестивалі сучасної музики. Також ви були в журі в Польщі, ваш твір звучав в Амстердамі. Що для вас нині головне: міжнародна співпраця, чи проєкти в Україні?
Мені дуже важливо, щоб не тільки моя музика, а й музика моїх колег була присутня на сценах, у спільнотах, пов'язаних з академічно-електроакустичною музикою. Наприклад, цього року вперше з Асоціацію електроакустичної музики, Київської студії електронної музики ми потрапили в Познань.
У вас навесні був проєкт в Харкові "Ландшафти Сильвестрова", також був цикл концертів у Дніпрі і нині ви оголосили open-call на проєкт "EM-visia". Розкажіть, будь ласка, що це буде, кого ви шукаєте?
"EM-visia" — це візія електроакустичної музики, скажімо так. Це пов'язано в першу чергу з тим, що в нас немає такого, як при центрі Помпіду, в якому я вчилася в Парижі. Але ми розуміємо, що якщо ми не будемо робити концерти, тобто якусь можливість, де студенти або молоді композитори, або міжнародна спільнота не зможе грати, як ми зможемо далі просувати цю електронну музику? Ніяк. Тобто люди просто будуть від'їжджати у Париж, у Німеччину, у Берлін, у Нью-Йорк і так далі. А хочеться, щоб вони поверталися і знали, що завжди можуть показати свою музику з якісним звуком.
Ми робимо концерти з октофонією, вісім каналів звуку. Це такий мінімальний стандарт світовий, який завжди використовується. Ми відкриті до експериментальної, пошукової творчості. У всьому світі це така тенденція, що академічні композитори співпрацюють із саунд-артистами, ділять студії, майданчики, сцени. Ми назвали цей фестиваль Non-Folklore Instrument. Це означає, що ми очікуємо фольклорні інструменти, тобто бандури, в тому числі прекрасна старосвітська, домри і кнопкові акордеони, вони ж баяни, і якісь духові, народні, але ми хочемо поєднувати їх з електронікою.
Тобто ми пропонуємо композиторам і саундартистам експериментувати з цими інструментами, перевідкривати їх, щоб вони були не тільки інструментами народної культури, фольклорної культури, але щоб вони ставали інструментами сучасної музики. І дуже сподіваюсь, нам це вдасться. Мало де в консерваторіях вивчають електронну музику.
В інтерв’ю журналу Craft Magazine ви говорили про те, що відкрили для себе фольклорну авангардну музику на Поліссі?
На Полісся я поїхала з професійною студентською експедицією в Київській консерваторії разом з Іриною Клименко. Коли не було процесів глобалізації, пов'язаних з радіо, телевізором, то фольклор передавався через обряди, в першу чергу. Тому що потрібно було заспівати веснянку, щоб весна прийшла. Потрібно було на Трійцю поводити Куста, щоб нормально зійшло, щоб був уражай. Якщо дощ, треба було встати заспівати пісню, щоб дощ закінчився. Тобто була якась функція. Мій експеримент з рівненським поліссям, що 1986 році в кожному селі співали дуже багато і ніхто слів не забував. У 2017 році, в тих самих селах ми маємо бабусям нагадувати слова. Тому що ці пісні не співаються. Якщо в селі немає молоді, немає весілля. Все. Весілля не співається. І ліричні пісні не дуже співаються. Вчителька на уроці української літератури побачить, що в плані написано: "Фольклорне". "Діти, запитайте свою бабусю веснянку". "Бабуся, заспівай мені веснянку, вчителька сказала".
Оце так побутує фольклор. Так не має бути. Не може дитина почути веснянку від бабусі. Це звичайний шлях вмирання фольклору, як вмирання ось цієї архаїчної культури. Його вже перейшли багато народів, але навіть під Києвом, Бучанський район, Чорнобильський район — там ще поспівають. І на Полтавщині поспівають, і на Рівненщині. І на Черкащині теж поспівають, абсолютно точно. Тобто якісь жанри краще будуть збережені, будуть весільні, будуть ліричні.
Чи існує питомо українська пісня і де вона?
