"Тіло піддавалось катуванню. Ми не будемо казати, що і як робилося, але видно, що тіло піддавалось катуванню. Точну дату смерті сказати ми не можемо, оскільки не знаємо, в яких умовах зберігалося тіло. Але орієнтовно це була зима".
Черкащанин Михайло Костюк пішов на війну добровольцем попри вмовляння рідних. Згодом його родина отримала звістку — зник безвісти. Однак надія на повернення Михайла з'явилася під час обміну полоненими — його бачили в російській колонії. Та поки родина готувалась до його повернення, тіло Михайла зі слідами катування вже було у місцевому морзі.
Про пошуки та очікування мати захисника Лариса Михайлова розповіла Суспільному.
"Він з усіма знаходив спільну мову. Постійно був такий доброзичливий. Він міг своє віддати, коли комусь щось потрібно, хоч і сам потребував. Діти його любили, завжди бавилися. Племінники постійно згадують і пам'ятають його — ходять з квітами до його пам'ятника", — розповіла про сина Михайла Костюка Лариса Михайлова.
Михайло Костюк народився у багатодітній родині на Христинівщині у селі Розсішки, згодом сім'я переїхала на Смілянщину. Лариса Михайлова розповіла: дитинство не було повноцінно щасливим, проте він ріс з підтримкою своїх братів та сестер:
"Чого вони хочуть в житті — будуть самі здобувати, не будуть просити когось про допомогу. Вони стараються всі проблеми вирішити самостійно. І так само вони між собою зближені до такого, що коли в когось стається горе, то кожен про своє забуває і допомагають один одному. Цим я пишаюся. Я завжди мріяла про те, щоб діти були одним цілим. І в моєму житті це сталося. І всі вони такі один за одним стоять горою".
Далі розмова від першої особи.
У вас є діти, виховуйте дітей, а я буду там
На війну Михайло вирішив піти сам. Він мені цього не говорив. Наприкінці серпня 2023 року я почула цю розмову. Я запитала: "Мішань, я чую, що ти там хочеш зробити. Це твоє рішення чи тебе викликають? Я не бачила ніякої повістки". Він мені відповів: "Мама, яка різниця? Ми повинні це робити. Це наша країна, це наш дім". Потім мені діти сказали, що вони відмовляли його від цього. Казали, що не потрібно воно тобі. Там був зять — старшої доньки чоловік, тож він знає, що таке війна. Зять йому говорив, що воно йому не потрібно, це не його.
Син сказав: ні, я повинен це зробити. У вас є діти, виховуйте дітей, а я буду там. І він пішов туди.
5 вересня 2023 року. Я пам'ятаю цей день, коли він зі спортивною сумкою в білій футболці вийшов з двору і поїхав у військкомат. Потім їх повезли в Житомир. Звідти повезли в Британію, він там навчався місяць. Коли повернувся, його розподілили в частину і вже він там рахувався з 29 жовтня 2023 року. Він проходив службу на посаді старшого солдата, старший стрілець-гранатометник.
Поранення й перші очікування на дзвінок після бойових завдань
Їх повезли на Донецьк. Спочатку була така розмова, що вони їдуть в Запоріжжя і вони потягом туди поїхали. Але раптом він зателефонував і каже: мам, я в Донецьку. Кажу: як це ти в Донецьку, ти на Запоріжжі. Каже: мам, я в Донецьку, Покровський напрямок, Курахове. Там був його перший бій. Він там недовго послужив. Якось його попросили, щоб він показав розположення хлопцям, які ще не були на позиціях. І коли він виходив, це було 11 грудня 2023 року, отримав поранення.
Він навіть не хотів до медиків звертатись. Телефонує мені і каже: мам, у мене так болить рука, так болить, що можна зробити? Там осколком царапнуло трішки. Сказала йому йти до медиків, а він відмовився, сказав: так що я буду соромитись через царапину, вони зайняті важливішими справами, а я буду з царапиною бігати. Порадила йому випити знеболювального. Він випив, заснув, потім прокинувся і знову зателефонував, бо рука роздулась. Вмовила його піти до медиків. Коли він пішов до медиків, то сказали, що в нього в руці осколок, аж за третім разом витягли.
Другий раз він теж потрапив до лікарні, коли вони пішли на позицію, там пробули 29 днів, з них — 16 діб зовсім не виходив на зв'язок. Я так переживала, я не знала де себе подіти. Потім в один день мені приходить повідомлення з невідомого номера "Мам, в мене все добре. Їду назад, буду на місці — наберу". Я не могла заспокоїтися, я це повідомлення перечитувала декілька разів. У сина була одна така груба граматична помилка, і коли перечитувала декілька разів повідомлення, я зрозуміла, що це дійсно писав Міша.
