Родина з Черкащини протягом 32 років вирощує овочі. Цією справою займаються вже три покоління і без цього не уявляють свого життя, як і без хліба.
Про любов до землі і труднощі, які її випробовують, Суспільному розповіла керівниця фермерського господарства Надія Кім.
Надія Кім — керівниця фермерського господарства, яке займається вирощуванням овочів. Сюди, в село Домантове, щосезону з'їжджаються люди, аби допомогти зі збором:
«Наша теплиця опалюється, і тут ми вирощуємо розсаду. Розсаду, яку ми тут вирощуємо, виносимо на поля і висаджуємо, а потім, як звільняється теплиця, ми її трохи перебудовуємо і висаджуємо сюди томати. Це пізні сорти, і до самих морозів у нас томати є».
Тут вирощують овочі для «борщового набору», розповіла Надія Кім. Сезон збору в господарстві лише розпочався.
Її дочка Раїса з п'ятої ранку разом із працівниками вже на полі — зрізають кріп.
«З п'ятої ранку дівчатка починають різати кріп, хлопці зв'язують його, зважують, вантажать на тракторець і, як приїде машина, будемо перевантажувати до машини».
«До самого низу, до корінчика, чим нижче — тим краще зрізати. Як перші дні різали, то мені молодої картоплі хотілося поїсти, пішла додому — наварила», — прокоментувала працівниця Надія.
Неподалік на полях уже зріють цибуля, капуста, морква, буряк, а ще перець і баклажани. Попереду чимало роботи, зазначила пані Надія. Для родини Кім ця справа стала сімейною.
Господарство вони започаткували 32 роки тому, коли повернулися з Узбекистану, розповіла пані Надія. Туди її батьків колись змусила виїхати Друга світова війна. Там народилася й вона та прожила 22 роки. І врешті родина вирішила повернутися в Україну.
«Вернулися і працюємо. Сім'я у нас дуже велика. У мене є і брат, і сестра, у них діти, і всі займаються овочівництвом. У нас це у спадок – любимо землю, і діти також — вони ж з нами. Допомагали, тепер працюють, і якось так виходить, що вся родина любить землю», — прокоментувала Надія Кім.
На пенсію пані Надія, з її слів, йти не збирається:
«Не завадило б і відпочити, але я не уявляю цього. Мені здається, що я не зможу вдома бути. Я від самого ранку встаю і знаю, що мені треба на поле, треба щось робити, працювати треба. Любов до землі — це те, чим живеш. От я, наприклад, цим і живу. Я ніколи не озираюся назад на те, що було у минулому році. Я завжди думаю про те, що буде в цьому».
Думати цьогоріч є про що, адже погода додала фермерам клопотів. Через холодну весну розсаду довелося висадити на два тижні пізніше, а згодом рослини побив ще й град, прокоментувала керівниця господарства:
«В цьому році ми висадили півтора гектара чері, тільки вийшли з поля, пів години не пройшло, як градом вибило його, і заново пересаджували».
Не вистачає господарству й робочих рук, додала вона. Найперше наймають жителів довколишніх сіл, але людей усе одно бракує.
«Переживаєш і не знаєш, чим закінчиться цей рік: чи зможу я прибрати цей врожай, бо не вистачає рук, людей, які йдуть працювати саме в поле, особливо на овочі. У нас в основному працюють старші люди, бо молоді практично немає — дуже складно. Були такі роки, коли цін не було: товару багато, а ціни немає. І виходиш або з нулем, або з мінусом. Звісно, переживаєш, засмучуєшся, а приходить весна — забуваєш це все і знову займаєшся».
Та попри всі труднощі, як зазначила фермерка, врожай восени матимуть:
«Чері ще зелені, є ще днів десять, щоби почали дозрівати, і днів через десять почнемо їх прибирати. Був град, побив їх, і довелося нам його пересаджувати. На сьогодні вони трохи відстають за часом, але ми встигнемо зібрати. Овочі завжди потрібні, так само, як і хліб. Ми без хліба не можемо, і без овочів не можемо прожити. У мене вдома так само все є, потроху: перець, помідори, огірочки — практично все є. Я приїхала додому, знаю, що треба щось зготувати — я пішла на свій город, нарвала і готую. Я дуже люблю готувати овочеве рагу».
Серед овочів має і улюблений — цибулю. Вона тут рекордсменка: одного року цибулини були вагою один кілограм і 200 грамів. Та її, як розповіла пані Надія, ми побачимо вже у консервації:
«Ще вона замала — вона ще тільки росте. Ще тільки-но починає розвиватися голівка. Я завжди дивлюсь на неї, і вона як море, але зелене. І особливо коли вітер, вона як хвилею гойдається. Не знаю, люблю її, дивлюся, і вона мені завжди настрій поліпшує».
Пізніше ця продукція поїде на завод, у лікарні, школи та садочки району, а для ферми все почнеться заново.