Ні, не існує. Не існує питомо української. Моя дуже гарна колега, з якою я відкривала це рівненське Полісся, пані Ірина Клименко, склала музичний атлас України. Вона брала карти і наносила ареали розповсюдження певних жанрів. І ці жанри могли кудись залізти на територію РФ, вони могли залізти майже до Литви, пів Білорусі і так далі. Така музична лінгвістика, цим займаються саме етномузикологи. Тому немає кращої чи гіршої української пісні. Хоча мені, звичайно, хочеться сказати, що серце України на Черкащині. Я пам'ятаю першу нашу експедицію на Черкащині. Що нас вразило? Ми приїхали в якесь село, розставляємо наші мікрофончики записувати пісні і тут бачимо ставок і діти. І ми щось там дітей питаємо, а в клуб іти ось так? І дитина нам каже "так", а тому що в Києві всі казали "да". І ми зрозуміли, що знаходимося на питомій україномовній території, що це село, де діти нам кажуть "так". Вперше в житті почули слово "так".
Візьмемо для прикладу композицію Nord/Ouest, яку ви написали для Ірини Клименко та Сергія Охрімчука. В ній чути автентичний український спів, де його записали?
Це була така давня ідея. Насправді я не була дуже оригінальна в тому, щоб поєднати сучасну електронну музику з автентичним фольклором. Першим в Україні це зробив Олександр Нестеров — дуже відомий музикант експериментального жанру, імпровізатор. У свій час він записав з ансамблем "Древо" проєкт, який назвав "Опроміненні пісні". Це було 15 пісень з Чорнобильського Полісся. Це ні на що не схоже. Це відчуття таке, що ти дійсно десь там в лісі чуєш первісну архаїчну музику і в той же час ти її переживаєш, як дуже сучасний матеріал. Ця ідея мені дуже сподобалась. І я вирішила, що хочу зробити щось подібне, але не з чорнобильським фольклором, а саме з рівненським, який для мене ще яскравіший, ще цікавіший, ще виразніший. Мені хотілося попрацювати в такому ж напрямку, як це зробив Олександр Нестеров, тобто вислухати зв'язки цього дуже радикального, яскравого тембру. Для мене між електронною музикою і фольклором є зв'язок, тому що для мене це дві архаїчно-радикальні культури.
У чому архаїчність електронщини? Це, як би сказати, дуже прості коливання. Електронна музика якась похибка електрики. Фольклор сам по собі і архаїчний, і яскравий, і радикальний. Ось такі дві культури в сучасній композиторській музиці з симфонічним оркестром — це і є радикальна культура. Але я знаю, що це інший світ. Це тяжко входить в академічну музику. Це все-таки така вільна імпровізація. Тобто настільки ти вже знаєш цю пісню, ти її співаєш тисячний раз і кожного разу ти знаходиш якусь іншу стежинку. Ти її повторюєш інакше. Тому що в фольклорі ніколи не буває повторення точного. Це завжди варіантність.
Чи зберігаєте ви записи із фольклорних експедицій для власного архіву, для документування історії?
Це все записи зроблені на державному обладнанні Київської консерваторії. Чудова база даних, де можна знайти за п'ять хвилин все, що хочеш. Але вдома, звичайно, в мене є мої записи, які я люблю слухати, використовувати.
Ви заснували першу студію електроакустичної музики в Україні в 1997 році. За два десятиліття що змінилося в цьому напрямку?
По-перше, треба сказати, що процеси глобалізації ще більше розширилися. У 1997 році нас мало в кого в дітей були комп'ютери, всі приходили займатися в нашу студію. Пройшло п'ять — десять років і вже йому не треба сидіти біля цього макінтоша, у нього є вдома свій і так далі. Тобто необхідність студії не є такою великою. Погано те, що досі немає системи викладання і у нас немає інституції, яка би, наприклад, за державний кошт існувала би. Якщо у нас держава підтримує всі жанри музики, починаючи з хорового дуже активно — хоровий жанр, оперний, симфонічний, народні інструменти.
Мене це дуже непокоїть і дивує, чому у нас залишається структура фінансування 50-х років. Є гроші на хор Вірьовки, є гроші на Вірського, але на ансамбль "Древо" немає і так далі. На фольклористів немає, на електронну музику немає. Хоча воно вже народилось, воно вже є, фольклор уже і вмирає. Тобто на інституційному рівні величезні проблеми. На творчому рівні дуже цікаво спостерігати, як розвивається електронна музика. Дуже багато цікавих музикантів. Але електроніка не присутня, наприклад, на сценах філармонії чи оперних театрів і так далі.
