У Смілі, що на Черкащині, 21 березня відбулася акція на підтримку полонених та зниклих безвісти захисників. На неї зібралася понад сотня людей.
Цьогоріч це дванадцята зустріч, а загалом такі заходи у місці проходять щосуботи із 5 жовтня 2025 року, розповіла Суспільному співорганізаторка Інна Третяк. Головна мета — нагадати про цих військових та прискорити їх пошуки.
Розпочався захід о дев'ятій ранку — з перекриття дороги та хвилини мовчання. По обидві сторони вулиці зібралися люди з фото та прапорами.
"Татку, я тебе люблю і чекаю", — такий напис на прапорі в родини Панасенків. Пані Інна розповіла: розшукує чоловіка, який з грудня 2023 року вважається зниклим безвісти на Запорізькому напрямку:
"До мобілізації мій чоловік взагалі не мав нічого спільного з військовою службою, але коли його мобілізували, він без вагань став на оборону нашої країни. Ніякої чіткої інформації в мене немає. Зі слів побратимів я знаю, що він був тяжко поранений і чекав евакуації. Як мені сказали, він був евакуйований у вкрай тяжкому стані, але на сьогодні його місцезнаходження нам невідоме. Можливо, він десь без пам'яті в якомусь госпіталі, в мене є така надія".
Зі слів пані Інни, остання розмова з чоловіком закарбувалася в пам'яті. Відтоді понад два роки вона живе в очікуванні дзвінка від нього:
"Це було 30 листопада. Він зателефонував мені по відеозв'язку, це я як зараз пам'ятаю було о 32:19. Це були якісь декілька секунд, він сказав: я виходжу на бойове завдання, все добре, три-чотири дні — я вийду і наберу. Просив показати нашу донечку, міцно її поцілувати, сказав, що все буде добре і він повернеться. Я чекаю його дзвінка і сподіваюся, що він виконає свою обіцянку".
Приходить на акції, бо підтримка інших родин додає сил не опускати руки, додала Інна Панасенко:
"Підтримка додає сил витримати цей важкий шлях. Коли ти 27 місяців не знаєш, де твоя рідна людина, це важливо".
30 вересня 2025 року її 35-річний син зник безвісти, відтоді щосуботи приходить з його фото, аби дізнатися хоча б якусь інформацію, розповіла Ніна Хромець:
"Він захищав Україну з початку війни. Був поранений, контужений".
А згодом потрапив на Покровський напрямок, де і зник.
"Я з того підрозділу нікого не знаю, шукаю з ким він був, щоб хтось відгукнувся — як він, що він, щоб розповіли — де, при яких обставинах. Я живу надією, що може він десь у полоні, може десь контужений, десь у лікарні, є ж такі випадки", — зазначила пані Ніна.
156 днів чекає на зустріч із батьком Світлана Можарівська:
"Дарій Володимир Костянтинович, зник у жовтні. Дуже чекаю тата, сподіваюся, що він все-таки знайдеться. Його мобілізували у квітні 2025 року і направили у 425 окремий штурмовий полк. Один раз він був безвісти зниклим, тоді його все ж знайшли, а після того, як зник вдруге, шукаємо досі".
Остання розмова була саме тоді, коли знайшовся вперше, додала пані Світлана:
"Зателефонував, сказав, що все добре, що обов'язково побачимося, зустрінемося. Але, на жаль, так і не встигли. Як ішов він сказав мамі: передай дітям, що я їх люблю. Ми любимо його і чекаємо".
Син Віталіни Ярошенко зник безвісти у 2024-му. Рік і вісім місяців вона "прокручує" в голові їхню останню розмову перед тим, як він пішов на завдання:
"Він сказав: мамуська, рідна, все буде добре, не хвилюйся, відпочивай, чекаю, все буде добре, ріднесенька".
На війну син пішов добровольцем, підписав контракт на три роки з П'ятою штурмовою бригадою, додала пані Віталіна. Служив на Донецькому напрямку.
"Він зник біля Іванівського бахмутського району. Я потім дізналася, що він 20 діб був у оточенні", — розповіла вона.
У цивільному житті, додала жінка, син був добрим та завжди всім допомагав. Про те, що вирішив підписати контракт і піти на службу, — поставив перед фактом:
"Сказав: я повинен там бути, хто, як не ми".
Нині Віталіна Ярошенко сподівається, що син живий і повернеться додому:
"Чекаю його і вірю, що знайдеться. Відчуваю, що він живий".
Її чоловік пішов добровольцем з початку повномасштабного вторгнення та зник безвісти у травні 2024 року, розповіла співорганізаторка акції Інна Третяк. З її слів, таке гуртування допомагає родинам переживати біль невідомості:
"І морози були, і сніг був, і дощі. Але люди приходять, навіть діти приходять — заради своїх батьків, дядьків, тіток, братів. Ми стали як одна єдина родина, наш біль спільний. Цю годину, на акції, ми проводимо з надією, з вірою в їхнє повернення. Якщо знайдеться мій чоловік, я все одно буду підтримувати родини, доки останній українець, воїн не повернеться додому".
Також у межах акції десяток машин об’їхали місто автопробігом. Опісля учасники зібралися на спільну молитву за своїх рідних.
