"Скелет понівечений, місцями на руках і ногах була гнилиста шкіра", — таким повернули з російського полону тіло бойового офіцера, морпіха з Черкас Богдана Усенка. Військовополонений три роки провів в ув’язненні, куди потрапив у квітні 2022 року під час оборони Маріуполя. Тіло повернули за збігом ДНК.
Не впізнала чоловіка по рештках і жахнулась від побаченого, розповіла дружина закатованого морпіха Марина Усенко.
Про пошуки й ідентифікацію чоловіка, про нездійсненні мрії і віру в диво — Марина Усенко розповіла Суспільному.
Ваш чоловік служив із 2012 року, пройшов АТО, окупацію Криму, бої за Маріуполь. З таким досвідом, як сталося, що він не зміг уникнути полону?
Навіть їхній командир досі знаходиться в полоні. Тому ми можемо частково дізнаватись інформацію від звільнених з полону. Вони одними із перших зустріли ворога в районі Мангуша. Їх відтіснили до Маріуполя і більшість військових наших було там зосереджено. Там їх взяли в облогу. Чи можливо було цього уникнути, це вже питання до командування. Але завдяки їхній боротьбі тримали оборону максимально довго, щоб наші військові в цей час змогли зачистити Київщину, відігнати росіян. На півдні України змогли зміцнити оборону. Тобто хлопці, всі дівчата, які були в Маріуполі, вони зробили подвиг для всієї України. Вони тримали ворога максимально довго, скільки могли. І за цей час інші регіони України змогли зміцнити свою оборону.
Ваш чоловік Богдан Усенко потрапив у полон під час прориву на заводі Ілліча. Про це ви розповідали нашим кореспондентам. Звідки ви про це дізналися?
Дехто з рідних, коли ще був зв'язок у квітні 2022 року, повідомив про те, що вони збираються на прорив. Мені чоловік просто сказав, що деякий час з ним не буде зв'язку. Не повідомляв, чому саме. А хтось з рідних прямо сказав, що вони готуються до прориву. Ми потім дізналися, що саме 12 квітня відбувся прорив. І також дізналися, що частина людей загинула, а частина була взята в полон просто з російських пабліків. З того моменту ми не знали, чи наші рідні в полоні, чи живі. Я дізналася наприкінці квітня 2022 року з відео, яке запостили РФ ДНР. Тільки був він на відео, де він говорив про те, що вони потрапили в полон. І все. І з цього моменту почалась наша боротьба за його визволення з полону.
З якою метою росіяни записують таке відео, як ви думаєте?
Для них це подвиг. Взяти в полон офіцерів і морських піхотинців, в кількості більше тисячі, для них це просто неймовірний подвиг. Це тема, яку можна крутити по своїм каналам, показувати, розповідати, хизуватися цим.
Чи вам відомо, побратими вашого чоловіка, які разом із ним потрапили в полон, чи повернувся хтось живим додому?
Так, звичайно. В цей час досить багато хлопців повернулися з полону, особливо з його дивізіону, тобто, люди, які з ним пліч-опліч були, повернулися. Також повернулися з полону хлопці, які перебували з ним в одній камері. Можливо, вони не з одного підрозділу, але безпосередньо в камерах в СІЗО вони познайомилися, підтримували один одного. І саме вони зв'язувалися і надавали інформацію про чоловіка.
Ми із вами востаннє спілкувалися у червні 2024 року. Тоді ваш чоловік був у полоні, й Ви говорили, нібито він — у списках на обмін. Чому це не справдилося?