Мені болить не за клубну музику, а саме за академічну. Мені хочеться, щоб Україна, так само, як всі інші країни світу, щоб композитор може написати твір, симфонічний оркестр з електронікою, чи опера з електронікою. Мені в Харкові тільки відомі такі ініціативи. Там ризикує Тулузов, він запрошує молодих композиторів. Трошечки інший підхід. Мені здається, зараз Ростислав Карандєєв у Дніпровському театрі теж став залучати електроніку. Я думаю, що з цим поступово щось буде. Тобто має бути якась державна підтримка, як не крути.
Найдорожча опера України, вартістю 17 мільйонів гривень "Вишиваний. Король України" на лібрето Сергія Жадана вийшла в театрі Харкова у жовтні 2021 року, повідомляють кореспонденти Суспільного. У чому є принципова різниця писати самостійний академічний твір і писати музику для театру?
Це все речі, які пов'язані з прикладною функцією музики. І всі композитори з цим мають справу. Правда, в опері "Вишиваний", припустимо, мені дали повну свободу, на відміну від того, що було, наприклад, з оперою Максима Коломійця "Матері Херсону". Ми вже всі знаємо, що Метрополітен-опера, замовивши композитору українському оперу, дуже контролював написання і просто втручався в творчий процес і міняли драматургію на таку, як вони собі придумали. У моєму випадку цього зовсім не було, ми спілкувалися з Сергієм Жаданом. Тобто ми з ним радилися. Він теж музикант, але він любить, щоб він взяв гітару і сам це все проспівав, прокричав з хлопцями.
Ви композиторка-рекордсменка, спочатку була найдорожча опера в історії Незалежної України, далі — найкасовіший фільм 2023 року. Я говорю про фільм "Довбуш". Він приніс Вам Національну премію України імені Шевченка. Що вам більше імпонує: процес створення музики до фільму, чи визнання?
Це все дуже сумна історія, насправді. "Вишиваний" був написаний до ковіду. Тобто, він мав бути не у 2021 році, а там у 2018. Нам не купили навіть той восьмиканальний звук, який ми хотіли. Тобто, з музичного боку там все було дуже економно. Дуже багато костюмів пошили. Найдорожче, що там є — це металічна конструкція. Під час війни на ній тримається сцена. Це мені дуже приємно. Чого ні? Це ж прекрасна історія. А найприємніше в "Довбуші", це звичайно було, коли ти приїздиш на фольклорну експедицію і записуєш скрипаля після інсульту, який там на останніх своїх силах грає так неймовірно. Тобто аркани і всі інші довбушеві мелодії. Для мене "Довбуш" — це фольклор, хоча його там дуже мало. Але це задоволення ні з чим не можна порівняти.
"Добвуш" — не перша співпраця з режисером Олесем Саніним, тому що перша його повнометражка вийшла в 2003 році з вашим саундом "Мамай". За цю роботу ви отримали Національну премію Довженка. Як за 20 років змінилася музика для українського кінематографу?
У 2004 році ми були одними з перших, хто починав щось робити з електронікою, з монтажами. Ми точно перші поєднали ось цей фольклор, записаний архаїчний з технологією електронного синтезу. І було дуже круто з цим працювати. Я насправді в Парижі теж пробувала це робити, коли я там вчилася. І мої асистенти дивилися: "Що ти там робиш таке? Ну покажи, як цікаво, що, співать можеш? Ану поспівай. Ану, іди запиши її, давайте я теж зроблю там перехресний синтез". Ну, коротше кажучи, це дуже спокусливо. Це настільки смачно звучить електроніка з фольклором, що втриматися неможливо. З того, що я чую і що бачу в українському кінематографі, більше це пов'язано із залученнями іноземних композиторів, такі цікаві речі, як: "2000 метрів до Андріївки", або роботи Байбакова у фільмі "Вулкан" дуже-дуже хороші. Чи "Стрімголов" супер-хороший. Ось такі от речі. Тобто мені дуже подобається, як він працює. Чи Нікіта Моісеєв вклався в "Ти — космос". Ну, дуже класно.
