У Черкасах у Свято-Михайлівському гарнізонному соборі провели похоронний чин за двома військовослужбовцями.
Богдан Усенко загинув у квітні 2025 року у російському полоні, Сергій Шкарбан – 4 січня під час бойового виходу на Покровському напрямку, розповів Суспільному тимчасовий виконувач обов'язків заступника начальника обласного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимир Левченко.
Марина — дружина загиблого морпіха Богдана Усенка. ЇЇ чоловік почав службу у 2014 році, брав участь в антитерористичній операції та операції об'єднаних сил. Початок повномасштабного вторгнення зустрів на позиціях, а 12 квітня 2022 року в Маріуполі він потрапив у російський полон.
"Ми дізнались, що хлопці пішли на прорив, довгий час не знали їхню долю, була інформація, що багато хто загинув, а хтось потрапив в полон. Наприкінці квітня РФ виставила відео з моїм чоловіком і так ми дізналися, що він потрапив у полон".
Жодного спілкування з чоловіком за час його полону не було. У вересні 2025 їй зателефонував слідчий:
"Він повідомив про те, що в базі є збіг ДНК, що в серпні по репарації надійшли тіла і на мішку було вказано наше прізвище. Я готувалась до різного, але не очікувала, що я не побачу від слова зовсім, там просто був мішок з кістками: вирізана грудна клітина, з однієї сторони ребра зламані, стирчать в різні сторони, половину зубів немає, вони просто на черепу лежать поруч, руки й ноги покручені. Нам сказали, що в нашому випадку — це найгірші останки, які вони отримували з полону"
Пані Марина додала, що навіть страшно уявити, які тортури та знущання пережив її чоловік у російській неволі.
"Коли говорять: «добре, що твій в полоні», то ні, не добре, людина три роки переживала катування і її просто вбили, це дуже тяжко. Тяжко, що ти про це знаєш, що кожного дня хлопців та дівчат там катують і це не гарантує повернення їх додому. Він три роки тримався, вони сказали, що він загинув у квітні 2025".
На прощання з Богданом приїхав військовослужбовець 36 бригади морської піхоти Олександр Савчук. З ним вони служили в одному підрозділі і разом потрапили в полон.
"Намагалися вийти з оточення, групою п'ять людей, то до етапування з Оленівки ми перебували разом, він залишився там, а мене етапували на Костроми. Я сам пройшов полон, був там три з половиною роки, я знаю, що це таке. Полон вбиває".
За словами Олександра Савчука, в неволі до артилеристів росіяни ставилися з особливою жорстокістю, їх катували та примушували підписувати документи про нескоєні злочини.
"Він був командиром реактивної артилерійської батареї. Нас дуже не любили. Мене примушували, щоб я підписав, що я бомбив Маріуполь, Волноваху, Широкине, що давали накази розстрілювали цивільних, займались грабежем. Я думаю він, як і я, просто це не підписував. Йшов до останнього, бо знаючи його характер та силу волі, його просто намагались зламати, але не зламали".
В останню путь провели і військовослужбовця Сергія Шкарбана. Його товариш Сергій Паламарчук пригадав: вони разом зустріли повномасштабне вторгнення, потім мобілізувались.
"24 лютого ми разом крутили в мене в майстерні мотоцикла. Ми цю війну зустріли разом. Мене трохи раніше мобілізували, Сергія трохи пізніше забрали в танкові війська. Він на службі, я на службі, є можливість — перекинулись СМС: «живий здоровий», нам більше не треба нічого".
Сергій Шкарбан був командиром танка, у ньому ж і загинув він 4 січня поблизу села Мирне Покровського району, розповів Сергій Паламарчук.
"Під час бою загинув разом зі своїми побратимами. Він був чудова людина, чудовий сім'янин, батько. Дуже тяжко втрачати таких людей".
Своїми спогадами про загиблого захисника ділиться кума Сергія Віта Дузь.
"Війна — це дуже страшно, не всі звідти повертаються, але він пішов, не дивлячись ні на що, захищати нашу країну і свою родину. З ним завжди було дуже легко, дуже світла людина. Шкода, що такі люди покидають нас".
Поховали військовослужбовців на Алеї Героїв.