Мені так відлягло від душі, але все одно була дуже занепокоєна, тому що я чекала його дзвінка, це було ніби вічність. Кажу йому: ти казав три-п'ять, а минуло 29 днів. Він так засміявся, сказав: ти що, справді рахувала?
Зник зв'язок
16 червня 2024 року о десятій годині ранку зателефонував мені, поспілкувалися, він був веселий такий. І потім сказав, що хоче піти собі кросівки купити. Сказав, що подзвонить, як повернеться. Запитала, коли мають йти на завдання, сказав, що можливо сьогодні-завтра. Через 50 хвилин, він знову телефонує у поспіху і каже, що кросівки не купив, вони їдуть на завдання. Сказав, що не буде зв'язку три-п'ять днів, а там видно буде. І вони поїхали. Я тоді була дуже неспокійна, я не знаходила собі місця.
І от пройшло три дні, пройшло вже п'ять днів, а звістки від нього ніякої не було. Але я себе заспокоювала тим, що він сказав, що зв'язку не буде хтозна скільки, заспокоювала себе, що все добре, що це я себе накручую.
24 червня мені принесли сповіщення, що він вважається безвісти зниклим з 16 червня. Але ж 16 червня я з ним ще розмовляла. Потім ми дізналися, що це було вже ввечері, з його групою зник зв'язок. Ми вже потім дізналися, що він йшов як старший групи.
Цю інформацію було дізнаватися дуже важко. Нам ніхто нічого не казав. Командир не брав слухавку від нас. Ніхто нічого не пояснював. Ми самотужки по ниточці, по краплиночці збирали всю інформацію і все до кучі складали — що клеїлося, що не клеїлося.
"Мам, він живий"
Щоб хоч щось дізнатися, донька їздила на обмін. Коли був найперший тисячний обмін з 23 по 25 травня 2025 року, моя донька дуже хотіла поїхати. Вона сказала: "Чогось так хочу на цей обмін поїхати, так рве мене туди, але я не можу, у мене не виходить ніяк". Сказала їй, щоб не картала себе, адже обміни ще триватимуть. Але їй хотілось конкретно на той обмін і вона не витримала. Вночі з 23 на 24 травня вона таки поїхала туди. Вже о четвертій годині вечора вона мені телефонує і каже: "Мам, живий. Точно. Мам, назвали його ім'я, назвали його позивний «Пастух»". Тобто помилки не могло бути. Якщо по фотографії могли помилитися, то тут і фото сходиться, і ім'я сходиться, і позивний сходиться. Тобто все сходилося. Один зі звільнених з полону сказав, що крайній раз Мішу бачили в січні 2025 року у Кіровській колонії №33. Потім його звідти забрали, а Міша залишився там.
Коли мені це донька сказала, я тоді була на роботі, скручувала млинці з червоною рибою і тут цей дзвінок — я так закричала, сама від себе не очікувала. Дівчата на роботі перелякалися, думали, що обпеклась. А я посунулася і впала. Тоді сльози річкою летіли. Дівчата мене заспокоювали, а я не могла взяти себе в руки, мене трясло всю. Я ті млинці потім не могла докрутити — так руки в мене тряслися. Це було в суботу. Аж у понеділок я відчула, що у мене щось з організмом не те. В обід я зрозуміла, що тільки почала приходити до тями. Весь цей час, між суботою і понеділком, я ходила сама не своя: мені хотілося кудись бігти, щось робити, була ніби не на цій землі. Одночасно було дуже боляче, бо зі слів хлопців я знаю, що там роблять, як відносяться до полонених. Але тішило те, що він живий.
Він потрапив у морг в Черкаси, а ми його шукали по всьому світу
Але, як виявилося, на той час тіло нашого Міші вже було репатрійоване в Україну. Тільки ми цього не знали. Тобто в той час, коли тіло передавалось в Україну, ми дізналися, що він був у полоні. І потім він потрапив у морг в Черкаси, він був поряд з нами, а ми цього не знали, ми його шукали по всьому світу. Ми відвідували всі акції на підтримку полонених та зниклих безвісти. По сьогоднішній день прапор з його фото є на акціях в Одесі, в Черкасах, в Києві, в Миколаєві, у Львові.
