Військовий з Черкащини Руслан Гоібов з позивним "Вінні" мобілізувався до лав ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. Три з половиною роки він брав участь у боях на Запорізькому, Авдіївському та Куп’янському напрямках як командир танка. 7 лютого 2026 року він загинув на Харківщині від влучання FPV-дрона.
Нині родина створила петицію, щоб надати захиснику найвище державне звання — Герой України, розповіла Суспільному дружина військового Ольга Гоібова.
За словами пані Ольга, її чоловік рішення долучитися стати на захист України ухвалив у 2022 році:
"Рано, як ми прокинулися, увімкнули телевізор, побачили, що розпочалася повномасштабна війна. Вже на другий день чоловік пішов у ТЦК і одразу вступив до лав тероборони в Багачевому. Він казав: у мене є мама, дві сестри, дві доньки, мені треба захищати, щоб вони (росіяни - ред.) не прийшли сюди. На Запорізькому напрямку він був. Два рази. В Авдіївці був. І на Куп'янському напрямку був понад два роки".
За час служби захисник отримав нагороди та відзнаки, зазначила Ольга Гоібова. 7 липня вона отримала посмертну нагороду чоловіка — "Лицарський хрест":
"Якраз перед тим, як Авдіївка була окупована, Руслан був серед тих, хто стояв на її обороні, тому в лютому 2024 року отримав Почесну відзнаку за заслуги у важких боях за Авдіївку. Крім того, йому дали відзнаку командира 116-ї окремої механізованої бригади «Танковий батальйон Сталева Міць». Серед його нагород і "Золотий хрест" 2024 року, також відзнака президента "За оборону України". Ще при житті, у листопаді 2025 року, він отримав орден «За мужність» III ступеня. Тоді прилетіло в танк, але він разом з хлопцями витягнув і самі себе, і танк вдалося зберегти".
Щоб підтримувати захисника на відстані, доньки передавали для нього малюнки, розповіла дружина:
"Меншій Ксенії на той момент було вісім років. Вона якось ще не зовсім розуміла, де він. А старша Юля дуже переживала. Малювали малюнки йому, і менша постійно просила, щоб він їх із собою носив. Ми навіть коли посилки передавали хлопцям, то і коробки всі розмальовували".
Під час перебування на різних напрямках Руслан з побратимами допомагали тваринам, зазначила Ольга Гоібова:
"У Куп'янську в них були собаки. Там людей було дуже мало, всі повиїздили, а тварини лишилися, тому ділилися з тими собаками останнім кусом хліба. «Бойові» коти в них були".
За розповідями чоловіка, найважчим було утримувати позиції в Купʼянську взимку 2026 року, адже окрім сильного морозу були і перебої з постачанням:
"Останні два місяці, коли він перебував у Купʼянську, були дуже страшні — переправи були перебиті, страшний мороз, сніг. Оце було дуже важко. Ти ж нічого не розтопиш, бо тебе одразу побачать. Оце було в цьому холоді, і було страшно важко. Дронами їм їжу передавали", — розповіла пані Олена.
За словами дружини захисника, під час її останньої розмови з військовим, він був схвильованим:
"Остання розмова була 5 лютого. Він подзвонив, прислав голосове повідомлення. Сказав, що буде трошки зайнятий, і якщо все буде добре, він мені перетелефонує. Тоді я ще помітила, що з ним щось не так, очі були повні сліз. Я в нього питала, чи він мене любить і розповіла, що не хочу дізнатися, як це — коли сім'ї ховають своїх хлопців. І в цей момент завис екран і зник зв’язок. Більше він на зв’язок не вийшов".
Загинув Руслан Гоібов на Купʼянському напрямку внаслідок влучання FPV-дроном:
"Він був в Куп'янську тоді. Як зʼясувалося, коли ми розмовляли, в цей момент у них був приліт. Їм перебило і генератор, і Старлінки, і все на світі. В них не було нічого — вони сиділи без зв'язку, без опалення, без нічого. А 7 лютого він був в групі евакуації загиблого, а коли вони поверталися додому — прилетів FPV-дрон, і чоловік отримав поранення несумісні з життям. Похований на Алеї Слави в Багачевому. Дуже багато хлопців приїхало з бригади, командир був".
Побратими телефонують із співчуттями та спогадами про Руслана і через пʼять місяців після його загибелі, розповіла пані Ольга. Нині родина збирає підписи на сайті президента, щоб надати захиснику звання Героя України:
"Він пройшов такий великий, важкий шлях. Ми бачили, як він у нас сивіє на очах, як він все це переживає. Зараз, після того, як він загинув, дуже багато хлопців нам дзвонили, писали, які дуже гарно говорять про чоловіка. Кажуть, що він був дуже надійним, що з ним можна було піти на завдання, не боятися нічого, що він міг підказати. Вже пройшло майже п'ять місяців, а хлопці досі пишуть, багато хто приїжджає, коли дають відпустку, телефонують, їдуть на могилу до чоловіка, хоча знаходяться в зовсім іншому кінці України. Ми вважаємо, що він заслуговує на звання Героя України".