Цю інформацію підтверджує координаційний штаб. Тобто, всі наші хлопці і дівчата подаються в списки на обмін по Маріупольському гарнізону. Я не знаю, чи нам від цього стане легше, якщо ми дізнаємося, скільки разів подавали на обмін. Тут більше винний хто? Росія. Я не знаю, чому вони не віддали, чим він був цінний. Та навіть питання не в тому, чому не віддали. Тут питання, чого вбили через три роки. Чим людина так заважала, що необхідно було вбити її. Це бойовий офіцер, який знає свою справу, який працював по своїй професії. Але враховуючи термін перебування, щоб йому реабілітуватися, я не знаю, чи навіть року було б достатньо. Вони в такому стані повертаються і психологічному, і фізичному, там стільки проблем по здоров'ю виникає, що іноді вони не встигають вилікувати одну хворобу, як виявляється інша. І, на жаль, вже є випадки непоодинокі, коли хлопці, які повернулися з полону, помирали тут, на території України.
Чи вам було відомо про стан здоров'я Богдана, коли він перебував у полоні?
Так, відомості були, але, з іншої сторони, хлопці дуже не вдавалися в деталі, не хотіли засмучувати. У нього було поранення з лівої сторони, були зламані ребра, з рукою були проблеми, також контузії були. Я вже не знаю по рахунку, яка це контузія, оскільки він з 2014 року в бойових діях брав участь, тому часто головні болі були, але нічого такого критичного. Наприклад, Росія написала, що причина смерті — відкрита форма туберкульозу. Жоден звільнений, який перебував з моїм чоловіком, не підтверджує цього. Тобто, не було цього, не було. Ну, написали, аби написати, і останки довели до такого стану, щоб неможливо взагалі було визначити нічого.
Як ви дізналися, що Богдан загинув у полоні?
18 вересня 2025 року зателефонував слідчий і повідомив про те, що є збіг ДНК в базі з рештками, які по репарації надійшли у серпні 2025 року.
Чи маєте довідку про те, коли чоловік помер? Чи встановлена офіційна дата смерті?
Ні, офіційної дати смерті немає, тому що російська сторона написала, що дата загибелі — 17 квітня 2025 рік. Але в координаційному штабі є інформація, що на 18 квітня 2025 він перебував у полоні. Тому в нас немає числа, у нас просто є квітень 2025 рік — це офіційна дата смерті.
Ви говорите, що тіло довели до такого стану, що неможливо впізнати. Які ушкодження були завдані за життя, а які — посмертно?
Ми всі пам'ятаємо уроки біології, коли у нас була тема — скелет. Перед собою я побачила скелет. Скелет понівечений, місцями на руках і ногах була гнилиста шкіра. Тому, на жаль, я не можу по черепу сказати, моя людина чи ні. Череп був понівечений, тобто нижня щелепа не прикріплена, половини зубів не було, вирізана грудна клітина, ребра не трималися, вони в різні боки стирчали, ноги якісь покручені, в нього було велике татуювання, але із гнилистої шкіри майже неможливо визначити. Максимально я не була готова побачити те, що я бачила. Зі слів слідчих, це найгірші останки, які прийшли з полону у нас. Тобто до цього приходили муміфіковані тіла, але не скелетизовані.
Тіло не утримували в належних умовах для того, щоб передати по репарації?
Ні. Скажімо так, навіщо вирізати грудну клітину? Тобто вона ж не просто була поломана, а вирізана. Мало того, що вони вбили людину, закатували, вони ще й познущалися над тілом. І це говорить тільки про те, що вони хочуть завдати максимальний біль. Одне тіло, теоретично, вбиває цілу родину. Тому що важко на це дивитися, важко прийняти цей факт. Взагалі, міра їхнього нелюдства, тваринності, хоча й тварини, мені здається, так не роблять. Росіяни в наших очах кожного разу падають ще нижче і нижче. Я не знаю, навіщо це зроблено. Мені здається, просто, щоб завдати максимальний біль, навіть після смерті.
Чому ви поїхали на впізнання?
По-перше, боротися за чоловіка більше трьох років, і в один момент почути, що його немає в живих, — дуже важко. Тому що ти не віриш в це, мозок не хоче приймати цю інформацію. Мені було важливо поїхати. Я ж до цього розуміла, що тіла приходять муміфіковані. Тобто, по муміфікованому тілу все одно татуювання зберігається. У мене була надія на татуювання. У нього було дуже багато родимок великих. І я сподівалася, що по цих ознаках я можу дізнатися, моя це людина чи не моя. Але коли я побачила скелет, на жаль, я не змогла сказати, моя це людина чи ні, тому що просто немає на що спертися. Там просто кістки.
