Оксана Лягуша з Донеччини разом із сім’єю переїхала на Черкащину у травні 2025 року. Шукати нове тимчасове житло родина почала, коли отримали попередження про наближення лінії фронту. Після переїзду побачила в новинах свій зруйнований дім.
Оксана Лягуша і Віталій Єфименко — брат і сестра, які разом із родинами переїхали із Донеччини. Тепер живуть у сусідніх селах на Черкащині. Суспільному донеччани розповіли, що хоч і сподіваються одного дня повернутися додому, та налагоджують свій побут.
Як адаптуються до нового життя в новому регіоні — історія друга — про пані Оксану.
Читайте також: Розуміємо, що дому немає: донеччани про труднощі адаптації на Черкащині. Історія водія "швидкої"
"Я з села Володимирівка, Шахівська громада, а брат — село Шахове. Як він мені казав: вони (російські війська - ред.), ще поки дійдуть, а це село ще далі, вони не дійдуть. А в результаті в червні вони (родина брата - ред.) теж переїхали".
На Донеччині вони з братом Віталієм жили у сусідніх селах. По сусідству живуть і тепер, але — на Черкащині. Оксана Лягуша разом із сім’єю переїхала у село Коврай першого травня 2025 року.
"Шахеди в час ночі, у два ночі, — це просто шалений гул. І оце ми стоїмо в себе, ось так виглядаємо, вони у себе стоять на горбі. І дивимося, як оці всі шахеди летять. Дочка досі, як чує, що летить шахед, у неї паніка".
Переселенка додала, що на краще сподівалися, проте таки поїхали:
"Ти все одно розумієш, що у нас хорошим це не закінчиться, хоч би що там було, добре не буде. Ти і надієшся, як ото «на авоську» надієшся, а раптом, раптом відіб’ють, закінчиться війна, раптом залишимося ж вдома. До останнього сиділи".
Знайшли будинок торік у вересні, коли жителів їхньої громади попередили про наближення лінії фронту.
"Люди, звісно, добрі нам трапилися, як ми шукали хату, Чудиновичі їхнє прізвище, Лілія Михайлівна і Юрій Юхимович, молодці, не відмовили, нічого, ще їхній дідусь ще був живий (ред. це його хата була), і він ото: без питань, пускайте, люди хороші, хай живуть. Правда, у нього така підковирка була, каже: а ви хату потім купите? Кажу: нуууу, це у нас питання велике. Бо їдемо, як кажуть, ні з чим".
Перевезли все, що змогли, додала пані Олена:
"Навіть кіт і собака сиділи в причепі, він і вона. Ми їх останніми наче везли, дванадцять годин їхали".
У причепі, розповіла пані Оксана, везли усе, що змогли помістити. На новому місці їх зустрів зарослий бузком двір і хата. І хоча покидати свою домівку не хотіли, знайти житло тепер, говорить жінка, — складніше.
"Зараз люди приїжджають, шукають житло, зараз його дуже складно знайти. Бо все на продаж, а люди не їдуть з валізами повними грошей. Бо всі думають, якщо ми з Донецької області — ми їдемо з отакими валізами. Але шахтарі не всі! Хто де, от в мене чоловік все життя пропрацював водієм".
Зарості бузку вирізали, будинок пристосували до своїх потреб. Але до місцевої інфраструктури ще звикають:
"У нас в селі, у нас в громаді була цивілізація. У нас і сміттєві баки стояли Тут для нас трошки диковина. Сміття кинешся — куди ж те сміття викидати, ходиш? Сміття треба вивозити хтозна-куди, чоловіка нема — на роботі, на горбі не понесеш. Уже не те, а так наче потихеньку".
Тепер на клумбі квітують чорнобривці, позаду хати стоїть теплиця. Її жителям громади надали благодійники:
"Тепла тепличка, до речі, чоловік сказав: ставимо буржуйку. Я кріп посадила, цибулю посіяла. Перчик «болгарський», «ротунда» ростуть".
Місцеві зустріли донеччан тепло, товаришують та допомагають, коли є потреба:
"До нас люди потяглися, ось сусіди, там ті прийшли помогли, ті помогли, отак-от комунікація, плюс староста, дівчата, коли що, то гукають. Ми з переселенцями зустрічалися, то люди різні. От ми приїхали, а вони вже приїхали правда з 2022 року, і їм треба все: «давайте, все, все нам треба, бо ми переселенці». Ну в нас такого немає, ми тихенько сидимо, єдине, що тут важко з роботою".
Пані Оксана додала: вони звикнуть тут жити, бо повертатися нікуди.
"Нашого будинку нема. Ми дивимося новини і наш будинок потрапив у новини: на відео стоїть танк коло нашої хати, я так зрозуміла — «русаки», забігають до нас у двір, там перестрілка, наші там чи з дронів, чи з чого. Ти сидиш, думаєш, згадуєш свій дім, тобі хочеться додому і хочеться дуже! Бо ти там звик, ти народився, ти жив, і радості були і все, що хочеш. Це твій дім, як би не було. Хочеться просто до себе додому, у свою хату, свій двір".
Нині родина Оксани Лягуші подали заявку на компенсацію за зруйноване житло, але чи отримають її — не знає.