Говоримо про те, що звуковий ландшафт України під час повномасштабної війни він змінився: маємо сирени, гул техніки, вибухи. Чи входять ці звуки до вашої звукової палітри, чи вже ви їх використовували?
У мене студент Андрій Барсов зробив дуже хороший твір, називається "Натюрморт", в якому він поєднав чорнобильський спів з вибухами. Він сказав: "Вони ж заходили з Чорнобиля. Ну, я взяв русалки, русалчину пісню проведу, русалки проведу, я гасенька, я гасенька", так голосно і в одній тональності з вибухами. Коли цю п'єсу послухали іноземці на міжнародному конкурсі, він отримав другу премію міжнародного конкурсу електроакустичної музики за цей твір.
Так, його не можна слухати в Україні, ми всі страшенно травмовані, і він сам не хоче цей твір ніде показувати. Тобто мені не хочеться ці штуки використовувати, але я навіть щось слухала, пробувала, це не матеріал мій. У мене достатньо радикальний саунд, достатньо агресивний, достатньо яскравий. Мені й так всі кажуть, що я всіх травмую. У мене був недавно концерт, симфонічний твір "Простори світла" для оркестру з електронікою. І після концерту підходить директор оркестру і мені каже "Алла, чого ти нас так травмуєш?". Як я травмую? Симфонічна оркеста, електроніка, вибухів немає, нічого немає. Просто електроніка, обробка в реальному часі, там щось влітає. Ні, ти вже нас травмувала. Тому зараз із цим достатньо обережно потрібно.
Розкажіть, як реагує світова музична спільнота на сучасний український контент, зокрема в розрізі електроакустичної музики?
Я би відповіла на це питання трошки інакше, а яку взагалі музику вони чують? Тому що зараз українська спільнота дуже розшарована. Хтось залишився і живе в Україні. Хтось давно виїхав або недавно виїхав. І у нас електронні музиканти є такі, які живуть давно за кордоном, ще до війни, які виїхали під час війни. І ті, які виїхали під час війни, можуть сидячи десь там в Берліні чи в Парижі використовувати і вибухи, і крики.
От мені було цікаво в Америці, на фестивалі нової української музики в Нью-Йорку. Найрадикальніший звук був у Анни Корсон, в якої музиканти грали і часом покрикували. "Терекони" називається твір. Ми всі розуміємо, що там війна. У Борі Логінова там плач дитини, там ще щось. Це такі замальовки воєнного часу, по суті справи. На моє переконання було б цікавіше, щоб робота композитора була маркером ідентичності, маркером війни, маркером українського композитора, який не та людина, яка фольклор використовує, або крик дітей і вибухи. А от якісь мистецькі опрацювання, це було б цікавіше, на мою думку. Я вже бачила наукові дослідження на тему: "Елементи пропаганди в українському сучасному мистецтві, на прикладі".
Якщо можете сказати, над чим ви зараз працюєте?
Один з найцікавіших проєктів, який був цього року і він зараз продовжується, це трилогія в театрі Франка, яку ставить Давид Петросян. Трилогія, перша вистава "Троянство" версія "Енеїди" драматурга Максима Курочкіна. Друга вистава "Будь мужиком" про частину ЛГБТ-спільноти на війні. І третя вистава буде по Платону — "Держава". Це такий дуже складний цикл, з вічними філософськими контекстами. Бо це питання до українців, а в чому ти людина? А яка ти людина? І під час війни це питання весь час виникає. Тобто, особливо, в цій другій виставі "Будь мужиком" про дуже трагічні ситуації, які виникають з насильством під час війни.
Спрогнозуйте, де і як звучить ваша музика через сто років?
"Мамай" діти подивляться, "Живу ватру". Кіно, мені здається, буде живим, хоча не знаю. Ми дивимося фільми, яким сто років, мені подобається "Штурмові ночі", "Навесні", "Людина з кіноапаратом" — все це треба підтримувати. Електроніку дуже тяжко зберігати формати. Була плівка, потім вініл, потім диски. Треба архівувати. Але, думаю, кіно буде.