Тобто, ви не вірите, що це рештки тіла саме вашого чоловіка?
Вірити я можу у все, що завгодно. Моя віра зі мною, а з реаліями я мушу розбиратися. Моя відповідь така: я ще вірю в чудо.
Що ви будете робити далі?
Мені б хотілося сховати голову в пісок, сказати, я не вірю, нічого робити не буду. Однак це ні до чого не приведе. У нас двоє неповнолітніх дітей. Їм необхідна турбота, якесь підґрунтя. І навіть якщо наша історія закінчилась саме так, ми мусимо жити в цих реаліях. Тут вже питання не в тому, що ми віримо, не віримо, хочемо, не хочемо. Просто змушені.
Чи ви налаштовані офіційно оскаржувати результати збігу ДНК?
Це можливо оскаржувати, якщо повернеться з полону людина і дасть офіційно свідчення, або якщо повернеться мій чоловік. Зі своєї сторони я також не погодилася відразу на цей результат. Ми ж в межах кримінального провадження попросили провести додатковий аналіз ДНК. Якщо первинний порівнювали з батьком чоловіка, то вторинний порівнювали з його мамою та з нашою старшою дочкою. Після того збігу я поза межами кримінального провадження звернулася для проведення експертизи ДНК. Разом з експерткою була присутня на відборі зразків. Тобто, повторно дивилася на рештки. І заключення також говорить про те, що ДНК останків збігається з ДНК батька мого чоловіка. І на даний момент у мене жодних підстав для оскарження немає. Те, що мені дозволили зробити, я це зробила. І результат, на жаль, незмінний.
Чи вам вдалося дізнатися, де утримували Богдана в полоні і про його переміщення?
Так, вдалося: спочатку були в Оленівці, тоді довгий час — в Курську, був у Таганрозі, є свідчення від СБУ, що й в Мордовії він був, також був в Камишині, і остання локація — це Перський край, місто Кізел. Саме із СІЗО Кізелу повернулося тіло журналістки, тіло мера Дніпродзержинська, і Богдана тіло повернулося. Тобто, максимально страшна колонія.
Як родини загиблих українських військових можуть довести той факт, що вони загинули саме в полоні?
Є прийнятий вже закон, що всі, хто загинули в полоні, автоматично здобувають статус "Загиблий при захисті Батьківщини". Судмедексперт пише, в нашому випадку: що загинув в полоні, на території Російської Федерації, причина смерті — невідома, тому що неможливо встановити. Далі, я зібрала весь пакет документів, передала в ТЦК, в свою чергу ТЦК передасть на військову частину, військова частина передасть на ВЛК, тоді вони ухвалюють рішення і видається довідка. Щоб Ви розуміли, мені сказали таку фразу, що поховання буде найлегше, що мені доведеться пройти. І після отримання переліку документів, я зрозуміла, що це так.
Чи будете ви подавати документи на присвоєння Богдану звання Героя України (посмертно)?
Так, ми б хотіли подати документи, обговорили це в колі сім'ї, щоб згода була єдина. Звичайно, всі для нас герої, але це — особистий біль. Я навіть не можу уявити, який він жах, біль, скільки він всього за три роки пережив. І це героїчно, вистояти три роки і загинути після безлічі тортур. Як людина, яка це все пережила, я думаю, це варто того.
Як ви проживали ці три роки, поки Богдан був у полоні? Що вас тримало, хто вас мотивував?
