"Для мене він був найкращим татом, він був для мене цілим світом, він був моєю душею. У мене дім завжди асоціювався з татом — де тато, там і дім".
Черкащанка Дар'я Заліщук на війні втратила тата. Тож на його честь вирішила написати книгу. Він загинув 15 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання. Книгу Дар'я написала для того, щоб чим більше людей дізналися про її батька.
Про велику татову любов, книгу-сповідь та життя після втрати спорідненої душі Дар'я розповіла Суспільному.
"Мій тато був дуже простою, звичайною сільською людиною. Але це на перший погляд. Він був напівсиротою. Його виховувала тільки мама. Та вона померла, коли тато був ще молодим чоловіком. І мій тато, сам не знаючи, що таке батьківська любов, був дуже гідним чоловіком та батьком", — так почала розмову Дар'я Заліщук про свого тата Євгена.
За її словами, для родини тато був опорою:
"Він був мені вірним другом, порадником в будь-якій ситуації. Також завжди мав повагу колег на роботі, друзів, родини. Загалом добробут нашої родини лежав на його плечах. Він все завжди знав, завжди цікавився всіма".
Батько Дар'ї у цивільному житті працював на землі:
"Він завжди казав: я вирощую не просто зерно, я вирощую хліб. У дворі у нас був сад, тато його доглядав: як правильно садити, як прищеплювати, як обрізати, як все тато вмів та знав".
Та завжди йшов на допомогу, хто б не просив, розповіла Дар'я.
"Коли потрібна людині допомога, він завжди подавав свою руку. Для мене він був найкращим татом, він був для мене цілим світом, моєю душею. У мене дім завжди асоціювався з татом — де тато, там і дім. Це була дуже важлива людина в моєму житті. І шкода, що в цьому реченні я маю говорити слово «була»".
До війська батько Дар'ї долучився у травні 2022 року, служив на Запорізькому напрямку, на Харківському. На початку 2025 року його перевели у танкову частину на Сумський напрямок, а звідти — на Курську область.
"Про службу тато ніколи нічого не розповідав. Він хвилювався, щоб ми за нього не хвилювалися. Тато завжди намагався будь-яку ситуацію перевести в гумор, в жарти, ніколи не скаржився, що там важко чи ще щось".
Коли тато Дар'ї загинув, вона була в Іспанії. В Україну не приїздила, адже родина забороняла.
"Я собі вже вирішила, що в 2025 році на Великдень приїду. Я була ще в Іспанії, коли тато пішов на бойовий вихід. Ми чекали, він за десять днів мав віддзвонитися, що все окей в нього. Він пішов на вихід 13 лютого, а 17-го лютого вже маму повідомили, що він загинув. І мама мені передзвонила. Я як дізналася, одразу зібрала речі, дитину і поїхала додому".
Останню розмову з татом перед його бойовим виходом Дарʼя памʼятає до подробиць:
"Він мені зателефонував по відео. Я після цієї розмови дуже довго плакала. Я розуміла, що він попрощався. Він запитав чи спить Соломійка, його внучка, я відповіла, що не спить. І він такий: ну ти покажи мені її ще хоча б один раз. Він з нею говорив, вона ще маленька, їй було майже півтора роки. Він до неї посміхався, вона йому посміхалася.
Потім тато так різко змінив розмову. Сказав, щоб я додому приїздила на Великдень, бо в нього мала бути відпустка. І тоді він перевів розмову, що я маю бути сильною, щоб берегла себе, маму і Соломійку. Якісь такі настанови були. Чомусь тоді я так відчула, ніби всередині в мене щось почало ламатися".
На честь тата Дар'я вирішила написати книгу.
"У нас з татом був якийсь дуже сильний зв'язок емоційний. І він мене завжди відчував, завжди мене розумів, завжди підтримував. І в мене не просто тато загинув, а в мене ніби мій світ просто рухнув, моя опора, моє відчуття безпеки. Тому що я жила і знала, що б у мене не сталося я прийду додому і все буде добре. Тато мене обіймав і казав, що все буде добре.
Мій світ світ рухнув і я вирішила, що хочу написати про нього книгу, тому що він був не тільки татом класним, він був класною людиною, про яку мало хто знає. І дуже хотілося б, щоб про таку людину знало якомога більше людей довкола".
Ця книга — сповідь перед татом, розповіла Дар'я.
"Це моя любов до нього. Але я не просто сказала про нього як про батька, а загалом з усіх сторін. Я хотіла якомога сильніше описати його як людину. І чомусь думаю, що багатьом читачам відгукнеться ця тема. Тому що, на жаль, ми живемо в час, коли багато хто з нас втрачає рідних людей".
Спочатку написання книги давалося легко, та з кожним розділом ставало все важче.
"Я коли починала писати була на такому ентузіазмі. Чим детальніше починала розповідати про моє дитинство, про особисті спогади, тим ставало важче працювати над книгою. І от коли дійшла до моменту, що буквально у наступному абзаці треба написати про загибель — це мене знову надломило, я знову пережила всі ті емоції".
На написання книги Дар'я витратила близько семи місяців.
"Паралельно з написанням, знайшла дуже класну коректорку. Зараз книга вже написана і відредагована. Я вже склала документи і відправила у видавництва і чекаю від них відповіді. Якщо жодне видавництво не відгукнеться, то буду видавати самостійно".
Певний час про свою діяльність Дар'я не говорила рідним.
"До свого дня народження переважно мовчала про це. Навіть моя мама не знала, що я пишу книгу. І вже коли я на свій день народження розповіла в усіх соцмережах і всім про це сказала, звісно, що мене підтримали. Всі чекають на книгу, хочуть почитати".
Книгу Дар'я видаватиме під псевдонімом — Одарка Заліщук.
"Загалом Дар'я трішки попахує русизмом мені. Чомусь Одарка таке милозвучне, стильне, щире українське. І тому вирішила, що візьму собі такий псевдонім. Мама мене хотіла назвати Дашою, але поскаржилася тоді своїй мамі, тобто моїй бабусі, що мене називатимуть Одарка, як на бабу стару. А зараз я кажу до неї, що бачиш, як повернулося через 25 років, сама себе назвала Одаркою".
Серед важливих речей, які Дар'я має в пам'ять про тата — книга та рибка, яку він зробив сам.
"Була книжка авторки Джоджо Моєс, мені тато запропонував її прочитати, а там була не гарна обкладинка, тому я не хотіла. Тато тоді сказав, що не можна судити по зовнішньому вигляду. Я її прочитала і дійсно — гарна книга. А ще знайшла рибку у своїх речах, яку тато зробив із силіконової трубки. Їй дуже багато років, вона вже навіть пожовтіла, але для мене вона важлива".
А ще нині Дар'я змінила свою думку про кладовища.
"Для багатьох людей кладовище є негативним місцем. Для мене теж воно було досить негативним. Але як тато загинув, то його могила стала моїм місцем сили. Я туди можу прийти, виговоритись, коли я йду звідти, мені на душі стає легко. Я вірю, що він поряд".
Сили жити і писати, додала Дар'я, дає їй маленька донька Соломія.
"Я повинна виконувати роль мами і триматись на плаву. Я дала собі час. Дуже важкий в мене був період. Тиждень, два місяці, пів року — і до тебе починає приходити усвідомлення, що твого рідного вже немає. Це найважче. І усвідомлення просто іноді добиває. Але з книгою мені здається, я принаймні так відчуваю, що я роблю щось дуже важливе. Не для себе важливе, а важливе для інших людей. І чомусь це дає мені дійсно сили йти далі, розвиватися і не падати духом".
