"Для кожної матері її син і так герой, бо він обрав боротьбу замість спокійного життя, обрав шлях воїна. Ті, хто знають нашого Данила, то знають що він по іншому не міг вчинити. Він не міг бути спостерігачем весь цей час, коли знав, що може бути корисним на фронті. Нам це звання сина не поверне, але я хочу, щоб памʼять про сина залишилась у серцях багатьох українців".
Родина Данила Кравченка переїхала на Черкащину з Краматорська. У вересні 2023 року, коли йому був 21 рік, Данило став на захист України. У складі 54-ї ОМБр тримав оборону у Серебрянському лісі, де в дитинстві брав участь у змаганнях зі спортивного орієнтування. За роки служби отримав два поранення, а 20 вересня 2025 року Данило загинув на бойовій позиції. Нині рідні створили петицію, аби йому посмертно надали звання Героя України.
За життя Данило отримав відзнаки "Золотий хрест" та "Хрест хоробрих", розповіла Суспільному мама захисника Світлана Кравченко.
Пані Світлано, яким Данило був у дитинстві? Чим він цікавився?
Дитинство у нього було, як то кажуть, щасливе. Дуже багато гуртків було — Даня ходив у музичну школу на художні заняття. Також робив літачки на авіамоделюванні, дуже багато часу він приділяв пішохідному туризму, спортивному орієнтуванню. Десь з 8 років до 18 років він постійно на змаганнях був. Постійно щось нове вивчали, якісь майстеркласи, квести.
Про те, щоб він там мріяв бути військовим, я б не сказала. Після 11 класу він намагався вступити до Черкаського університету пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, але його не взяли по здоров'ю, нам відмовили. І він зовсім вибрав іншу професію, Даня здав дуже гарно ЗНО, вступав на бюджет у Дніпровський університет на теплоенергетика.
Як Данило вирішив мобілізуватися до ЗСУ?
У 2023 році після четверного курсу він прийшов у Дніпрі у ТЦК, але йому сказали, що він може мобілізуватися тільки за місцем реєстрації, то він поїхав у Краматорськ, де ми жили до 2022 року. Даня приїхав до нас і поставив нас перед фактом — сказав, що йде на захист України. У нього були навички спортивного орієнтування, карти вмів читати одним поглядом на них. Ми, як батьки, не відмовляли. Я розуміла, що він хлопець, і він все одно колись пішов би служити. Страшно було це все прийняти, але я вдячна йому, що він це зробив з нашого благословення, тому що ми знали, де він знаходиться. Він сказав так "Ви мене не прив'яжете, ви мене не заховаєте. Це моє особисте рішення, я його довго зважував". Він міг до 25 років займатися своїм життям, і не думати про те, що його мобілізують. Даня не став цього чекати, бо він знав, що може бути корисним там. Він вже підписав контракт у вересні 2023 року, пішов добровольцем.
Де він проходив службу? Що розповідав про неї?
Він підписав контракт з 54-ю ОМБр. І всі ці два роки він з ними був пліч-о-пліч. Вони стали йому другою родиною. Ця бригада стоїть зараз на захисті Донеччини. Казав, що саме на війні зрозумів, як любить Донеччину. Я знаю, що такими фразами не розкидаються.
Спочатку Даня був в піхоті, гранатометником. А після першого поранення він перевівся на пілота дронів. І з півтора року він саме літав, і доволі успішно літав. Їх підрозділ тримав дуже гарячу точку, півтора року вони тримали її, не давали ворогу просунутись, Даня казав: "я знаю, що таке пекло".
Перше поранення він отримав, коли ще він в піхоті був. Вони були в Серебрянському лісництві. До речі, він свого часу в Серебрянському лісі бігав і посідав призові місця зі спортивним орієнтуванням. А так вийшло, що перші його бойові виходи були саме в Серебрянському лісі. Там він отримав дуже сильну контузію. Даня старався тата ніколи не турбувати, а в той день, коли сталося це поранення, він в першу чергу йому подзвонив і сказав, що його везуть до лікарні. А друге поранення було десь приблизно через рік. Він же був пілотом дронів, але до них попав у бліндаж дрон, там де вони стояли. І там все горіло і палало.
Він дуже переживав за те, коли гинули побратими. Для кожного солдата — це як себе втратити. І розказував про те, як вони бʼють по позиціях росіян. Але все одно, навіть коли він це розказував, було в очах видно, що він розуміє, що таке смерть. Тобто, що цього не мало бути в цьому світі, у 21 столітті, але все одно люди стріляють в людей.
Він переживав за всіх, розказував про своїх друзів, з ким дружили вони. Командир дуже хороший у них, прямо така своя сім'я була, родина. Не кожному пощастило, що були такі гарні відносини між командирами і підрозділом.
Чи отримував Данило нагороди за свою службу у війську?
У сина дві нагороди — "Золотий хрест" і "Хрест хоробрих". Їхній підрозділ стояв на Донеччині, там ситуація була дуже-дуже важка. Вони там утримували стратегічну висоту півтора року.
Як ви дізналися про загибель сина?
В той день ми спілкувалися в сімейній групі. У нас є така сімейна маленька група, і він написав, що сьогодні їх будуть змінювати. Він в той момент був прямо на позиції. І потім вони там з татом вирішували, якийсь генератор купити, тому що наша родина дуже багато за ці два роки допомагала захисникам. І ми допомагали саме хлопцям з підрозділу сина.
Останнє спілкування наше було о 13:20, і як нам сказали, о 13:40 Данило загинув від удару російського дрона. Був поряд побратим, той отримав поранення, і я йому дуже вдячна, що він викликав евакуацію і тіло сина відразу забрали.
Данило спілкувався з молодшими, своїм братом і сестрою, як вони сприйняли звістку про загибель. Як ви їм повідомили цю інформацію?
Молодшому Миколці ми сказали, що Данило живе на хмарках, тепер він ходить і дивиться на небо. А сестра Вероніка, їй зараз 19 років, дуже переживає. Я навіть не знала, що вони зі старшим сином були такі близькі, ось уривок її допису в соцмережах:
"Я знала тебе все своє життя, але тепер доведеться пам'ятати тебе більше ніж я тебе знала. Ти обіцяв мені приїхати, а я мала тобі купити шаурму, ту саму, яку так любив, і розказати все, що трапилось за той час поки тебе не було вдома, але ти не приїхав, тебе привезли холодного. Я все бачила, розуміла, та не вірила. Це так боляче, втрата яку неможливо пережити, лише навчитися жити з цим, але як?".
Ви створили петицію про присвоєння Данилу звання Героя України, чому для вас це важливо?
Для кожної матері її син в так Син і так герой, бо він обрав боротьбу замість спокійного життя, обрав шлях воїна. Ті, хто знають нашого Данила, то знають що він по іншому не міг вчинити. Він не міг бути спостерігачем весь цей час, коли знав, що може бути корисним на фронті. Нам це звання сина не поверне, але я хочу, щоб памʼять про сина залишилась у серцях багатьох українців.
Нагадаємо, у 2022 році родина переселенців – Сергій та Світлана Кравченки, всиновили хлопчика Миколку. Він народився з вадами стравоходу.