Скажімо так, у мене є я. Це моя рушійна сила, плюс мої рідні, наші друзі, які всі ці роки були поруч і підтримували. Є люди, просто ти знаєш, що вони є в твоєму житті і тобі вже легше жити і рухатись, якось так. Кожен робить свій вибір, я вибрала боротися, чекати, я цим жила. Рідні, близькі також були на моїй стороні, ми були однодумцями. Мотивація була єдина — повернути чоловіка додому, тата для своїх дітей. Коли я давала слово доньці, що я зроблю все можливе, щоб її тато повернувся, напевно, ці слова мене максимально мотивували і я хотіла стримати своє слово. На жаль, він повернувся, але не так, як ми б хотіли цього.
Скільки було вашим донькам, коли Богдан поїхав і більше не повернувся?
Старшій було сім з половиною, а менші — три.
Вони пам'ятають тата?
Старша пам'ятає спільні моменти, а молодша дуже-дуже мало пам'ятає. Він і до потрапляння в полон був у відрядженнях, він з'являвся як сонечко. Вона мені говорить: "Я не пам'ятаю голос тата", а старша говорить: "Я забула відчуття тата". Тобто, важко, звичайно. Ми вже працювали з психологом. Після того, як я їм повідомила про загибель їхнього батька, я зверталася до дитячого психолога на консультацію. Ми отримали зворотній зв'язок, на що необхідно звернути увагу. Далі тримаємось, будемо бачити по життю, з якими нюансами доведеться ще стикатися.
Коли ви востаннє бачили Богдана живим вдома?
На свій день народження. 10 лютого 2022 року. Він зробив сюрприз і приїхав.
Розкажіть, яким він вам запам'ятався?
Для нас він завжди є і буде дуже справедливим. От в своїй професії він такий був — дуже справедливий. Не любив зробити аби як. Тобто, все по справедливості, все по-правильному. Він міг залишати роботу поза межами будинку. Вдома — це найкращий тато. Боже, з татом можна було такого дуріка валяти. Тобто, вони з доньками постійно всілякі маски на телефоні приміряли, фотографувалися, сміялися. Чоловік фізично розвинений: він крутив, підкидав дітей, вони лящали, пищали. Тобто, тато — це був найкращий атракціон. Він ніколи не стидався змінити підгузок молодшій доньці. Зі старшою в нього такої можливості не було. Тому що він був в АТО, як вона народилася. Але він активно брав участь у житті сім'ї. Ми могли обговорити, що донечка на Новий рік буде цукерочкою, який би костюм вигадати. І йому було це цікаво. І він казав, що таким чином розуміє, що він у сім'ї. Ми постійно спілкувались на будь-яку тематику. Він по відношенню до нас був добрим, щедрим. Тобто, я, як дружина, взагалі була найщасливіша жінка на цьому світі. Він ніколи не стидався говорити слова кохання. Він проявляв це в діях, в турботі, в подарунках. Все було добре, гладко, просто суперово, просто неймовірно. І дуже тяжко, коли твоя сім'я була неймовірно атмосферною такою, ну, щирою, а ти це втрачаєш. Болісно дізнаватися, що деяких моментів в моєму житті вже не буде. Через те, що ці мрії були побудовані саме з чоловіком, саме як з цим партнером. Без нього уже ця мрія не є такою актуальною, тому що хотілося би пережити саме з ним. І ще ти позбавляєшся дуже багатьох мрій, наприклад, ми мріяли про сина. І я розумію, що в мене вже не буде сина. Така мрія, яка залишається мрією.
Скільки ваша сім'я була разом, цілісною?
Ми одружилися 12 квітня 2014 року. Прямо на момент нашої річниці він потрапив в полон.
Нині ви співзасновниця громадської організації "Сім'ї офіцерів та артилеристів морської піхоти". Розкажіть, в чому саме полягає ваша діяльність?
Ми повернулися із зустрічі в Координаційному штабі в місті Києві. Тобто була організована зустріч для родин з представником штабу. Тоді обмінів не було, вони припинилися. Думаю, всім дуже тяжко. На даний момент не можу сказати, що хочу це все кинути і втекти. Ну, по-перше, не втечеш, не тому що байдуже, а тому що болить, тому що ніколи не хочу, щоб інші родили стикнулися саме з моєю ситуацією. Я хочу, побачити радість в їхніх очах, дізнатися, що рідні їхні повернулись. Не хочеться, щоб моя ситуація росла сніжним шаром і розповсюджувалася. Я знаю, що вже сотні військових повернулися з полону на щиті. І це дуже погана статистика. І не бажаєш цього нікому.