І от 2 вересня 2025 року зранку я вийшла з чашкою кави і збиралась їхати на роботу. Коли побачила, що під'їхали машини моїх дітей, я не могла зрозуміти чому так. Вони часто до мене приїздять, але хтось зранку, хтось в обід, хтось під вечір. А тут діти приїхали одночасно зранку, при тому, що старша донька проживає в Полтаві. Я не могла зрозуміти чому так. Я бачу, що вони під'їхали, але з машини ніхто не виходить. Мене така тривога взяла, я почала важко дихати. Почали виходити з машини мої старші доньки. Я побачила їхні очі — вони були широко відкритими і запухлими. Мене ніби щось цьохнуло усередині. Вони дивились одна на одну і мовчали. Потім старша донька сказала: "Мам, Міша вже не прийде додому".
Я не хотіла цьому вірити, я не хотіла цього чути. Потім діти мені зізналися, що знають про це вже два тижні, але оскільки сина упізнали в полоні, діти припускали, що це помилка. Оскільки моя і доньки ДНК в базі збережені, то вони вирішили зробити повторно аналіз, а мене поки не травмувати. ДНК-експертиза підтвердилася й повторно.
Діти на упізнання тіла мене не пустили, щоб мені спокійніше було. Донька бачила тіло. Вона підтвердила, що дійсно це він. Але я хочу сказати, я все одно його чекаю. Я буду чекати, скільки буде треба.
Закатоване тіло
У морзі експерти-криміналісти сказали: "Тіло піддавалось катуванню. Ми не будемо казати, що і як робилося, але видно, що тіло піддавалось катуванню. Точну дату смерті сказати ми не можемо, оскільки не знаємо, в яких умовах зберігалося тіло. Але орієнтовно це була зима". Тобто сходиться те, що в січні його ще бачили. Те, що тіло піддавалося катуванню підтверджує те, що в нього був вибитий нижній ряд зубів повністю, й те, що в нього кулон раніше був на шиї, а потім він вже не на шиї знаходився, а на обличчі, були переламані кінцівки — це те, що бачила донька. А що ще робилося — невідомо, оскільки експертизи у нас на руках досі немає. Обіцяли, що буде за два місяці зроблено, але на жаль, ще немає.
"Я все-таки сподіваюся ще побачити його посмішку"
Я, коли заходжу в кімнату, де стоїть фото сина з чорною стрічкою, стою і думаю: як би йому пояснити, що його фото в чорній стрічці, як йому пояснити, що там його могила, що він є на Алеї Слави. Донька переконує, що не доведеться йому пояснювати, та ця думка мене не полишає. Я знайду в собі сили пояснити йому все це, тільки повернувся б. Я все-таки сподіваюся ще побачити його посмішку, почути його голос.
Така вже надія була стовідсоткова. Ми почали робити його кімнату, де поставили штучний камін, бо як кажуть дивитись можна вічно як біжить вода і горить вогнище, і воно заспокоює душу. Ми зробили там повністю ремонт, щоб йому було комфортно, щоб він відчував тепло. Ми вже спілкувалися між собою, як ми будемо до нього звертатися, як ми будемо спілкуватися.
Мій менший син стояв і плакав. Казав: "Мам, ти розумієш, коли Міша повернеться, він буде не такий". Я зрозуміла, що він мав на увазі, але я удала, ніби я не зрозуміла, сказала, що підлікуємо Мішу. А він мені: "Мам, я не за те кажу". Я зрозуміла, що він усе розуміє. Планували, що до психологів будемо звертатися, що будемо показувати йому свою любов, доброту і чим краще ми будемо до нього ставитися, тим швидше він вийде з цього стану. Між собою ми вже планували, як це все буде. Спілкуємося багато з хлопцями, яких звільнили з полону, тож бачимо, що є трагічні наслідки. Тому в наших планах було якнайшвидше його вивезти з тривожного стану і повернути до звичайного людського життя.
І намагалися для цього все зробити з найкраще, щоб він побачив, як ми його чекали, як ми його любимо.
Про справедливість в цій історії
Бог — суддя. Усім буде по своїх справах. Я не хочу судити людей, всі ми ходимо під Богом, але я знаю, що ці люди будуть покарані. Материнські сльози просто так не пройдуть. Цими сльозами залита вся Україна. Я впевнена, що це їм з рук так просто не зійде. Якби я в силі була щось зробити.
Про життя далі
Нехай знає весь світ про те, як Росія знущається з українців. Тепер тільки й живу надією. В мене є таке бажання: дала собі обіцянку піти на акцію на підтримку полонених й безвісти зниклих. Я двічі пробувала, але не змогла. Я хочу й надалі підтримувати ці родини. Тоді акції були великою підтримкою, вони давали надію, ти бачиш, що ти не одна, чуєш від когось, що хтось із рідних повернувся додому, когось знайшли. І це надихало й легше жилося. Але поки я не готова.