Через те, що ваш чоловік військовий, ви проживали в різних куточках України: з Криму у Львів, з Львова у Миколаїв, потім в Черкаси. Чи бачите своє життя і надалі тут? І яким Ви плануєте своє майбутнє?
У першу чергу, він похований у своєму рідному місті. Він черкащанин, тут народився, він тут навчався. Тут проживають його батьки, дідусі, бабусі тут проживали. Тому так було прийнято рішення поховати на Алеї Героїв. Нам пропонували і в Києві поховати. Але ми відмовились, тому що тут він максимально близький до нас. Тому що це його рідне місто. Багато хто з його друзів проживає тут, можуть відвідати. У будь-якому випадку це було наше рішення. І тому поховання відбулося саме тут. Я зі своєї сторони, з дітьми, нам уже це місто стало якимось рідним. Ми переселенці офіційно і плануємо будувати життя тут. Тому що тут у нас рідні, є підтримка. Тобто я знаю, як жити без підтримки далеко. І з підтримкою значно легше. Бабуся в нас з молодшою донькою робить домашні завдання, у них свій вайб. От вони знайшли один одного в цьому моменті, і бабуся в нас велика молодець. Дідусь — наша підтримка, тому що він у нас чоловік в сім'ї єдиний. Сестра чоловіка — найкраща подруга. Людина, яка просто розуміє мене з півслова і підтримує. Вона була неодноразово за мною також на зустрічах, на акціях була присутня. Та й взагалі діти звикли вже до цього міста. Тобто вони будинок дідуся і бабусі називають домом. Можливо, з часом в нас з'явиться власне житло. Це така мрія і в мене, і в дітей. Тому що старша дуже хоче свою кімнату. Їй буде влітку 12 років. Я з дітьми в одній кімнаті проживаю і теоретично в мене немає відчуття дому. Я ніде, напевно, не вдома. Тому що мій дім був там, де моя сім'я, де мій чоловік. Діти — це важливо. Діти — моя сім'я. Але без чоловіка таке відчуття втрати дому досі присутнє. Тому ми залишаємося тут. Дітки навчаються тут. В них з'явилися тут друзі. Це також важливе соціальне життя самих дітей. В них друзі, в них гуртки. У мене донька займається плаванням. Старша постійно бере участь у змаганнях. Медальки збирає. В неї була ціль — показати татові, чого вона досягла. Вона на кожні змагання ходила. Дуже засмучувалась, коли не було призових місць. Тому що їй хотілося багато-багато медалей. Щоб, як тато повернеться, все йому показати. Але вона дуже сильна. Я пишаю, що цілі її не змінились. У нас поховання було в п'ятницю. А в суботу в неї були змагання, і вона пішла. І здобула друге місце. Для неї це було важливо. А менша, дивиться на неї, каже, я теж хочу медалей. Також вони ходять на малювання, біжать на ці заняття. Англійською мовою займаються. Старша вже має можливість їздити в табір за кордон, як дочка військовослужбовця, військовополоненого. Вона вже була в Туреччині, в Азербайджані. Відвідувала також в Україні табір "Артек", і в Косів вона їздила. І дуже гарний приклад для молодшої.
Пані Марино, я вам дуже дякую за цю розмову. Маю честь спілкуватися із дружиною українського офіцера.
Дуже щиро дякую вам за цю зустріч, тому що проблематика саме військовополонених, які гинуть в полоні, — це важливо. Тому що більшість думає, що полон — це опція збереження життя. Але реалії такі, що вже ні. На жаль, ні. Полон — не гарантія того, що людина повернеться живою. І я вважаю, що люди повинні це знати і про це пам'ятати, і підтримувати нашу боротьбу.
